I. Бар «Ройаль»

Від готелю «Маджестик», де квартирували офіцери, до бару «Ройаль» дорога описує дугу завдовжки три милі вздовж берега моря. Місяць ще не зійшов, але можна розрізнити бліду стрічку дороги.

Командир всю дорогу тисне на педаль газу, наче бере участь у перегонах. Раптом йому доводиться загальмувати. Покришки верещать. Натискає на гальмо, швидко відпускає, знову швидко натискає. Старий добре справляється з важкою машиною, і ось вона, не пішовши юзом, зупиняється перед фігурою, що жестикулює. Синя уніформа. Кашкет старшини. Що за нашивка у нього на рукаві? — Підводник!

Він стоїть саме поза світлом наших фар, розмахуючи руками. Його обличчя приховане у темряві. Командир збирається повільно рушити, коли людина починає стукати долонями по радіаторній ґратці, ричачи:

Ясноокий пустун, я зловлю тебе,
Розіб’ю твоє серце на частини.

Пауза, за якою йдуть ще лютіші удари по ґратці і знову ревіння.

Обличчя командира похмуріло. Він готовий вибухнути. Але ні, він вмикає задню передачу. Машина стрибає назад, і я майже розбиваю собі голову об лобове скло.

Перша швидкість. Автомобіль описує слаломну криву. Вереск покришок. Друга швидкість.

— То був наш перший номер! — повідомляє мені командир. — Нажерся як сволота!

Старший інженер, що сидить за нами, брудно лається.

Командир тільки-но встиг набрати швидкість, як знову доводиться гальмувати. На цей раз у нього на це є трохи більше часу, бо шеренга, вихоплена з темряви нашими фарами, видніється трохи попереду нас. Поперек дороги стоять щонайменше десять матросів у береговій формі.

Ширинки розстебнуті, члени назовні, суцільний фонтан сечі.

Командир сигналить. Шеренга розступається, і ми повільно проїжджаємо між двома рядами людей, які сцють по стійці струнко.

— Ми називаємо це «пожежна команда» — вони всі з нашого човна.

Шеф на задньому сидінні бурчить.

— Решта у борделі, — говорить Командир. — У них там сьогодні аврал. Адже Меркель теж виходить у море завтра вранці.

Протягом милі не видно жодної душі. Потім у світлі фар з’являється подвійний кордон військової поліції.

— Сподіватимемося, що всі наші хлопці будуть вранці на борту, — лунає голос позаду нас. — Вони люблять задертися з береговими патрулями, коли вип’ють…

— Не впізнають навіть свого командира, — бурчить Старий собі під ніс. — Це вже занадто.

Тепер він їде повільніше.

— Я сам погано почуваюся, — каже він, не повертаючи голови. — Забагато церемоній для одного дня. Спочатку цей похорон сьогодні вранці — того боцмана, якому дісталося під час повітряного нальоту на Шатонеф. А посередині похорону — знову наліт, справжній феєрверк. Це не зовсім пристойно, особливо під час похорону! Наші зенітники збили трьох бомбардувальників.

— А що ще? — цікавлюся я в Старого.

— Сьогодні більше нічого. Але ця вчорашня страта просто вивернула мене навиворіт. Дезертирство. Діло ясне. Інженер-дизеліст. Дев’ятнадцять років. А потім вдень цей забій свиней у «Маджестиці». Мабуть, намічався банкет. Холодець, або як це там називається, — загалом ніхто не в захваті від цього варива.

Старий зупиняється перед закладом: на садовій огорожі метровими літерами виведено: «БАР РОЙАЛЬ». Це будівля з бетону, що нагадує формою корабель, розташована між головною прибережною та допоміжною дорогою, що виходить із соснового лісу і перетинається з головною під гострим кутом. Прямо посеред фронтону — на містку корабля — вітраж, схожий на велику палубну надбудову.

Відвідувачів бару розважає Монік — дівчина з Ельзасу, яка знає лише кілька слів німецькою. Чорне волосся, карі очі, багато темпераменту та цицьок.

Крім Монік, прикрасами закладу є три офіціантки в крохмалених блузках і група з трьох нервових тьмяних музикантів, з яких виділяється лише мулат-ударник, який, здається, сам отримує задоволення від своєї гри.

ТОДТ[2] реквізував цей будинок і зробив косметичний ремонт. Тепер воно є сумішшю Fin de Siecle і Німецького музею мистецтв. Ліпнина над оркестром зображає п’ять почуттів чи п’ять грацій. Скільки було грацій, п’ять чи три? Командувач флотилією відібрав приміщення у ТОДТ’а, пославшись на те, що «підводникам потрібен відпочинок», «офіцери-підводники не можуть проводити весь вільний час у борделях» та «нашим людям потрібна вишукана атмосфера».

