Гусєв

І

Уже смеркло, скоро ніч.

Гусєв, безстроково-відпускний рядовий, підводиться на койці і говорить стиха:

— Чуєш, Павле Івановичу? Мені один солдат у Сучані розказував оце: їхнє судно, як вони йшли, на рибину наїхало та й днище собі проломило.

Людина невідомого звання, до якої він звертається і яку всі в судновому лазареті звуть Павлом Івановичем, мовчить, ніби не чує.

І знову настає тиша… Вітер гуляє у снастях, стугонить гвинт, хлюпають хвилі, риплять койки, але до того всього давно вже звикло вухо, і здається, що все навколо спить у тиші. Нудно. Ті троє хворих— двоє солдат і один матрос — що цілий день грали у карти, вже сплять і марять.

Здається, починає похитувати. Койка під Гусєвим поволі піднімається і опускається, ніби зітхає — і отак раз, вдруге і втретє… Щось стукнулося об підлогу і забряжчало: мабуть, упав кухоль.

— Вітер з цепу зірвався… — каже Гусєв, прислухаючись.

На цей раз Павло Іванович кашляє і відповідає роздратовано:

— То в тебе судно на рибу наїхало, то вітер з цепу зірвався… Хіба вітер звірюка, чи що, щоб зриватися з цепу?

— Так хрещені кажуть.

— І хрещені такі ж неуки, як ти… Мало чого вони кажуть! Треба свою голову мати на плечах і міркувати. Безглузда людина.

Павло Іванович страждає від морської хвороби. Коли хитає, він звичайно сердиться і дратується від найменшої дрібниці. А сердитися, на думку Гусєва, зовсім нема чого. Що дивного або незвичайного, хоч би, наприклад, у рибі або у вітрі, що зривається з цепу? Припустимо, що риба з гору завбільшки і що спина в неї тверда, як у осетра; також припустимо, що там, де кінець світу, стоять товсті кам’яні мури, а до мурів прикуті люті вітри… Якщо вони не зірвалися з цепу, то чому ж вони гасають по всьому морю, як навіжені, і рвуться, наче собаки? Якщо їх не приковують, то куди вони діваються, коли буває тихо?

Гусєв довго думає про риб, з гору завбільшки, і про товсті заїржавлені ланцюги, потім йому стає нудно, і він починає думати про рідний край, куди тепер повертається він після п’ятирічної служби на Далекому Сході. Уявляється йому величезний став, занесений снігом… На одному боці ставу фарфоровий завод цеглистого кольору, з високим димарем і з хмарами чорного диму; на другому боці — село… З двору, п’ятого від краю, їде саньми брат Олексій; позад нього сидять синок Ванька, у великих валянках, і дівчинка Акулька, теж у валянках. Олексій напідпитку, Ванька сміється, Акульчиного обличчя не видно — закуталась.

«Хоч би дітей не поморозило…» — думає Гусєв. — Дай їм, господи, — шепоче він, — ума-розуму, щоб батьків поважали і розумніші за батька-матір не були…

— Тут потрібні нові підметки, — марить басом хворий матрос. — Так, так!

Думки у Гусєва уриваються, і замість ставу раптом ні з того, ні з сього з’являється велика бичача голова без очей, а коняка і сани вже не їдуть, а кружляють у чорному диму. Та він все-таки радіє, що побачив рідних. Радість захоплює в нього дух, бігає мурашками по тілу, тремтить у пальцях.

— Дав бог побачитись! — марить він, але зразу ж розплющує очі і шукає навпомацки воду.

Він п’є і лягає, і знову їдуть сани, потім знову бичача голова без очей, дим, хмари… І так до світанку.

