І прекрасне повинно мати межі
В записній книжці одного мислячого колезького реєстратора, що вмер минулого року від переляку, було знайдено таке:
Порядок речей вимагає, щоб не тільки зле, але навіть прекрасне мало межі. Поясню прикладами:
Навіть найпрекрасніший харч, вжитий над міру, робить у шлунку біль, гикавку й черевомовлення.
Найкращою прикрасою людської голови служить волосся. Але хто не знає, що це саме волосся, будучи довгим (не кажу про жінок), служить ознакою, за якою пізнаються уми легковажні і вредоносні?
Один чиновник, син благочестивих і добронравних батьків, вважав за велику приємність знімати перед старшими шапку. Ця прекрасна якість його душі особливо впадала у вічі, коли він навмисне ходив по місту і шукав зустрічі із старшими тільки для тієї мети, щоб зайвий раз зняти перед ними шапку і тим віддати належне. Натура його була до такої міри поштива і шаноблива, що він знімав шапку не тільки перед своїм безпосереднім і посереднім начальством, але навіть і перед старшими віком. Наслідком такого благородства душі його було те, що йому кожної секунди доводилось знімати свою шапку. Зустрівшись якось одного зимового холодного ранку з племінником пристава часті, він зняв шапку, простудив голову і помер без покаяння. З цього випливає, що бути поштивим необхідно, але в межах поміркованості.
Не можу також замовчати й про науку. Наука має багато прекрасних і корисних якостей, але пригадайте, скільки зла приносить вона, якщо людина, що віддається їй, переходить межі, встановлені моральністю, законами природи і іншим? Горе ‘тому, котрий… Але промовчу краще…
Фельдшер Єгор Микитич, який лікував мою тітоньку, любив у всьому точність, акуратність і правильність. Якості, достойні душі піднесеної. На всяку дію і на всякий крок у нього були тверді правила, досвідом встановлені, а в виконанні цих правил він відзначався винятковою постійністю. Одного разу, прийшовши до нього о п’ятій годині ранку, я розбудив його і, з тугою на обличчі, вигукнув:
— Єгоре Микитичу, поспішіть до нас! Тітонька стікає кров’ю!
Єгор Микитич встав, узув чоботи й пішов на кухню вмиватися. Вмившися з милом і почистивши зуби, він причесався перед люстром і почав надягати штани, перед тим почистивши їх і розгладивши руками.. Потім він почистив щіткою сюртук і жилетку, завів годинника і акуратненько прибрав свою постіль. Впоравшись з постіллю, він, наче даючи мені урок акуратності, почав пришивати до пальта відірваного ґудзика.
— Кров’ю стікає!.— повторив я, знесилений від зрозумілого нетерпіння.
— Цю ж хвилинку… Ось тільки богу помолюсь.
Єгор Микитич став перед образами і почав молитися.
— Я готовий… Тільки от піду на вулицю, подивлюсь, які надівати калоші — глибокі чи мілкі?
Коли, нарешті, ми вийшли з його дому, він замкнув свої двері, помолився набожно на схід і всю дорогу, повільно йдучи по тротуару, старався ступати на гладеньке каміння, боячись попсувати взуття. Прийшовши до нас, ми тітоньку в живих уже не застали. Отже, і пунктуальність повинна мати межі.
Писання, видимо, заняття прекрасне. Воно збагачує розум, набиває руку й облагороджує серце. Але багато писати не годиться. І література повинна мати межу, бо многописання може зробити спокусу. Я, наприклад, пишу ці рядки, а двірник Євсевій підходить до мого вікна і з підозрою поглядає на моє писання. В його душу я заронив сумнів. Спішу погасити лампу.
