Півчі

З легкої руки мирового, який одержав листа з Пітера, рознеслися чутки, що незабаром у Єфремово прибуде пан, граф Володимир Іванович. Коли він прибуде — невідомо.

— Яко тать в нощі, — говорить отець Кузьма, маленький сивенький попик у ліловій рясі. — А коли він приїде, то й проходу тут не буде від дворянства та всякого іншого вищого сословія. Всі сусіди з’їдуться. Вже ти того… постарайся, Олексію Олексійовичу… Дуже прошу…

— А мені що! — говорить Олексій Олексійович, хмурячись. — Я своє діло зроблю. Аби тільки мій ворог єктенію в тон читав. А то ж він на зло…

— Ну, ну… я ублагаю диякона… ублагаю…

Олексій Олексійович служить псаломщиком при Єфремовській Трьохсвятительській церкві. В той же час він навчає хлопчиків-школярів церковного і світського співу, за що має від графської контори шістдесят карбованців на рік. Школярі ж за своє навчання повинні співати в церкві. Олексій Олексійович — високий, кремезний чоловік із солідною ходою і голеним, вгодованим лицем, схожим на коров’яче вим’я. Своєю поставою і подвійним підборіддям він більше схожий на людину, що займає не останнє місце у вищій світській ієрархії, ніж на дячка. Дивно було бачити, як він, ставний і солідний, бухав владиці земні поклони і як одного разу, після занадто голосної сварки з дияконом Євлампієм Авдієсовим, стояв дві години навколішки, за наказом отця благочинного. Величність більше личила його постаті, ніж приниження.

Зважаючи на чутки про приїзд графа, він робить співки кожного дня вранці і ввечері. Співки відбуваються в школі. Шкільному навчанню вони мало заважають. Під час співів учитель Сергій Макарович задає учням чистописання і сам приєднується до тенорів, як любитель.

Ось як відбуваються співки. До класної кімнати, грюкаючи дверима, входить сякаючись Олексій Олексійович. З-за учнівських столів із шумом виповзають дисканти й альти. З двору, стукаючи ногами, як коні, входять тенори і баси, які давно вже ждали. Всі стають на свої місця. Олексій Олексійович витягується, робить знак, щоб мовчали, і стукає камертоном.

— То-то-ті-то-том… До-мі-соль-до!

— Аааа-мінь!

— Адажіо… адажіо… Ще раз…

Після «амінь» іде «Господи помилуй» великої єктенії. Все це давно вже вивчене, тисячу разів переспіване, пережоване і співається тільки так, для проформи. Співається ліниво, підсвідомо. Олексій Олексійович спокійно помахує рукою і підспівує то тенором, то басом. Все тихо, нічого цікавого… Але перед «Херувимською» весь хор раптом починає сякатися, кашляти і посилено перегортати ноти. Регент одвертається від хору і з таємничим виразом обличчя починає настроювати скрипку. Хвилини зо дві тривають приготування.

— Ставайте. Дивіться в ноти уважніше… Баси, не напирайте… ніжніше…

Вибирається «Херувимська» Бортнянського, № 7. Коли дається знак — настає тиша. Очі втуплюються в ноти, і дисканти розкривають роти. Олексій Олексійович тихо опускає руку.

— Піано… піано… Адже там «піано» написано..’. Легше, легше!

—… ві… і… ми…

Коли треба співати piano, на обличчі Олексія Олексійовича розлита доброта, ласкавість, наче він смачну закуску вві сні бачить.

— Форте… Форте! Напирайте!

І, коли треба співати forte, сите обличчя регента виражає сильний переляк і навіть жах.

«Херувимська» співається добре, так добре, що школярі кидають своє чистописання і починають стежити за рухами Олексія Олексійовича. Під вікнами збирається народ. Заходить до класу сторож Василь у фартусі, із столовим ножем у руці, і заслухується. Як із землі виростає отець Кузьма з заклопотаним лицем… Після «Отложім попєченіє» Олексій Олексійович утирає з лоба піт і схвильований підходить до отця Кузьми.

— Не збагну, отче Кузьмо! — говорить він, знизуючи плечима. — Чого це в російського народу глузду нема? Не збагну, побий мене боже! Такий неосвічений народ, що ніяк не розбереш, що у нього там у горлі: горлянка чи інший який орган! Подавився ти, чи що? — звертається він до баса Геннадія Семичова, брата шинкаря.

— А що?

— На що твій голос схожий? Тріщить, наче каструля. Знову, мабуть, учора нализався?.. Так і є! З рота, як із шинку… Ееех! Мужик ти, браті- ку! Невіглас ти! Який же ти півчий, якщо ти з мужиками в шинку компанію водиш? Ех, осел ти, братіку!

— Гріх, брат, гріх… — бурмоче отець Кузьма. — Бог усе бачить… наскрізь…

— Того ти й співу зовсім не розумієш, що в тебе на думці горілка, а не божественне, дурню ти отакий.

