Торжество переможця
(Оповідання відставного колезького реєстратора)
У п’ятницю на масляній всі пішли їсти млинці до Олексія Івановича Козуліна. Козуліна ви не знаєте; для вас, може, він нікчемність, нуль, для нашого ж брата, що не ширяє високо під небесами, він великий, всемогутній, високомудрий. Пішли до нього всі, хто складав його, так би мовити, підніжжя. Пішов і я з татком.
Млинці були такі чудові, що висловити не можу, вельмишановний пане: пухленькі, пухкенькі, рум’яненькі. Візьмеш один, біс його знає, вмочиш у гаряче масло, з’їси — другий сам у рот лізе. Деталями, орнаментами і коментарями були: сметана, свіжа ікра, сьомга, тертий сир. Вин і горілок ціле море. Після млинців осетрову юшку їли, а після юшки куріпок з підливою. Так укомплектувались, що татко мій потай розстебнув ґудзики на животі і, щоб хто, бува, не помітив цього лібералізму, накрився серветкою. Олексій Іванович, на правах нашого начальника, якому все дозволено, розстебнув жилетку і сорочку. Після обіду, не встаючи з-за столу, закурили, з дозволу начальства, сигари і повели бесіду. Ми слухали, а його превосходительство, Олексій Іванович, говорив. Сюжетики були здебільшого гумористичного характеру, масляничного… Начальник розповідав і видимо бажав здаватися дотепним. Не знаю, чи сказав він що- небудь смішне, але тільки пам’ятаю, що татко щохвилини штовхав мене в бік і говорив:
— Смійся!
Я розкривав широко рота і сміявся. Раз навіть заверещав від сміху, чим звернув на себе загальну увагу.
— Так, так!—зашепотів татко.— Молодець! Він дивиться на тебе і сміється… Це добре; може, й справді дасть тобі посаду помічника письмоводителя!
— Так! — сказав між іншим Козулін, начальник наш, пихкаючи і віддихуючись.— Тепер ми млинці їмо, найсвіжішу ікру вживаємо, жону білотілу голубимо. А доньки у мене такі красуні, що не тільки ваша братія смиренна, а навіть князі і графи задивляються і зітхають. А квартира? Хе-хе-хе… Тож-бо! Не ремствуйте, не нарікайте і ви, доки до кінця не доживете! Все буває, ну і різні зміни бувають… Ти нині, припустимо, нікчемність, нуль, смітинка… ізюминка — а хто знає? Може, з часом і того… долю людську за чуба візьмеш! Всяке буває!
Олексій Іванович помовчав, похитав головою і вів далі:
— А колись же, колись що було! А? Боже ти мій! Пам’яті своїй не віриш. Без чобіт, у подертих штанцях зі страхом і трепетом… За карбованець бувало два тижні робиш. Та й не дадуть тобі цей карбованець, пі! а зібгають та в обличчя кинуть: жери! І кожний тебе роздавити може, уколоти, обухом огріти… Кожний оконфузити може… Ідеш доповідати, дивишся, біля дверей цуцик сидить. Підійдеш ти до цього цуцика, та за лапочку, за лапочку. Даруйте, мовляв, що мимо пройшов. Доброго ранку! А цуцик на тебе: рррр… Швейцар тебе ліктем — штовх! а ти йому: дрібних немає, Іване Потапичу!.. вибачайте! А більш за все я натерпівся і ганьби різної зніс від оцього ось сига копченого, від оцього ось… крокодила! Ось від оцього самого смиренника, від Курицина!
І Олексій Іванович вказав на маленького, згорбленого дідка, який сидів поряд з моїм татком. Дідок кліпав стомленими очицями і з огидою курив сигару. Звичайно він ніколи не курить, але якщо начальство пропонує йому сигару, то він вважає непристойним відмовитись. Побачивши спрямований на нього палець, він страшенно сконфузився і завертівся на стільці.
— Багато я витерпів з ласки цього смиренника! — продовжував Козулін.— Я ж до нього до першого під начало потрапив. Привели мене до нього тихенького, сіренького, мізерненького і посадили за його стіл. І став він мене їсти… Що не слово — то ніж гострий, що не погляд — то куля в груди. Тепер-он він черв’ячком дивиться, убогеньким, а раніше що булої Нептун! Небеса розверзеся! Довго він мене терзав! Я і писав йому, і за пиріжками бігав, пера загострював, тещу його стару по театрах водив. Різні догоджання йому робив. Тютюн нюхати вивчився! Треба… А все для нього… Не можна, думаю, треба, щоб табакерка зі мною завжди була на випадок, якщо спитає. Курицин, пам’ятаєш? Приходить до нього одного разу моя матінка – покійниця і просить його старенька, щоб він синка, мене тобто, на два дні до тітоньки відпустив, спадщину ділити. Як накинеться на неї, як витріщить баньки, як закричить: «Та він у тебе ледар, та він у тебе дармоїд, та за чим ти, дурна, дивишся!.. Під суд, каже, попаде!» Пішла старенька додому та й злягла, захворіла з переляку, трохи не померла в той час…
Олексій Іванович витер очі хустинкою і одним духом випив склянку вина.
— Женити мене на своїй збирався, та я на той час… на щастя, гарячкою захворів, півроку в лікарні пролежав. От, що раніше було! От як поживали! А тепер? Пфі! А тепер я… я над ним… Він мою тещу в театри водить, він мені табакерку подає і от сигару курить. Хе-хе-хе… Я йому в життя перчику… перчику! Курицин!
— Чого зводите?— спитав Курицин, встаючи і витягуючись в струнку.
— Трагедію зобрази!
— Слухаю!
Курицин витягнувся, насупився, підняв догори руку, скривився і проспівав сиплим, деренькучим голосом:
— Умри, віроломна! Крррові жадаю!!
Ми зайшлися сміхом.
— Курицин! З’їж цей самий шматок хліба з перчиком!
Ситий Курицин взяв великий шматок житнього хліба, посипав його перцем і зжував під гучний сміх.
— Різні переміни бувають, — продовжував Козулін.— Сядь, Курицин! Коли встанемо, проспіваєш що-небудь… Тоді ти, а тепер я… Егеж… Так і померла старенька… Егеж…
Козулін піднявся і похитнувся…
— А. я — мовчок, тому що маленький, сіренький… Мучителі… Варвари… А тепер зате я… Хе-хе-хе… Апу-бо ти! Ти! Тобі говорять, безвусий!
І Козулін ткнув пальцем у бік татка.
— Бігай круг столу і співай півником!
Татко мій посміхнувся, приємно почервонів і задріботів круг столу. Я за ним.
— Ку-ку-ріку! — заголосили ми обидва і побігли швидше.
Я бігав і думав:
«Бути мені помічником письмоводителя!»