II

Спочатку в темряві вимальовується синє кружальце — це кругле віконечко; потім Гусєв помалу починає розрізняти свого сусіда по койці, Павла Івановича. Він спить сидячи, бо лежачи він задихається. Обличчя в нього сіре, ніс довгий, гострий, очі, через те, що він страшенно схуд, величезні; скроні запали, борода ріденька, волосся на голові довге… Дивлячись на це обличчя, ніяк не добереш, якого він звання: чи пан, чи купець, чи мужицького звання? Судячи по виразу обличчя і довгому волоссю — він ніби постник, монастирський послушник, а прислухаєшся до його слів — виходить ніби і не чернець. Від кашлю, задухи і від своєї хвороби він зовсім знесилився, важко дихає і ворушить пересохлими губами. Помітивши, що Гусєв дивиться на нього, він повертається до нього обличчям і каже:

— Я починаю здогадуватися… Так… Я тепер чудово все розумію.

— Що ви розумієте, Павле Івановичу?

— А от що… Мені ввесь час здавалося дивним, як це ви, тяжко хворий, замість того, щоб бути в людських умовах. опинились на пароплаві, де і задуха, і спека, і хитавиця, все, одним словом, загрожує вам смертю, а тепер для мене все ясно… Так… Ваші лікарі здали вас на пароплав, щоб відчепитися від вас. Набридло з вами возитися, з тварюками… Грошей ви їм не платите, — клопіт з вами, та й звітність своїми смертями псуєте — виходить, тварюки! А позбутися вас не важко… Для цього треба тільки, по-перше, не мати совісті і людяності і, по-друге, обдурити начальство на пароплаві. Першу умову можна б і не рахувати, щодо цього ми артисти, а друге завжди щастить виконати, маючи деякий навик. У юрбі чотирьох сотень здорових солдатів і матросів п’ять хворих не впадають у вічі; ну, загнали вас на пароплав, перемішали із здоровими, нашвидку перелічили і нічого поганого не помітили серед метушні, а коли пароплав відплив, то й побачили: на палубі валяються паралізовані та сухотні в останньому градусі.

Гусєв не розуміє Павла Івановича; гадаючи, що це йому докоряють, він каже, виправдуючись:

— Я лежав на палубі через те, що сил не було; коли нас з баржі на пароплав перегружали, я дуже змерз.

— Чорт зна що! — провадить далі Павло Іванович. — Головне, прекрасно знають, що ви не витримаєте цього великого переходу, а все-таки здають вас сюди! Ну, припустімо, до Індійського океану ви доїдете, а потім що? Страшно подумати… І це подяка за вірну, бездоганну службу!

Павло Іванович дивиться люто, гидливо морщиться і говорить, задихаючись:

— От би кого в газетах розписати так, щоб пір’я полетіло!

Двоє хворих солдатів і матрос прокинулись і вже грають у карти. Матрос напівлежить на койці, солдати сидять біля нього на підлозі і в дуже незручних позах. В одного солдата права рука у пов’язці і на кисті намотана ціла шапка, так що карти тримає він під правою пахвою або в ліктевому згині, а ходить лівою рукою. Сильно хитає. Не можна ні встати, ні чаю напитись, ні ліки прийняти.

— Ти денщиком служив? — запитує Павло Іванович у Гусєва.

— Точно так, денщиком.

— Боже мій, боже мій, — каже Павло Іванович і сумно хитає головою. — Вирвати людину з рідного гнізда, тягти п’ятнадцять тисяч верст, потім довести до сухот і… і для чого все це, власне кажучи? Для того, щоб зробити з нього денщика для якого-небудь капітана Копейкіна або мічмана Дірки. Як багато логіки!

— Це не так важко, Павле Івановичу. Встанеш ранком, чоботи почистиш, самовар поставиш, кімнати прибереш, а там. і робити нічого. Поручик цілісінький день планти креслить, а ти хочеш — богу молись, хочеш — книжки читай, хочеш — на вулицю йди. Дай бог кожному таке життя.

— Справді добре! Поручик планти креслить, а ти цілий день на кухні сидиш і за рідним краєм сумуєш… Планти… Не в плантах суть, а в житті людському! Життя не повторюється, щадити його треба.