— Не хвилюйся, не хвилюйся… — говорить отець Кузьма. — Не сердься… Я його ублагаю.

Отець Кузьма підходить до Геннадія Семичова і починає його вмовляти:

— Навіщо ж ти? Ти, того, дійди своїм розумом. Людина, котра співає, повинна себе стримувати, тому що горлянка в неї, того… ніжна.

Геннадій чухає собі шию і скоса поглядає на вікно, наче не до нього мовиться.

Після «Херувимської» співають «Вірую», потім «Достойно і праведно», співають з почуттям, злагоджено — і так до «Отче наш».

— А по-моєму, отче Кузьмо, — говорить регент, — просте «Отче наш» краще, ніж нотне. Його б і заспівати при графові.

— Ні, ні… Співай нотне. Граф же в столицях, до обідні ходячи, крім нотного, нічого не чув. Либонь там у капелах… Там, брат, ще й не такі ноти!..

Після «Отче наш» знову кашель, сякання і перегортання нот. Готуються виконати найважче: концерт. Олексій Олексійович вивчає дві речі: «Кто бог вєлій» і «Всесвітню славу». Що краще вивчать, те й будуть співати при графові. Під час концерту регент входить в азарт. Вираз доброти раз у раз змінюється переляком. Він махає руками, ворушить пальцями, знизує плечима…

— Форте! — бурмоче він. — Анданте! Розжимайте… розжимайте! Співай, ідоле! Тенори, не доносите! То-то-ті-то-там… Соль… сі… соль, дурна твоя голова! Вєлій! Баси, вє… вє… лій…

Його смичок гуляє по головах і плечах дискантів і альтів, що фальшивлять. Ліва рука раз по раз хапає за вуха маленьких співаків. Раз навіть, захопившись, він зігнутим великим пальцем б’є під підборіддя баса Геннадія. Але півчі не плачуть і не сердяться на побої: вони усвідомлюють усю важливість виконуваного завдання.

Після концерту минає хвилина в мовчанні. Олексій Олексійович, спітнілий, червоний, знеможений, сідає на підвіконня і обводить присутніх каламутним, тяжким, але переможним поглядом. У натовпі слухачів він, на превелике своє незадоволення помічає диякона Авдієсова. Диякон, високий, кремезний чоловік, з червоним, рябим обличчям і з соломою в волоссі, стоїть, спершись на грубу, і презирливо усміхається.

— Добре, співай! Витягуй ноти! — бурмоче він густим басом. — Дуже потрібний грахвові твій спів! Йому хоч по нотах співай, хоч без нот… Тому що — атеїст…

Отець Кузьма злякано оглядається і ворушить пальцями.

— Ну, ну… — шепоче він. — Мовчи, дияконе. Благаю…

Після концерту співають «Да ісполнятся уста наша», і співка закінчується. Півчі розходяться, щоб зійтися ввечері для нової співки. І так кожного дня.

Минає місяць, другий…

Уже й управитель дістав повідомлення про скорий приїзд графа. Але от, нарешті, з панських вікон знімаються закурені жалюзі, і в Єфремово долинають звуки розбитого, старого рояля. Отець Кузьма чахне і сам не знає, чого він чахне: чи то від захоплення, чи то з переляку… Диякон ходить і глузливо усміхається.

Найближчого суботнього вечора отець Кузьма заходить на квартиру до регента. Обличчя його бліде, плечі осунулися, блиск лілової ряси потьмянів.

— Був тільки що у його сіятельства, — говорить він, затинаючись, регентові. — Освічений пан, з делікатними поняттями… Але, того… гірко, брат… «О котрій годині, кажу, ваше сіятельство, накажете взавтра до літургії задзвонити?» А вони мені: «Коли знаєте… Тільки чи не можна як-небудь скоріше, коротше… без півчих». Без півчих! Того, розумієш… без півчих…

Олексій Олексійович багровіє. Легше йому ще раз простояти дві години навколішки, ніж такі слова чути! Всю ніч не спить він. Не так гірко йому, що пропали його труди, як те, що Авдієсов радий його горю. Другого дня всю обідню диякон презирливо косить очі на крилас, де один, як палець, басить Олексій Олексійович. Проходячи з кадилом повз крилас, він бурмотить:

— Виводь ноти, виводь! Старайся! Грахв червоненьку на хор дасть!

Після обідні регент, розбитий і хворий від образи, іде додому. Біля воріт доганяє його червоний Авдієсов.

— Постій, Альошо, — каже диякон. — Постій, дурню, не сердься! Не тільки ти, і я, брат, у накладі! Підходить зараз після обідні до грахва отець Кузьма і питає: «А як вам сподобався голос диякона, ваше сіятельство? Чи не правда, справжнісінька октава?» А грахв, знаєш, що висловив? Комплімент! «Кричати, каже, всякий може. Не так, каже, важливий у людині голос, як розум». Пітерський шельма! Атеїст і є атеїст! Ходімо, брат сирота, з горя трахнем точію по єдиній!

І вороги, взявшись попід руки, ідуть у ворота.