Там, де живуть бобри

Таємниця хатки на купині

Схованку збудували швидко: надто вже не терпілося розпочати спостереження. Вийшов непоганий курінь із гілляччя вільхи.

— Тепер — тиша й увага! — Володимир Васильович обережно пробрав віконечко. Крізь нього було видно річку, заплавні береги, порослі кучерявими вільхами, стрункими осиками, густими верболозами.

— Помітили боброву хатку?

— Де? — схопилися за біноклі.

— Внизу, за вигоном річки.

— Крім паліччя, нічого не бачу, — сказав Василь. — Ви, мабуть, жартуєте, Володимире Васильовичу?

— І ти, Віро, нічого не бачиш?

Дівчинка стенула плечима. Нарешті відірвалася від бінокля:

— Невже оті гілки, що посеред річки?..

— Так, — зрадів Володимир Васильович. — Учора надвечір бачив я, як бобри гралися у воді, навіть на берег вилазили.

— Я думав, у них справжня хата, — розчарувався Василь.

Діти засміялися. Володимир Васильович дістав з рюкзака зошити й олівці.

— Будемо, друзі занотовувати до щоденників все, що побачимо. А ти, Олесю, пробери собі віконечко і фотографуватимеш.

Олесь вкрутив у «Зеніт» телеоб’єктив.

— Володимире Васильовичу, — тепер Віра не випускала з рук бінокля, — а як бобри закріпляють хатку на течії?

— Будують її на купині, старому пеньку або кущі. От вам і якір. І ніяка течія не знесе. Зовні житло непривабливе, а всередині дуже чисте. Бобри — охайні звірки. Вхід до їхньої хатки під водою, то перед порогом вони ніби проходять «санітарну» обробку.

— Бобер! — крикнула Віра.

— Де?

— Віро, Віро… — невдоволено глянув на дівчинку вчений. — Хіба ж так можна! Ти налякала звірка, тепер знову чекай, поки він з’явиться.

Біля хатинки — кола на воді.

Минуло з годину…

На цей раз діти затамували віддих.

Бобер уже підпливав до берега.

— Гляньте, — шепотів Володимир Васильович, — як легко він плаває. На те в нього невеличка голова, коротка й товста шия. Вуха теж маленькі, а в воді затуляють слуховий отвір. Між пальцями задніх ніг— шкірясті перетинки. Хвіст широкий, як лопата.

Бобер виліз із води й присів на задні лапи.

— Бачите, шерсть мокра, — сказав учений, — але до тіла вода не проникає — її не пускає густий підшерсток.

Звірок подріботів до зарослів верби. Зупинився поблизу одного деревця, принюхався, але не став чіпати. З води виліз ще один бобер і теж почимчикував до кущів. «Порадившись», бобри перейшли трохи ближче до річки, де невисокі, але товстуваті вільхи нависали над водою. Один сховався в кущі, а другий, трохи менший, став крутитися довкола дерева.

— Наче танцює! — сказала Віра.

— Олесю, приготуйся, — прошепотів Володимир Васильович, — зараз він гризтиме.

І справді, з-під бобрових різців полетіла блідо-рожева стружка. Крутячись навколо стовбура, бобер все дужче вгризався в нього.

— А різці в них гострі, — говорив учений, — і, як у всіх гризунів, ростуть все життя. Вони самі загострюються і ніколи не тупляться.

Тим часом звірок мало не перегриз дерево. Вітру не було, то воно й не впало. Боброві ж, певно, треба було, щоб дерево лягло у воду, і він сидів віддалік і чекав.

В цей час трохи нижче по течії шубовснула вільха. З гущавини вигулькнув другий бобер. Обидва вмостилися осторонь підточеного дерева, та воно не збиралося падати. Чіпати ж його вони не насмілились і почвалали до зваленої вільхи. Оглянувши її з усіх боків, «лісоруби» попливли до хатинки.

— Зараз побачимо, з якого боку в них двері, — висловив здогад Дмитро.

Та він помилився. Бобри, проминувши хатинку, сховалися за вигином річки.