— Воно, звісно, Павле Івановичу, поганій людині ніде пощади нема, ні вдома, ні на службі, та коли ти живеш правильно, слухаєшся, то яка ж кому потреба тебе кривдити? Пани освічені, розуміють… За п’ять років я ні разу в карцері не сидів, а били, дай бог пам’ять, не більше як один раз…

— За що?

— За бійку. В мене рука важка, Павле Івановичу. Зайшли до нас у двір чотири манзи; дрова носили, чи що там — не пам’ятаю. Ну, стало мені нудно, я їм того, боки нам’яв, в одного проклятущого з носа кров заюшила… Поручик побачив через вікно, розсердився та й дав мені в ухо.

— Дурна, жалюгідна ти людина… — шепоче Павло Іванович. — Нічого ти не розумієш.

Він зовсім змучився від хитавиці і заплющив очі; голова в нього то відкидається назад, то опускається на груди. Кілька разів пробує він лягти, але нічого в нього не виходить: не дає ядуха.

— А за що це ти чотирьох манз побив? — питає він трохи згодом.

— Так. У двір зайшли, я й побив.

І настає тиша… Картярі грають години дві, з азартом, з лайкою, та хитавиця стомлює і їх; вони кидають карти і лягають. Знову уявляється Гусєву великий став, завод, село… Знову їдуть сани, знову Ванька сміється, а дурна Акулька розхристала кожух і виставила ноги: мовляв, дивіться, люди добрі, в мене не такі валянки, як у Ваньки, а нові.

— Оце вже шостий рік пішов, а все ще розуму нема! — марить Гусєв. — Замість того, щоб ноги задирати, ти б краще дядькові служивому напитися принесла. Гостинця дам.

Ось Андрон з кремневою рушницею на плечі несе забитого зайця, а за ним чвалає дряхлий жид Ісайчик і пропонує йому поміняти зайця на шматок мила; ось чорна теличка в сінях, ось Домна сорочку шиє і чогось плаче, а от знову бичача голова без очей, чорний дим.

Нагорі хтось голосно крикнув, пробігло кілька матросів; здається, протягли через палубу щось громіздке або щось тріснуло. Знову пробігли… Чи не сталося якесь нещастя? Гусєв підводить голову, прислухається і бачить: двоє солдатів і матрос знову грають у карти; Павло Іванович сидить і ворушить губами. Душно, немає сили дихати, хочеться пити, а вода тепла, противна… Хитавиця не зменшується.

Раптом з солдатом-картярем робиться щось дивне… Він називає черви бубнами, плутається в рахунку і впускає карти, потім злякано і по-дурному посміхається і обводить усіх поглядом.

— Я зараз, братці… — каже він і лягає на підлогу.

Усі здивовані. До нього гукають, він не озивається.

— Степане, може, тобі погано? Га? — питає другий солдат з пов’язкою на руці. — Може, попа покликати? Га?

— Ти, Степане, води напийсь… — каже матрос. — На, братіку, пий.

— Ну, що ти його по зубах кухлем б’єш? — сердиться Гусєв. — Хіба не бачиш, дурна макітра?

— Що?

— Що? — перекривляє Гусєв. — В нього вже духу нема, помер! От тобі й що! Такий народ нерозумний, господи ти боже мій…

III

Хитавиці нема, і Павло Іванович повеселішав. Він уже не сердиться. Обличчя в нього хвалькувате, задирливе і насмішкувате. Він ніби хоче сказати: «Так, зараз я скажу вам таку штуку, що ви всі від сміху полопаєтесь». Кругле віконечко відчинене, і на Павла Івановича подуває м’який вітерець. Чути голоси, хлюпання весел по воді… Під самісіньким віконцем хтось скиглить тоненьким, неприємним голоском: напевне, китаєць співає.

