Аби зробити приємне
Натура у мене така. Ось іду вулицею. А назустріч мені чоловік. Лисуватий вже. Миршавенький. Та попід руку веде справжню чічку. Королева краси, та й годі. По всьому видать, не його донька.
Інші, може, кидали б репліки. Може, хихикали б поза спиною. А мені хочеться зробити людині приємність. Підходжу.
— Ви, — кажу делікатно, — мені вибачте. Але ви — молодець. Так з вигляду, правда, порохно, підтоптаний вже, але молодець. Дівчинка — чарівниця. Юна. Як чічка коло будяка.
Він дивиться ніби й ніяково. Але в очах радість. Від мене цього не сховаєш. Очі, бачу, горять вогнем…
Людині приємно — і мені теж.
Купував у магазині тюльку. Давала здачу — три копійки передала. Інший приховав би. А я поклав на тацю. Кажу делікатно:
— Ви мені вибачте. Ви що, княгиня, що грішми розкидаєтесь? Кофтина ось поштопана. Нову треба купувати.
Мовчить. Зміряла спідлоба мене. Кинула погляд на чергу. Нічого не каже. Зарум’янилася. Губи від хвилювання тремтять.
І мені тепло на душі стало.
Чи ото даму з цуциком зустрів. Ідуть.
— Ви мені вибачте, — кажу, — громадяночко, за комплімент. Любо, — кажу, — на вас дивитися. Ви, як дві краплини води, одне на одного схожі…
Нічого, правда, не відповіла. Тільки гавкнула… Собачка. Але я безкорисливо. Просто хочеться зробити людині приємне…
Шиньйон якось побачив. На голові кнопки симпатичної. Маленька, думаю, хто їй комплімента скаже.
— Ви мені вибачте — кажу культурно.— Хороший у вас, дівчино, смак. Хоч воно, — кажу, — з конячого хвоста, але так на вашій голові сидить, як рідне.
Почервоніла. Незручно. Парубок як-не-як перед нею. Стоїть мов укопана. Але я пішов. Аби не подумала, що я комплімента кинув, щоб мати зачіпку для знайомства…
У гостях був. Перший раз запросили. Зі своячкою хотіли познайомити. На стіл понаставляли. їж, пий. Господиня бігає, господар бігає. Своячка сидить, очей з мене не зводить. Напроти мене ще одна пара. Щось воркують. Треба, мислю, чимсь господарям віддячити.
— Ви мені вибачте, — кажу господині, — ви просто майстер — золоті руки. Кулінар вищого класу. Прима. Люкс! Хоч вечеря, правду кажучи, у вас бідненька, на якихось п’ять-шість карбованців, не більше. Але приготували — пальчики оближеш.
Господиня від похвали розчервонілася і вискочила на кухню. Господареві так приємно стало, що побіг до гастроному ще за пляшкою. Мені тої пляшки не треба. Я просто так. Щоб приємне зробити людям…
Виходжу з гостей. Бачу, міліціонери два стоять. І якийсь піжон. Щось їм доводить.
Підходжу.
— Ви мені, — кажу, — вибачте. Може, вам треба свідка?
— Не треба, — сказав міліціонер.— Хильнув — Іди своєю дорогою.
— Ви, — кажу, — не соромтеся. Я, — кажу, — знаю, як важко свідка на вулиці впіймати. А я безкорисно. Звик людям робили приємне.
Щось пошепталися.
— Сідай, — кажуть, — у машину.
Привезли. У витверезник. Сказали:
— Так за так. Ти нам хотів зробити приємне. Ми не могли зостатися в боргу… Сполоснешся. Може, передумаєш комусь приємності робити…