— Тепер їх можна спіймати, перейнявши по дорозі додому, — у Василеві заговорив мисливець.

— Так і роблять браконьєри, — Володимир Васильович спохмурнів. — Ви знаєте, що хутро бобра високо ціниться: воно красиве, тепле, міцне й довго носиться. Тому й попит на нього великий. Он і наші знайомі.

Вибравшись на берег, бобри прицілювались до нових вільх.

— Навіщо їм стільки дерев губити? — обурився Коля. — Це ж неподобство.

— А ви не помітили по хатці, що вода в річці спала?

— Сантиметрів на десять. По гілках видно, — сказав Василь.

— Вірно! — похвалив Володимир Васильович. — А навіщо бобри дерева в річку валять?

— Греблю будуватимуть! — знову Василь. — Я знаю, ми вчили.

— Суничка в цей час завше пересихає, — став пояснювати вчений. — І можуть вийти з води входи до хатинки. Тому бобри трохи нижче перегачують річку. Стовбури дерев, паліччя, кореневища водяних рослин, мул — все це вони добре трамбують, і виходить міцна загата.

— І я зможу зафотографувати, як вони це роблять? — спитав Олесь.

— На жаль, ні. Будують вони тільки вночі. Ми зараз обійдемо кругом і здалеку подивимося на їхні гідротехнічні споруди. Вчора гребля була справна, а вночі, мабуть, хтось її пошкодив або вода прорвала — ось чому бобри й заметушилися. Завдяки цьому ви й побачили, як бобри «пиляють» дерева, бо вдень вони цього не роблять.

Діти склали приладдя в рюкзаки, витягли стояки з куреня (ще пригодяться!) і, переплигуючи з купини на купину, попрямували болотом за вигин річки.

— Так і є, — зупинив дітей Володимир Васильович, — течія розмила греблю, проте отвір ще невеликий. Ось чому бобри лише двох «відрядили» на будівництво.

Із-за кущів добре було видно річку. Її русло, в цьому місці найвужче, навкіс перегородила загата. В прориві невеличкий водоспад.

— Бобри регулюють у невеликих річках рівень води, даруючи рослинам і тваринам вологу, — сказав учений. — А тепер — ноги на плечі і на базу.

Ішли мовчки, аж поки не сховалися і річка, і боброва хатка на купині, й загата. І вже коли ступили на тверду землю, десь позаду затріщали гілки й щось сплеснуло в річці. То, мабуть, упало підточене дерево.

Мухоїди

В цей час більша група із Сисоєм Олександровичем Машталярчуком, який добре знався на рослинності, рушила до невеличких боліт, що загубилися між вигинами стариці (Суничка колись була велика ріка!). Вони мають знайти рослинку росичку.

— Шукайте мох, — сказав Сисой Олександрович, — там і росичка росте, листочки цієї рослинки дуже тендітні, то ви обережно кладіть до гербарію.

Діти розбрелися по болоту. Де ж вона, хижа росичка?

Далі всіх забралися близнята Вітя й Валик Січкарі. В експедицію вони попали тільки після того, як запевнили, що добре поводитимуться.

Сисой Олександрович вибрав собі найвищу купину і очей не зводив з дітей — всяке може трапитись на болоті.

— Вона чи ні? — До Сисоя Олександровича підбігла Марійка Басараб.

— Вона. Тільки навіщо ти висмикнула її з мохової купки? Бачиш, лишилася рослинка без корінців, вони в неї тоненькі й короткі. Тепер вона не годиться для гербарію. Я ж попереджав.

— Знайшл-и-и-и! — закричали брати Січкарі. — Сисою Олександровичу, на всю експедицію вистачить!

Незабаром уся група була коло Січкарів.

Серед блідо-зеленого болотяного моху виділялися на довгих черешках кругленькі темно-зелені листочки, зібрані в розетки.

— А придивіться, діти… — Сисой Олександрович обережно викопав копачкою кілька кущів і роздав юннатам, — що ви бачите на пластинках її листків?

— Щетинки, ворсинки…

— Якого кольору?

— Рожевого, яскраво-червоного… — знову кожен на свій лад.