— Так, от ми й на рейді, — каже Павло Іванович, глузливо посміхаючись. — Ще який-небудь один місяць, і ми в Росії. Ось як, вельмишановні панове солдафони. Приїду в Одесу, а звідти прямо в Харків. У Харкові в мене літератор приятель. Прийду до нього і скажу: ну, брат, залиш на часинку свої паскудні сюжети про всякі бабські амури і про красоти природи і викривай двоногу мерзоту… Ось тобі теми…

Хвилину він про щось думає, потім говорить:

— Гусєв, а ти знаєш, як я обдурив їх?

— Кого, Павле Івановичу?

— Та цих самих… Розумієш, тут на пароплаві є тільки перший і третій класи, причому в третьому класі дозволяють їхати самим тільки мужикам, тобто хамам. А якщо ти в піджаку і хоч здалеку скидаєшся на пана або на буржуа, то будь ласка їдь у першому класі. Хоч лусни, а викладай п’ятсот карбованців. Навіщо, питаю, завели ви такий порядок? Чи не хочете піднести тим престиж російської інтелігенції? «Аж ніяк. Не пускаємо вас просто тому, що в третьому класі не можна їхати порядній людині: надто вже погано і паскудно». Так? Дякую, що так піклуєтесь про порядних людей. Але ж в усякому разі, чи погано там, чи хороше, а п’ятисот карбованців у мене нема. Казни я не грабував, інородців не експлуатував, контрабандою не займався, нікого не засік до смерті, а тому судіть: чи маю я право сидіти в першому класі, а тим більше зараховувати себе до російської інтелігенції? Але їх логікою не проймеш… Довелося вдатися до обману. Надів я сірячину та великі чоботи, скорчив п’яну хамську пику і йду до агента: «Давай, кажу, ваше високоблагородіє, квиточок…»

— А ви самі якого звання? — питає матрос.

— Духовного. Мій батько був чесним попом. Завжди говорив сильним світу сього правду у вічі і за це багато страждав.

Павло Іванович втомився говорити і задихається, але все-таки провадить далі:

— Так, я завжди кажу у вічі правду… Я нікого і нічого не боюся. В цьому відношенні між мною і вами — різниця величезна. Ви люди темні, сліпі, затуркані, нічого ви не бачите, а що бачите, того не розумієте… Вам кажуть, що вітер з цепу зривається, що ви тварюки, печеніги, ви й вірите; по шиї вас б’ють, ви ручку цілуєте; пограбує вас яка-небудь звірюка в єнотовій шубі і потім кине вам злотий на чай, а ви: «дозвольте, пане, ручку». Парії ви, жалюгідні люди… Я ж інша річ. Я живу свідомо, я все бачу, як бачить орел або яструб, коли літає над землею, і все розумію. Я втілення протесту. Бачу сваволю — протестую, бачу ханжу і лицеміра — протестую, бачу торжествуючу свиню — протестую. І я непереможний, ніяка іспанська інквізиція не може примусити мене замовкнути. Так… Відріж мені язика — буду протестувати мімікою, замуруй мене в льох — буду волати звідти так, що мене за версту буде чути, або заморю себе голодом, щоб на їхньому чорному сумлінні одним пудом більше було, убий мене — з’являтимусь привидом. Всі знайомі кажуть мені: «Ну й нестерпна ж ви людина, Павле Івановичу!» Пишаюсь такою репутацією. Прослужив на Далекому Сході три роки, а залишив після себе пам’ять на сто років: з усіма посварився. Приятелі пишуть з Росії. «Не приїжджай». А я ось візьму та на зло й приїду… Так… оце життя, я розумію. Це можна назвати життям.

Гусєв не слухає і дивиться крізь віконечко. На прозорій, ніжно-бірюзовій воді похитується човен, весь залитий сліпучим, гарячим сонцем. В ньому стоять голі китайці, простягають вгору клітки з канарейками і кричать:

— Співає! Співає!

