Поборник

Двадцять років збирався директор З.-Б.-Х. залізниці сісти за свій письмовий стіл і, нарешті, два дні тому назад зібрався. Півжиття думка, палюча, гостра, неспокійна, крутилась у нього в голові, виливалась у благопристойну форму, округлялась, деталилась, росла і, нарешті, виросла до величини велетенського проекту… Він сів до стола, взяв у руки перо і… ступив на тернистий шлях авторства.

Ранок був тихий, світлий, морозний… У кімнатах було тепло, затишно… На столі стояла склянка чаю і злегка парувала… Не стукали, не кричали, не лізли з розмовами… Чудово писати в таких умовах! Бери перо в руки, та й валяй собі!

Директорові не треба було багато думати… В голові у нього давно вже було все почато і закінчено: знай собі, списуй з мозку на папір!

Він насупився, стиснув губи, потягнув у себе струмінь повітря і написав заголовок «Декілька слів на захист преси». Директор любив пресу. Він був відданий їй всією душею, всім серцем і всіма своїми помислами. Написати на захист її своє слово, сказати це слово голосно, на повний голос, було для нього найулюбленішою, двадцятирічною мрією! Він їй зобов’язаний вельми багато чим: своїм розвитком, викриттям зловживань, посадою… багато чим! Треба віддячити їй… Та й автором хочеться побути хоч деньок… Письменників хоч і лають, а все ж таки шанують… Особливо жінки… Гм…

Написавши заголовок, директор випустив струмінь повітря і за одну хвилину написав чотирнадцять рядків. Добре вийшло, гладко… Він почав взагалі про пресу і, списавши піваркуша, заговорив про свободу преси… Він поставив вимогу… Протести, історичні данні, цитати» вислови, докори, глузування так і посипались з-під його гострого пера.

«Ми ліберали, — писав він…— Смійтесь з цього терміну! Скальте зуби! Але ми пишаємось і будемо пишатися цим прізвиськом, поки…»

— Газети принесли! — доповів лакей.

О десятій годині директор звичайно читав газети. І цього разу він не зрадив свою звичку. Залишивши писання, він встав, потягнувся, розлігся на кушетці і взявся за газети. Взявши до рук «Новое Время», він презирливо посміхнувся, пробіг очима по передовіші і, не дочитавши до кінця, кинув.

— «Краса Демидрона»…— пробурчав він…— Я вам пррропишу!

Шпурнувши на крісло «Новое Время», директор взявся за «Голос». Очиці його затеплились хорошим почуттям, на щоках заграв рум’янець. Він любив «Голос» і сам колись до нього пописував.

Прочитав передовицю і дрібні повідомлення… Пробіг фейлетон… Чим далі він читав, тим маслянистішими робились його очі. Прочитав «серед газет і журналів»… Перевалився на третю сторінку…

— Так, так. Авжеж… І я про це згадав. Вірно, цілком вірно! Гм. А це про що?

Директор примружив очі…

«На З.-Б.-Х. залізниці, — почав він читати, — приступили цими днями до розробки одного досить дивного проекту… Творець цього проекту сам директор дороги, бувший…»

За півгодини після читання «Голоса» директор, червоний, пітний, тремтячий, сидів за своїм письмовим столом і писав. Писав він «наказ по лінії»… В цьому наказі рекомендувалось не передплачувати «деяких» газет та журналів…

Біля сердитого директора лежали бумажні клапті. Ці клапті півгодини тому складали собою «декілька слів на захист преси»…

Sic transit gloria mundi![1]