— Пурпурово-рожевого, — поправив учений і роздав дітям лупи. — Яку ж форму мають щетинки?

— Вони схожі на булавки, — відповіла Валя Кравченко.

— Вірно, — сказав Сисой Олександрович. — Тепер зверніть увагу на крапельку прозорої рідини, що тримається на головці булавки.

Сисой Олександрович взяв травинку й під лупою доторкнувся нею до крапельки, що блищала.

— Бачите, яка вона густа й тягуча, мов клей. А ось, — Сисой Олександрович знайшов пінцетом листочок, у якого крайки були згорнуті, — росичка вже проявила свій характер.

Він відігнув край листочка, і діти побачили залишки комах, яких недавно полонила рослина, можна було навіть пізнати комариків.

— А спіймайте комашку! Подивимось, як росичка схоплює жертву.

Комашку було спіймано негайно, і Сисой Олександрович на кінчику пінцета підніс її до листочка росички, доторкнувся нею до крапельки й пустив. Комашка так і прилипла. Вона хотіла вирватися, та клейка крапля витяглася в довгу нитку і притягнула комашку. Потім щетинки одна за одною розправилися. Блискуча крапелька стала рости. Щетинки притягли комашку й залили клейкою рідиною.

— Мине час, щетинки пересунуть комашку на середину, й листок згорнеться, а через два-три дні росичка перетравить комашку, і коли розкриється листочок, на ньому буде ось таке. — Сисой Олександрович ткнув кінчиком пінцета в інший листок, на якому діти побачили крильця мухи, лапки, залишки хітинового покриву.

— Зверніть увагу, — вів далі вчений, — на цьому листку вже не видно росинок, рослинка «осушила» його, щоб вітер поздував «недоїдки». Тільки тоді щетинки знову розправляться і на них з’являться крапельки. Стережись тоді, комашко!

Юннати обережно взяли собі по пучечку моху з росичкою, вклали його в гербаризатори й рушили до бази. Ішли ланцюжком, нога в ногу, обминаючи кущі колючої ожини та багна, що неприємно пахло. Всі поглядали собі під ноги, бо в цих місцях водяться гадюки. А коли вже вийшли на простір. Сисой Олександрович став розповідати далі:

— У росички є багато родичів, один з них — венерина мухоловка, живе на торфових болотах Америки. Її листки мають ще цікавішу будову: як двостулковий молюск. Тільки-но якась мушка сяде на середину листка, стулки відразу зачиняються.

Дорога вела луками поміж озерець, над якими роїлися бабки. В озерах скидалася риба.

— Сисою Олександровичу, — не витримали дівчата, — давайте скупаємось.

— І повудимо, — додали хлопці.

— Бути по-вашому, — погодився вчений. — Завертайте до озерця. О, гляньте: пухирчатка, — показав на стебельця, що витикалися з води. — Ану, хто дістане?

Брати Січкарі — наввипередки.

Через кілька хвилин у холодку під верболозами Сисой Олександрович розповідав:

— Квіти пухирчатки нагадують рицарський шолом із спущеним забралом. Квітконіжки виходять прямо з рослинки, яка вільно плаває у воді. Гілочки пухирчатки, або, як її ще звуть, водяної ялинки, мають на собі не лише дрібнорозсічені листочки, а й безліч напівпрозорих пухирців. Ось такі, — відщепив пінцетом Сисой Олександрович невеличкий, завбільшки з перцеве зернятко, пухирець. — Тепер я вам дам по гілочці, а ви під лупою роздивіться на пухирці.

— Ой! — скрикнула Віта. — У пухирці є отвір.

— А тут у пухирці сидить якась комашка!

— І потрапила в пухирець комашка через той отвір. Він затуляється клапаном, що відхиляється лише всередину. Біля верхнього краю отвору — дві вилки-щетинки, а біля нижнього — кілька слизистих війок, які приманюють дрібних комашок, що живуть у воді.

— Сисою Олександровичу! А пухирці схожі на дафній!

— Так, про це говорять і натуралісти.

— А яких комах хапає пухирчатка? — спитав Валик.

