Письменник
В кімнаті, що прилягала до чайного магазина купця Єршакова, за високою конторкою сидів сам Єршаков, людина молода, по моді одягнена, але пом’ята і видно, що пожила на своєму віку бурно. Судячи з його розмашистого почерку з завитушками, капулю і тонкого сигарного запаху, йому була не чужа європейська цивілізація. Та від нього ще більше повіяло культурою, коли з магазина увійшов хлопчик і доповів:
— Письменник прийшов!
— А!.. Клич його сюди. Та скажи йому, щоб галоші свої в магазині залишив.
За хвилину в кімнатку тихо увійшов сивий, плішивий дідок, в рудому, потертому пальті, з червоним, помороженим обличчям, яке виявляло слабкість і невпевненість, що завжди буває в людей, які, хоч і мало, але постійно п’ють.
— А, моє шанування…— сказав Єршаков, не озираючись на того, що ввійшов.— Що добренького, пане Геннім?
Єршаков змішав слова «геній» і «Гейне», і вони зливалися в нього в одне «Гейнім», яким він і називав завжди дідка.
— Та ось замовленнячко приніс, — відповів Гейнім.— Уже готове…
— Так скоро?
— За три дні, Захаре Семеновичу, не те що рекламу, роман написати можна. На рекламу й години досить.
— Всього? А торгуєшся завше, ніби річну роботу береш. Ну, показуйте, що ви зробили?
Гейнім витяг з кишені декілька пом’ятих, списаних олівцем папірців і підійшов до конторки.
— У мене ще в чорновику, в загальних рисах…— сказав він.— Я вам прочитаю, а ви вникайте і вказуйте в разі, якщо помилку знайдете. Помилитися не мудрація, Захаре Семеновичу… Чи вірите? Трьом > магазинам зразу рекламу складав… Це і в Шекспіра б голова запаморочилася.
Гейнім надів окуляри, звів брови і почав читати печальним голосом і ніби декламуючи:
— «Сезон 1885—86 р. Поставщик китайських чаїв у всі містах Європейської і Азіатської Росії і за кордон, 3. С. Єршаков. Фірма існує з 1804 року». Весь цей вступ, розумієте, буде в орнаментах, між гербами. Я одному купцеві рекламу вигадував, так той взяв для оголошення герби різних міст. Так і ви можете зробити, і для вас я придумав такий орнамент, Захаре Семеновичу: лев, а в нього в зубах ліра. Тепер далі: «Двоє слів до наших покупців. Ласкаві пани! Ні політичні події останнього часу, ні холодний індиферентизм, що дедалі більше й більше проникає у всі прошарки нашого суспільства, ні обміління Волги, на яке ще так недавно вказувала краща частина нашої преси, — ніщо не бентежить нас. Довгорічне існування нашої фірми і симпатії, що ми їх встигли придбати, дають нам можливість міцно триматися грунту і’ не міняти раз і назавжди заведеної системи, як у стосунках наших з власниками чайних плантацій, так само і в добросовісному виконанні замовлень. Наш девіз добре відомий. Виявляється він у небагатьох, але в багатозначущих словах: добросовісність, дешевизна і швидкість!!»
— Добре! Дуже добре! — перебив Єршаков, соваючись на стільці.— Навіть не чекав, що так придумаєте. Ловко! Тільки ось що, милий друже… треба тут як-небудь тінь навести, затуманить, як-небудь так, знаєш, фокус влаштувати… Публікуємо ми тут, що фірма щойно одержала партію свіжих перших весняних чаїв сезону 1885 року… Так? А треба крім цього показати, що оці щойно одержані чаї лежать у нас на складі уже три роки, а між тим начебто з Китаю ми їх одержали лише на минулому тижні.
— Розумію… Публіка і не помітить непогодженості. На початку оголошення ми напишемо, що чаї щойно одержано, а наприкінці так скажемо: «Маючи великий запас чаю з оплатою попереднього мита, ми без шкоди для власних інтересів можемо продавати їх по прейскуранту минулих років… і т. д.» А на другій сторінці буде прейс-курант. Тут знову підуть герби і орнаменти… Під ними крупним шрифтом: «Прейс-курант добірним ароматичним, фучанським, кяхтинським і байховим чаям першого весняного збору, що одержані з новопридбаних плантацій»… Далі: «Звертаємо увагу справжніх любителів лянсинних чаїв, з яких найбільшою і заслуженою любов’ю користується «Китайська емблема або заздрість конкурентів» 3 крб. 50 коп. Із розанистих чаїв ми особливо рекомендуємо «Богдиханська Роза» 2 крб. і «Очі Китаянки» 1 крб. 80 коп». За цінами піде петитом про розважування і пересилку чаю. Тут же про скидку і про премії: «Більшість наших конкурентів, бажаючи привабити до себе покупців, закидають вудочку у вигляді премій. Ми з свого боку протестуємо проти цього обурливого прийому і пропонуємо нашим покупцям не в вигляді премії, а безкоштовно всі приманки, якими поштують конкуренти свої жертви. Кожен, хто купить у нас не менше ніж на 50 крб., вибирає і одержує безкоштовно одну із таких п’яти речей: чайник з британського металу, сто візитних карток, план міста Москви, чайницю у вигляді голої китаянки і книгу — «Жених здивований, або наречена під коритом»; оповідання Грайливого Весельчака».
Закінчивши читання і зробивши деякі поправки, Геннім швидко переписав рекламу начисто і вручив її Єршакову. Після цього запанувала мовчанка… Обидва відчули себе ніяково, наче зробили якусь капость.
— Гроші за роботу накажете зараз одержати, чи після? — запитав Гейнім нерішуче.
— Коли хочете, хоч зараз…— недбало відповів Єршаков.— Іди в магазин і бери чого хочеш на п’ять карбованців і п’ятдесят копійок.
— Мені б грішми, Захаре Семеновичу.
— У мене нема моди грішми платить. Всім плачу чаєм і цукром: і вам, і півчим, де я старостою, і двірникам. Менше пияцтва.
— Хіба, Захаре Семеновичу, мою роботу можна рівняти з двірниками та з півчими? У мене розумовий труд.
— Який труд! Сів, написав і все тут. Писання не з’їси, не вип’єш… пусте діло! І карбованця не варте.
— Гм… Як ви про писання міркуєте…— образився Геннім.— Не з’їси, не вип’єш. Того не розумієте, що я, може, коли видумував цю рекламу, душею страждав. Пишеш і почуваєш, що всю Росію в оману вводиш. Дайте грошей, Захаре Семеновичу!
— Надокучив, брат. Не добре так чіплятися.
— Ну, гаразд. Так я цукровим піском візьму. Ваші ж молодці в мене його назад візьмуть по вісім копійок за фунт. Втрачу на цій операції копійок сорок, ну, та що ж робити? Будьте здорові!
Геннім повернувся, щоб вийти, але зупинився на порозі, зітхнув і промовив похмуро:
— Росію обдурюю! Всю Росію! Вітчизну обдурюю за кусок хліба! Ех!
І вийшов. Єршаков запалив гаванну, і в його кімнаті ще сильніше запахло культурною людиною.
