Інтелігентна колода

(Сценка)

Архип Єлисеїч Помоєв, відставний корнет, надів окуляри, насупився й прочитав: «Мировий суддя… округи… дільниці запрошує вас і т. ін. і т. ін… як обвинувачуваного у справі про образу дією селянина Григорія Власова… Мировий суддя П. Шестикрилов».

— Це від кого ж? — звів очі Помоєв на розсильного.

— Від пана мирового судді, Петра Сергіїча, паночку… Шестикрилова…

— Гм… Від Петра Сергіїча? Навіщо ж це він мене запрошує?

— Мабуть, на суд… Там написано, паночку…

Помоєв прочитав ще раз повістку, поглянув з подивом на розсильного й знизав плечима.

— Псс… як обвинувачуваного… Штукар оцей Петро Сергіїч! Ну, гаразд, скажи: добре! Нехай тільки фриштик щокращий приготовить… Скажи: буду! Наталії Єгорівні й діточкам кланяйся!

Помоєв розписався й пішов у кімнату, де жив брат його дружини Ниткін, який приїхав до нього на відпустку.

— Подивись-но, яку цидулу мені Петька Шестикрилов надіслав, — сказав він, подаючи Ниткіну повістку.— До себе в четвер кличе… Поїдеш зі мною?

— Та він тебе не в гості кличе, — сказав Ниткін, прочитавши повістку.— Він викликає тебе на суд як обвинувачуваного… Судить тебе буде…

— Мене? Псс… Молоко в нього на губах ще не просохло, щоб мене судити… Мілко плаває… Це він так, на жарт…

— Зовсім не на жарт! Не розумієш, чи що? Тут ясно сказано: за образу дією… Ти Гришку побив, от і суд.

— Дивак ти, їй-богу! Та як же він може мене судити, якщо ми з ним, можна сказати, друзі? Який він мені суддя, якщо ми разом і в карти грали, і пили, і чорт знає чого тільки не робили? І який він суддя? Ха-ха! Петька — суддя! Ха-ха!

— Смійся, смійся, а от він як засадить тебе, не по дружбі, а на підставі законів, під арешт, так не до сміху буде!

— Ти очманів, брате! Яка тут підстава законів, якщо він у мене Ваню хрестив? Поїдемо до нього в четвер, от і побачиш, які там закони…

— Я тобі радив би зовсім не їздити, а то й себе, і його в ніякове становище поставиш… Нехай вирішує заочно…

— Ні, навіщо заочно? Поїду, подивлюся, як це він судити буде… Цікаво подивитися, який з Петьки судця вийшов… До речі ж давно в нього не був… незручно…

В четвер Помоєв поїхав з Ниткіним до Шестикрилова. Мирового застали вони в камері за розбором.

— Здорово, Петюхо! — сказав Помоєв, підходячи до судейського столу й подаючи руку.— Судиш помаленьку? Крючкотворствует? Суди, суди… я почекаю, подивлюся… Це, рекомендую, брат моєї дружини… Дружина здорова?

— Так… здорова… Посидьте там… серед публіки….

Пробурмотівши це, суддя почервонів. Взагалі молоді судді завжди соромляться, коли бачать у своїй камері знайомих; коли ж їм доводиться судити знайомих, то вони справляють враження людей, що провалюються з сорому крізь землю. Помоєв відійшов од стола й сів на передній лавці рядом з Ниткіним.

— Поважності скільки в бестії! — зашепотів на вухо Ниткіну.— Не впізнаєш! І не всміхнеться! При золотім непу! Фу ти, ну ти! Немов І не він у мене на кухні сонну Агашку чорнилом розмальовував. Потіха! Та невже ж такі люди можуть судити? Я тебе питаю: можуть такі люди судити? Тут потрібна людина, котра з чинами, поважна… Щоб, знаєш, страх наводила, а то посадили якогось, і на, суди! Хе-хе…

— Григорій Власов! — викликав мировий.— Пан Помоєв.

Помоев усміхнувся й підійшов до стола. З публіки виліз парубійко в поношеному сюртуку, з високою талією, в строкатих штанцях, заправлених у короткі, руді халяви, і став поруч з Помоєвим.

— Пане Помоев! — почав мировий, опускаючи очі.— Ви обвинувачуєтеся в тому, що-о-о… образили дією вашого службовця… от Григорія Власова. Визнаєте себе винним?

— Ще б пак! Та ти давно такий серйозний став? Хе-хе…

— Не визнаєте? — перебив його суддя, соваючись од сорому на стільці.— Власов, розкажіть, як було діло?