— Дрібних ракоподібних, личинок комарів. Буває, що в пухирці потрапляють і мальки риби, які щойно вилупилися з ікри. Мине кілька днів, і від здобичі лишаються самі шкаралупки. До речі, — підкреслив вчений, — пухирчатку можна завести й у шкільному акваріумі. Придивіться напровесні до поверхні води на ставах. Там часто плавають м’які зелененькі клубочки. Формою вони бувають круглі й довгасті, а величиною від горошини до суниці. Це не що інше, як бруньки пухирчатки, що відділилися восени минулого року від своєї материнської рослини й перезимували під водою.

Якщо ці клубочки вкинути в скляну банку з водою й поставити її на сонячне вікно, то через кілька днів з них розів’ються дорослі пухирчатки. Коло пухирчатки — мало клопоту, бо для неї не треба обладнувати дна акваріума, досить, щоб вона потрапила на поверхню води.

— А зараз, — Сисой Олександрович глянув на полудневе сонце, — і покупатися не гріх!

Всі побігли до річки. Тільки Валик ще затримався біля вченого.

— Сисою Олександровичу, — спитав хлопець. — А навіщо росичці й пухирчатці їсти комах?

— Росичка, пухирчатка та ще з п’ятсот відомих нам комахоїдних рослин ростуть переважно на болотистих ґрунтах, бідних на азотисті речовини. Нестача їх і поповнюється за рахунок білків комах. Зрозумів?

Навіщо сомові вуса

Тарасу Петровичу Сому — літ під сімдесят. Його пишні довжелезні вуса звисають мало не до пліч, пожовтілі од віку й тютюну, вони немов підкреслюють схожість старого рибалки із справжнім сомом — королем ям.

— Кого я бачу? — старий козирком притулив долоню до чола. — Чи не Петра Степановича?

— Вгадали, Тарасе Петровичу. Я ще й не сам: піонерів привіз до вас на екскурсію. Цікавляться, яка рибка водиться в Суничці.

Кандидат біологічних наук Петро Степанович Задорожний обнявся з рибалкою. Вони-бо давно вже зналися. Вчений частенько навідувався в ці краї.

— Ет, що то за риба зараз, — почав був старий. — І води менше стало, і нечисті всякої з підприємств у річку напустили, що аж сюди дістає. А втім, — підкрутив вуса рибалка, — трохи й на наш вік зосталося рибки. Ось погляньте, як мені звечора пофортунило.

З цими словами Тарас Петрович потяг за линву, прип’яту до кілка, що біля човна. У воді щось завирувало, а на піщаний берег виповз повний рибник.

— Ось щука, а це — карась, гляньте — лини!… — загукали діти, обсівши плетеного коша.

— Тарас Петрович — великий знавець риби, ось ми його й попросимо, щоб розповів нам цікавого, та побільше.

— Коли так, — погодився рибалка, — ходімо на траву, я висиплю весь улов, щоб було видно кожну рибину.

— Може, відберемо по одній, а решту залишимо в рибнику, щоб не пропала, — запропонував вчений.

— А чого ж, можна! — дід набив тютюном люльку. — Ви мені вже звиняйте, воно при дітях палити не положено, але мене тоді кашель душить, а для вас же лекцію читати треба.

Тарас Петрович відібрав із рибника з десяток рибин, вкинув їх у відро з водою.

— Ходімо до того верболозу. У мене там викопана невеличка сажалка, я й пускатиму з відра туди рибку, щоб і їй було просторіше, і вам видніше.

Всілися навколо сажалки. Дістав дід із відра щуку, пустив її у воду.

— Це, як бачите, щука. Найбільший із наших прісноводних хижаків.

Підплигнувши разів кілька і, мабуть, збагнувши, що з неволі їй не вирватися, щука затихла. Видно було крізь воду широку, розсічену мало не до очей пащу з гребінцем гострих, як голки, зубів, шо схрестилися між собою.

— Красиве створіння! — замилувався щукою Петро Степанович. — Яка витонченість, а яке забарвлення!.. Звичайно ж, важко помітити хижачку серед підводної рослинності. Згори глянеш — густо-зелена, майже чорна спина з дном зливається, збоку маскують її темно-сірі плями й стьожки, знизу — покраплений сірим живіт, невидимий на тлі неба.