Об човен стукнувся другий човен, пробіг паровий катер. А ось ще човен: сидить у ньому гладкий китаєць і їсть паличками рис. Ліниво колишеться вода, ліниво літають над нею білі чайки.

«Оцього б жирного по шиї змазати…» — думає Гусєв, дивлячись на гладкого китайця і позіхаючи.

Він дрімає, і йому здається, що вся природа дрімає. Час летить швидко. Непомітно минає день, непомітно спускаються сутінки… Пароплав не стоїть уже на місці, а йде кудись далі.

IV

Минає два дні. Павло Іванович уже не сидить, а лежить; очі в нього закриті, ніс став ніби гострішим.

— Павле Івановичу! — гукає до нього Гусєв. — А, Павле Івановичу!

Павло Іванович розплющує очі і ворушить губами.

— Вам нездорово?

— Нічого… — відповідає Павло Іванович, задихаючись. — Нічого, навіть, навпаки… краще… Бачиш, я вже й лежати можу… Полегшало…

— От і слава богу, Павле Івановичу.

— Як порівняєш себе з вами, шкода мені вас… бідолах. Легені в мене здорові, а кашель цей від шлунку… Я можу витримати пекло, а не те, що Червоне море! До того ж, я ставлюсь критично і до хвороби своєї, і до ліків. А ви… ви темні… Тяжко вам, дуже, дуже тяжко!

Хитавиці немає, тихо, але зате душно і гаряче, як у бані; не тільки говорити, але й слухати важко. Гусєв обняв коліна, поклав на них голову і згадує про рідний край. Боже мій, в таку спеку яка насолода думати про сніг і холод! їдеш на санях; раптом коні злякались чогось і понесли… Не розбираючи ні доріг, ні канав, ні ярів, мчать вони, як шалені, через усе село, через став, повз завод, потім полем… «Держи! — гукають на все горло заводські і зустрічні. — Держи!» Але нащо держати! Нехай різкий, холодний вітер б’є в обличчя і кусає руки, нехай грудки снігу, підкинуті копитами, падають на шапку, за комір, на шию, на груди, нехай вищать полоззя і рвуться посторонки й орчики, чорт їх забери! А яка насолода, коли перекидаються сани і летиш з усього розмаху в замет, просто обличчям у сніг, а потім підведешся весь білий, з бурульками на вусах; ні шапки, ні рукавиць, пояс розв’язався… Люди регочуть, собаки гавкають…

Павло Іванович розплющує наполовину одне око, дивиться ним на Гусєва і запитує тихо:

— Гусєв, твій командир крав?

— А хто ж його знає, Павле Івановичу! Ми не знаємо, до нас не доходить.

І потім багато часу минає в мовчанні. Гусєв думає, марить і раз у раз п’є воду: йому важко говорити, важко слухати і боїться він, щоб з ним не заговорили. Минає година, друга, третя; настає вечір, потім ніч, але він не помічає цього, а все сидить і думає про мороз.

Чути, ніби хтось зайшов до лазарету, лунають голоси, але минає хвилин п’ять і все замовкає.

— Царство небесне, вічний спокій, — говорить солдат з пов’язкою на руці. — Неспокійна була людина!

— Що? — питає Гусєв. — Хто?

— Помер. Допіру нагору понесли.

— Ну, що ж, — бурмоче Гусєв, позіхаючи. — Царство небесне.

— Як по-твоєму, Гусєв? — питає після деякої мовчанки солдат з пов’язкою. — Буде він у царстві небесному чи ні?

— Про кого ти?

— Про Павла Івановича.

— Буде… мучився довго. І те сказати, з духовного звання, а у попів рідні багато. Замолять.

Солдат з пов’язкою сідає на койку до Гусєва і говорить стиха:

— І ти, Гусєв, не жилець на цьому світі. Не доїдеш ти до Росії.

— Хіба лікар або фельдшер казав? — запитує Гусєв.