— Дуже просто, паночку! Я в них, як зводите бачити, в лакеях перебував, в міркуванні, немовби камельдинер… Звісно, наша служба каторжна, ваше в-є… Вони самі встають о дев’ятій, а ти будь на ногах ледь світає… Бог їх знає, чи одягнуть вони чоботи, чи щиблети, чи, може, цілий; день у пантофлях проходять, але ти все чисть: чоботи, і щиблети, і черевики… Добре-е… Кличуть ото вони мене вранці одягатися. Я, звісно, пішов… Одягнув на них сорочку, одягнув брючки, чобітки… все, як слід… Почав одягати жилет… Ось вони й кажуть: «Подай, Гришко, гребінця. Він, кажуть, у боковій кишені в сюртучку». Добре-е… Риюсь я оце в боковій кишені, а гребінця ніби чорт злопав — немає! Рився-рився і кажу: «Та тут немає гребінця, Архипе Єлисеїчу!» Вони насупилися, підійшли до сюртука й дістали звідти гребінця, але не з бокової кишені, як веліли, а з передньої. «А це ж що? Не гребінець?» — говорять, та тиць мене в ніс гребінцем. Так усіма зубцями й пройшлися по носі. Цілий день потім кров з носа йшла. Самі зводите бачити, як ніс розпух… В мене свідки є. Всі бачили.

— Що ви скажете на своє виправдання? — підняв мировий очі на Помоєва.

Помоєв подивився запитально на суддю, потім на Гришку, знову на суддю й побагровів.

— Як я повинен це розуміти? — пробурмотів він.— Як насмішку?

— Тут ніякої з вас насмішки нема, — зауважив Гришка, — я вам по чистій совісті. Не давайте волі рукам.

— Мовчи! — застукав Помоєв палицею об підлогу.— Дурень! Поганець!

Мировий швидко зняв цеп, вискочив з-за стола й побіг до себе в канцелярію.

— Припиняю засідання на п’ять хвилин! — крикнув він по дорозі.

Помоєв пішов за ним.

— Послухай, — почав мировий, сплескуючи руками, — скандал ти мені вчинити хочеш, чи що? Чи тобі приємно слухати, як твої ж кухарки та лакеї в своїх свідченнях будуть тебе чистити, осла отакого? Чого ти приїхав? Без тебе я не міг діла вирішити, чи що?

— Я ж у нього й винний! — розчепірив руки Помоєв.— Сам комедію цю улаштував і на мене ж сердиться! Посади Оцього Гришку під арешт, і… і все!

— Гришку під арешт! Тьфу! Яким дурнем був ти, таким і залишився! Ну, як же це можна Гришку під арешт!

— Посади, от і все! Не мене ж садовити!

— Колишні часи тепер, чи що? Гришку він побив і Гришку ж під арешт! Дивовижна логіка! Та ти маєш яке-небудь поняття про теперішнє судочинство?

— Зроду-віку я не судився й суддею не був, а так я розумію, що з’явись до мене із скаргою на тебе оцей самий Гришка, я так би його із сходів пустив, що й онукам заборонив би скаржитись, а не те, щоб дозволяти ще йому зауваження свої хамські робити. Скажи просто, що насміятися хочеш, спритність свою показати… от і все! Дружина, як прочитала повістку та як побачила, що ти всім кухаркам і скотаркам повістки надіслав, здивувалася. Не чекала вона від тебе таких штук. Не можна так, Петю! Так друзі не роблять!

— Але зрозумій же моє становище!

І Шестикрилов заходився пояснювати своє становище.

— Ти посидь тут, — кінчив він, — а я піду й заочно вирішу. Ради бога, не виходь! З своїми допотопними поняттями ти таке ляпнеш там, що, чого доброго, доведеться протокола складати.

Шестикрилов пішов до камери і зайнявся розбором. Помоєв, сидячи в канцелярії за одним із столиків і перечитуючи знічев’я свіжозаготовлені виконавчі листи, чув, як мировий схиляв Гришку до миру. Гришка довго бундючився, але, нарешті, погодився, зажадавши за образу десять карбованців.

— Ну, слава богу! — сказав Шестикрилов, входячи після прочитання вироку до канцелярії.— Дякувати, що справа так закінчилася… Наче тисяча пудів з плечей звалилася. Заплатиш ти Гришці 10 карбованців і можеш бути спокійний.

— Я Гришці… десять… карбованців! — обімлів Помоєв.— Та ти з глузду не з’їхав?

— Ну, та гаразд, гаразд, я за тебе заплачу, — махнув рукою Шестикрилов, поморщившись.— Я й сто карбованців ладен дати, тільки щоб не заводити неприємностей. І не дай бог знайомих судити. Краще, брат, ніж Гришок бити, приїжджай усякий раз до мене й лупи мене! Це в тисячу разів легше. Ходім до Наташі їсти!

Через десять хвилин приятелі сиділи в апартаментах мирового і снідали смаженими карасями.

— Ну, добре, — почав Помоєв, випиваючи третю, — ти Гришці 10 карбованців присудив, а на скільки ж ти його в арештантську запік?

— Я його не запікав. За що ж його?

— Як за що? — витріщив очі Помоєв.— А за те, щоб скарги не подавав! Невже ж він сміє на мене скарги подавати?

Мировий« і Ниткін узялися пояснювати Помоєву, але він не розумів і стояв на своєму.

— Що не кажи, а не годиться Петька в судді! — зітхнув він, розмовляючи з Ниткіним по дорозі додому.— Людина він добра, освічена, послужлива така, але… не годиться! Не вміє по-справжньому судити… Хоч жаль, а доведеться його на наступне триліття забастувати! Доведеться!..