— Живе щука, — вів далі рибалка, — в місцях неглибоких, трав’янистих, старається триматися берега, де ховається за корчі, каміння чи якусь водяну рослину. Хижак цей надто проворний — мало кому щастить утекти від нього. Нерідко щука вдається й до таких хитрощів: стає на мілині головою за течією і, розгрібаючи хвостом мул, здіймає таку каламуть, що рибки, не помічаючи свого ворога, лізуть самі в її пащу.

Щука страшенно ненажерлива і їсть не перебираючи — навіть своїх родичів та дітей. А в час сильного кльову, коли вона особливо ненаситна, кидається й на великих птахів, наприклад, на гусей. Був колись випадок, — Тарас Петрович усміхнувся, — щука так вчепилася гусакові в ногу, що той з переляку витяг її аж на берег. Про каченят, гусенят, куликів нічого й говорити — скільки їх пропадає в тій пащі! Щуки їдять і водяних крис, землерийок, черв’яків, навіть линяючих раків, але падалі не чіпають. Та й до риби в різні пори року ставляться по-різному. Щука не любить, наприклад, линів; колючих рибок хапає в найголодніші хвилини, особливо перед нерестом, — у кінці березня — на початку квітня.

— Мальки щуки виводяться через 1,5–2 тижні після нересту, — знову втрутився в розмову вчений. — Вони спочатку ховаються в мох. густу траву, а коли підростають, виходять на чисту воду і їдять лише черв’яків, комах та личинки, пізніше — лише дрібну рибу. Буває це у серпні — вересні. Ростуть щуки швидко, а живуть довго. В Німеччині колись упіймали щуку, якій було понад 200 років. І хоч важко повірити в достовірність цієї легенди, але в іноземній літературі згадується, як у 1610 році в Мозелі було спіймано щуку, пущену в цю річку ще 1448 року, а в озері Кайзервег спіймали таку, що мала вік 167 років.

— Мені не щастить на такі щуки, все чомусь без міток трапляються, — засміявся рибалка, — але чималі попадалися, із метр завдовжки. Я примітив, шо старі щуки в довжину не ростуть, а тільки товщають.

Дід впіймав ще з сажалки окуня.

Він, як бачите, лобатіший за щуку, і шелепи в нього майже рівні. Зараз побачимо, які в нього зуби, — рибалка міцно стиснув рибу за зябра. Відкрилася паща. Верхня щелепа була всіяна дрібними зубами. Ряд таких же зубів виднівся й на піднебінні, і вздовж внутрішньої поверхні щік, а кілька рядів губилося аж у горлі. Попалась рибка окуню в рот — вороття не буде.

Дід показав колючки й зазубринки, що на зяберних покришках, голки й гострі шипи плавників. Завдяки їм окунь стає невразливий, і марно якийсь хижак гострить зуб на нього.

— А ще цікаво, що влітку середні й малі окуні обирають собі мілкі води з мулуватим дном і водяними рослинами, де зручно влаштувати засідку на дрібноту. Восени ж вони йдуть на більшу глибочінь, — Тарас Петрович відпустив окуня. — Великі окуні тримаються глибокої води. Інколи запливають так глибоко, що від великого тиску лопається їхній плавальний міхур.

— Влітку окуні живуть невеликими зграйками, а навесні й восени, особливо під час нересту, збираються величезними косяками, іноді по кілька сотень, — взяв ініціативу Петро Степанович. — Окунь осілий і ніколи не рушає в дальні мандри, а майже цілий рік живе на одному місці. Вранці й увечері окунь плаває на відкритих місцях, а в жаркий полудень ховається в тінь. Тоді його треба шукати під навислими деревами, в корчах, серед водоростей, особливо там, де ростуть глечики й латаття, сховавшись під якими, він підстерігає здобич — від комашки то риби, яку тільки здатний проковтнути.