— Не те, щоб хто казав, а видно… Людину, котра скоро помре, відразу видно. Не їси ти, не п’єш, схуд — дивитися страшно. Сухоти, одним словом. Я кажу не для того, щоб тебе тривожити, а до того, що, може, ти захочеш причаститися та соборуватися. А коли гроші в тебе є, то здав би ти їх старшому офіцерові.

— Я додому не написав… — зітхає Гусєв. — Помру — і не знатимуть.

— Знатимуть, — говорить басом хворий матрос. — Коли помреш, тут запишуть до вахтового журналу, в Одесі дадуть військовому начальнику виписку, а той пошле до волості чи куди треба…

Гусєву стає моторошно від такої розмови, і починає його мучити якесь бажання. П’є він воду — не те; тягнеться до круглого віконечка і вдихає гаряче, вологе повітря — не те; намагається думати про рідний край, про мороз — не те… Нарешті йому здається, що коли він ще хоч одну хвилину пробуде в лазареті, то неодмінно задихнеться.

— Тяжко, братці… — каже він. — Я піду нагору. Відведіть мене ради Христа нагору!

— Добре, — згоджується солдат з пов’язкою. — Ти не дійдеш, я тебе віднесу. Держись за шию.

Гусєв обнімає солдата за шию, той обхоплює його здоровою рукою і несе нагору. На палубі покотом сплять безстроково-відпускні солдати і матроси; їх так багато, що важко пройти.

— Ставай долі, — тихо говорить солдат з пов’язкою. — Йди за мною помалу, тримайсь за сорочку…

Темно. Нема вогнів ні на палубі, ні на щоглах, ні на морі навколо. На самому носу стоїть нерухомо, як статуя, вартовий, але схоже на те, ніби й він теж спить. Здається, що пароплав полишений на власну волю і йде, куди хоче.

— В море тепер Павла Івановича кинуть… — каже солдат з пов’язкою. — В мішок та у воду.

— Еге. Порядок такий.

— А дома в землі краще лежати. Все-таки мати прийде на могилку та поплаче.

— Звісно.

Запахло гноєм і сіном. Понуривши голови, стоять біля борту бики. Один, два, три… вісім штук! А ось і маленька конячка. Гусєв простягає руку, щоб погладити її, та вона мотнула головою, вищирила зуби і хоче вкусити його за рукав.

— Прроклята… — сердиться Гусєв.

Обидва, він і солдат, тихо пробираються на ніс, потім стають біля борту і мовчки дивляться то вгору, то вниз. Вгорі глибоке небо, ясні зорі, спокій і тиша — точнісінько як вдома на селі, а внизу — темрява і безладдя. Невідомо, навіщо шумлять високі хвилі. На яку хвилю не глянеш — кожна намагається піднятися вище за усіх, і давить, і жене другу; на неї з шумом, виблискуючи своєю білою гривою, налітає третя, така ж люта і потворна.

Море не має ні розуму, ні жалощів. Якби пароплав був трохи менший і зроблений не з товстого заліза, хвилі розбили б його без жалю і пожерли б усіх людей, не розбираючи святих і грішних. У пароплава теж безглуздий і жорстокий вираз. Ця носата потвора преться вперед і ріже на своєму шляху мільйони хвиль; вона не боїться ні темряви, ні вітру, ні простору, ні самотності, їй усе байдуже, і коли б океан мав своїх людей, то вона, потвора, давила б їх, не розбираючи теж святих і грішних.

— Де ми тепер? — запитує Гусєв.

— Не знаю. Певно, в океані.

— Не видно землі…

— Та де! Кажуть, тільки за сім днів побачимо.

Обидва солдати дивляться на білу піну, що відсвічує фосфором, мовчать і думають. Першим порушує мовчанку Гусєв.

— А нічого нема страшного, — каже він. — Тільки моторошно, ніби у темному лісі сидиш, а якби, скажімо, спустили зараз на воду шлюпку і офіцер наказав би їхати за сто верст у море рибу ловити — поїхав би. Або, скажімо, хрещений упав би зараз у воду — упав би і я за ним. Німця чи там манзу не став би рятувати, а за хрещеним поліз би.