Дрібніші окунці полюють зграями. Вони накидаються на рибку з усіх боків, як вовки на вівцю, з тією лише різницею, що найпроворніший з окунців заковтує жертву сам. Бувають випадки, коли, захопившись переслідуванням невеличкої рибки, окуні вискакують на мілину або й на берег, стаючи жертвою своєї жадібності. Найбільше люблять вони плітку й верховодку, ще їдять ікру і раків, яких підстерігають серед каміння поблизу нірки, коли ті линяють. А коли голодні, можуть схопити і земляного черв’яка й метелика.

Нерестяться окуні на другому-третьому році життя, випускаючи довгі зеленувато-білі драглисті стьожки, в яких окремі ікринки з макове зерно сполучені купками по три — п’ять штук. Ці стьожки або прилипають до підводних рослин, або плавають на поверхні води, стаючи здобиччю багатьох водяних птахів.

— Так-так, — підтримав вченого Тарас Петрович. — На місцях нересту збираються і ворони, коршаки та інші хижаки. Тоді не лише ікра, а й сотні окунів стають їхньою жертвою.

— А хто назве цього красеня? — хитро примружив дід очі, діставши із сажалки ще одну рибину.

— Це — в’язь! — майже хором вигукнули хлопці.

— Так. Це чи не найхитріша й найобережніша риба з тієї, що я знаю. Живе в’язь на глибині й лише вечорами та рано-вранці виходить прогулятися на поверхню води. Проте тільки почує якісь хвилювання, кидається назад і долає всі перепони, що трапляються на його путі. Якщо перед ним сітка, збирає всі сили і перескакує її.

Влітку й восени в’язі живуть поодинці або невеличкими зграйками і тільки після дуже сильних морозів збираються в косяки й ховаються на глибину, де й лишаються до скресіння криги. Тільки-но береги почнуть відтавати й утворяться закраїни, як вони поспішають на мілкіші кам’янисті місця відкладати ікру.

По закінченню нересту, змучені й схудлі, в’язі знову ідуть на своє попереднє місце, ховаються на глибину. Проте на цей раз вони перебувають там не довго — за тиждень-два знову виходять на піщану мілину. Пополоскавшись там два-три дні, в’язі розбиваються на дрібні зграйки, шукають середньої глибини і там лишаються до найбільших морозів.

Дід випустив у сажалку в’язя. Той так збурив воду, що й іншої риби не стало видно.

Тарас Петрович навмання вхопив на дні іще одну рибу.

— А ось — лин! Його ви також добре знаєте. — Рибалка, міцно тримаючи, опустив його в воду і знову витягнув. — Бачите, як міняється колір: на повітрі луска вкривається темними плямами, риба немов линяє. У заводях, озерах, болотах, де лин найчастіше живе, він має темно-зелений колір, боки оливково-зелені із золотистим відливом, а живіт сіруватий; в найзапущеніших озерах лини мало не чорні.

— До речі, — втрутився в розмову Петро Степанович, — лини живуть. де мало повітря. Навіть коли кисню лише одна п’ятитисячна частина об’єму води (у звичайній річковій одна сота). Зябра в них так побудовані, що можуть добувати з води наймізернішу кількість кисню. Лин ледачий і повільний у своїх рухах, живе переважно в одному місці. Любить плавати в зарослях очерету, особливо рдесника. Тут він проводить більшу частину дня, старанно копаючись у в’язкому мулі, шукаючи черв’яків або жуючи водяні рослини. Коли ж наступає вечір, лин виходить погуляти на чистіші місця і лишається аж до світанку. Проте й тут на поверхню не показується, тримається дна. Хіба що виманить його комашня, яка в теплі ночі падає у воду.

— Лин плаває здебільшого сам і збирається в зграї тільки перед зимою, — вів далі рибалка. — Взимку, зарившись у мул, впадає в сплячку. Просинається тільки тоді, коли добре пригріє сонце. Виснажений, він, кидаєтсья шукати їжу, хапаючи все, що попадеться. Нерестяться лини в другій половині травня — на початку червня, коли вода вже добре прогріється. їхня ікра розвивається чи не найшвидше серед інших риб: днів через три-чотири з неї виходять мальки. Наші піонери створили загони «голубих патрулів» і рятують мальків із водойм, що пересихають. Відрами носять до річки й пускають на волю. Було б непогано, якби й ви о тій порі прилучилися до цієї корисної справи, — закликав він юннатів.