— А вмирати страшно?

— Страшно. Мені господарства шкода. Брат у мене вдома, знаєш, не статечний: п’яниця, бабу даремно б’є, батьків не шанує. Без мене все пропаде, і батько із старою, так і дивись, з торбою підуть. Однак, брат, ноги в мене не стоять, та й душно тут… Ходімо спати.

V

Гусєв повертається до лазарету і лягає на койку. Як і раніше, мучить його невиразне бажання, і він ніяк не може зрозуміти, що йому треба. У грудях тисне, в голові стукає, в роті так пересохло, що важко ворухнути язиком. Він дрімає і марить і, замучений кошмарами, кашлем і задухою, на ранок міцно засипає. Сниться йому, що в казармі тільки що витягли хліб з печі, а він вліз у піч і париться в ній березовим віником. Спить він два дні, а на третій опівдні приходять згори двоє матросів і виносять його з лазарету.

Його зашивають у парусину і, щоб він став важчим, вкладають разом з ним два залізні колосники. Зашитий у парусину, він стає схожий на моркву або на редьку: при голові широко, а до ніг вузько… Перед заходом сонця виносять його на палубу і кладуть на дошку; один кінець дошки лежить на борту, другий на ящику, поставленому на табуреті. Навколо стоять безстроково-відпускні і команда без шапок.

— Благословен бог наш, — починає священик, — завжди, нині і прісно, і во віки віків!

— Амінь! — співають троє матросів.

Безстроково-відпускні і команда хрестяться і поглядають убік на хвилі. Дивно, що людину зашили в парусину і що вона полетить зараз у хвилі. Невже це може трапитися з кожним?

Священик посипає Гусєва землею і кланяється. Співають «вічну пам’ять».

Вахтовий трохи підіймає кінець дошки, Гусєв сповзає з неї, летить униз головою, потім перевертається в повітрі і — шубовсть! Піна вкриває його, і одну мить здається, що він обгорнутий мереживом, та минула ця мить — і він зникає у хвилях.

Він швидко йде на дно. Чи дійде? До дна, кажуть, чотири версти. Пройшовши сажнів вісім — десять, він починає йти тихше і тихше, розмірено похитується, ніби роздумує, і, підхоплений течією, вже мчить убік швидше, ніж униз.

Та ось зустрічає він на шляху зграйку рибок, яких звуть лоцманами. Побачивши темне тіло, рибки спиняються, наче вкопані, і раптом усі відразу завертають назад і зникають. Менше як за хвилину вони швидко, наче стріли, знову налітають на Гусєва і починають зиґзаґами пронизувати навколо нього воду…

Після того з’являється інше темне тіло. Це акула. Вона поважно і неохоче, ніби не помічаючи Гусєва, підпливає під нього, і він спускається їй на спину, тоді вона перевертається догори черевом, ніжиться у теплій прозорій воді і ліниво розкриває пащу з двома рядами зубів. Лоцмани в захопленні; вони спинились і дивляться, що буде далі. Погравшись тілом, акула неохоче підставляє під нього пащу, обережно торкається зубами, і парусина розривається на всю довжину тіла, від голови до ніг; один колосник випадає і, перелякавши лоцманів, ударивши акулу в бік, швидко йде на дно.

А вгорі в цей час, на тому боці, де заходить сонце, громадяться хмари; одна хмара схожа на тріумфальну арку, друга на лева, третя на ножиці… З-за хмар виходить широкий зелений промінь і простягається до самої середини неба; трохи згодом поряд з ним лягає фіолетовий, поруч з цим золотий, потім рожевий.. Небо стає ніжно-бузковим. Дивлячись на це чудове, чарівне небо, океан спочатку хмуриться, та скоро сам набирає барв ласкавих, радісних, пристрасних, яким людською мовою і назв не прибереш.

1890