Потім Тарас Петрович розповів про карася.

Це невибаглива риба. Може жити там, де, здавалося б, нічого живого не знайдеш. Заривається в мул, лише хвіст виглядає; хіба що в спеку покидає схованку і пливе до берега поласувати молодими пагонами водяних рослин. Прислухайтесь в такий час і ви почуєте, як карасі, мов поросята, чвакають, ласуючи очеретом. Взимку вони ховаються в найглибші ями, боячись морозу, а в мілких озерцях зовсім зариваються в мул. Весною вибираються звідти, але до берега підпливають лише тоді, коли з дна піднімається рослинність, а на березі зацвіте шипшина. В цей час у карасів починається нерест.

— Ех-хе-хех, — зітхнув дід. — Чимало я виловив риби, чимало врятував. Є риба пічкур, яку я ніколи не беру, якщо вона й попадеться. Що з неї? Ні наїдку, ні навару, тільки життя згубиш. А є така, на яку може ніч звести, аби впіймати. Сома, приміром.

Зовні він навіть страшний. Голова плоска, широка, паща величезна, з дрібними гострими зубами. Має два довгих вуса, як у мене, — пожартував, — це на верхній щелепі, а на нижній — чотири, але коротких. Хвіст дуже сплющений, особливо до кінця, і займає половину тіла. Очі невеличкі, підтягнуті до верхньої губи. Очі жовті з чорними плямами, плавники темно-сині.

Сом не любить ні піску, ні швидкої води, а тому тримається тільки річок з мулистим, в’язким дном і тихою течією. Зарившись у мул на дні глибоких ям або сховавшись під колоду, він ворушить довжелезними вусами й заманює необачну рибу, яка думає, що то черв’яки. На полювання сом випливає увечері й полює аж до світанку. Ото наїсться й не чіпає нікого цілими тижнями. Досвідчені рибалки кажуть, що найчастіше він полює на молодику і в ущербі. Апетит у сома величезний: він не гидує нічим, бувало, що хапав за ноги-руки й людей. А що вже від нього страждає дрібнота — раки, пташки, водяні пацюки! Хапає сом навіть падаль: риб, собак, кішок. Найбільше ж любить жаб. Лежачи на дні, прислухається, де вона квакне. Потім підпливає до неї, широко розкриває пащу і ковтає. І знову на дно. Знаючи це, рибалки нерідко насаджують на гачок жабу й ловлять сомів.

Сом — хитра риба. Помітивши на гілці над водою пташине гніздо, він кружляє коло нього, прицілюється і спритно збиває хвостом у воду. А то якось бачив я, як сом полював на ворону. Ледве сіла вона на гілку куща, як сом збив її у воду і проковтнув. Попавши в невід, сом нерідко рве його на шматки. Коли це йому не вдається, ховається під спійману рибу.

Нерест у сома ранній — в кінці квітня. Зрідка на початку травня: зародок розвивається досить швидко, і через тиждень-півтора з ікри виходять маленькі соменята, дуже схожі на пуголовків.

Соменята виринають з глибоких ям, де вони вивелися, і йдуть на швидкі кам’янисті перекати. Там і лишаються до осені. Коли настають холоди, вони ховаються в ковбанях, ямах, де берег підмитий, і тримаються там на дні гуртом. Річка замерзає, і вони виривають у кам’янистому чи мулистому дні ями й, опустившись туди вниз головою, лежать нерухомо один біля одного до весни. Сонний стан у них викликає, мабуть, нестача їжі й повітря і, найголовніше — холод.

Ще одним примітний сом — може передбачати погоду.

— Як?

— Спокійний і потаємний, перед негодою аж з води вискакує, наводячи жах на верховодок та інших мешканців водойм.

…Вечоріло, й треба було йти до табору. А так не хотілося — Тарас Петрович залишав на юшку. Він, діти в тому були впевнені, вмів її варити.