Більш вишукана атмосфера полягає у потертих килимах, стільцях з шкіряною оббивкою, що потріскалася, білих декоративних ґратах на стінах, прикрашених штучними виноградними лозами, червоних абажурах на бра і вицвілих шторах з червоного шовку на вікнах.

Командир, посміхаючись, оглядає зал, зупиняючи свій владний погляд на компаніях, що сидять за різними столиками. Його губи підібгані, брови насуплені. Потім він поволі присуває стілець, важко сідає і витягає ноги перед собою. Офіціантка Клементіна вже дріботить до нього, її груди колишуться вгору-вниз. Старий замовляє нам усім пиво.

Його не встигають принести, як двері відчиняються, і ввалюються п’ятеро людей, всі обер-лейтенанти, судячи зі смужок на рукавах, за ними слідом ще три лейтенанти і один молодший лейтенант. Троє обер-лейтенантів носять білі кашкети: офіцери-підводники.

При світлі я впізнаю Флоссманна. Неприємний, запальний тип, щільно збитий блондин, який нещодавно вихвалявся, як під час останнього рейду в ході артилерійської атаки корабля без охорони перше, що він зробив, це відкрив вогонь з кулемета по рятувальних шлюпках, щоб «уникнути непорозумінь».

Інші двоє — нерозлучні Купш і Стакманн, які якось дорогою додому у відпустку застрягли в Парижі, і з того часу тільки й говорять, що про борделі.

— Ще година, і весь підводний флот буде тут, — бурчить Старий. — Я дивуюся, чому томмі[3] не накриють цей шинок під час якогось нальоту своїх командос разом із командувачем у його затишному замку в Керневелі. Не можу зрозуміти, чому вони ще не захопили цей бар — так близько від води і просто по сусідству з руїнами біля цього форту Луї. Щодо нас, що розсілися тут, то вони могли б упіймати нас за допомогою ласо, якби захотіли. До речі, сьогодні цілком слушна ніч для такої операції.

Наш командир не має ні тонкого, породистого обличчя аристократа, ні худорлявої фігури героя-підводника з книжкової картинки. У нього досить звичайна зовнішність, як у якогось капітана лайнера на лінії Гамбург-Америка, і рухається він важко.

Його перенісся, вузьке в середині, згинається трохи вліво і потім розширюється. Його яскраво-блакитні очі ховаються під бровами, що постійно хмуряться від пильного погляду в морську далечінь. Зазвичай він так мружить очі, що видно лише дві щілинки, від зовнішніх кутів яких розходяться промінчики зморшок. Нижня губа — повна, вольове підборіддя; до полудня воно зазвичай вкривається рудуватою щетиною. Грубі, сильні риси надають похмурості його обличчю. Кожен, хто не знає його віку, дає йому не менше сорока років; насправді він на десять років молодший. Але, враховуючи середній вік командирів човнів, Старий може вважатися людиною похилого віку у свої тридцять років.

Командир не схильний до красномовства. Його офіційні рапорти своїм лаконізмом нагадують твори молодших школярів. Його важко розговорити. Зазвичай ми розуміємо один одного, обмінюючись уривками фраз і побіжно кинутими натяками. Ледве помітна іронія в голосі, трохи помітний вигин губ, і я розумію, що він справді має на увазі. Коли він нахвалює штаб підводного флоту, дивлячись повз мене, відразу стає зрозуміло, що він хоче цим сказати.

Це наша остання ніч на березі. За потоком слів ховається занепокоєння: Чи все буде добре? Чи впораємося ми?

Я заспокоюю себе: Старий — першокласний командир. Холодний серцем. Не наглядач на галерах. Не божевільний, кровожерний шибеник. Надійний. Ходив на вітрильних кораблях. Вибирався з усіх колотнеч. На його рахунку двісті тисяч тонн — потопив стільки кораблів, що ними можна було б заповнити цілу гавань. Завжди виходив сухим із води, з найважчих ситуацій.

Мій рибальський светр стане в нагоді, якщо ми підемо на північ. Я просив Сімону не проводжати мене до гавані. Ні до чого хорошого це не приведе. Ці ідіоти з гестапо стежать за нами, як рись за своєю здобиччю. Заздрять, сволочі. Ми — добровольчий корпус Деніца, вони не можуть зачепити нас.

Незрозуміло, куди нас направлять цього разу. Може, на середину Атлантики. Там зараз небагато підводних човнів. Дуже поганий місяць. Їхня оборона посилилася. Томмі навчилися багатьом новим трюкам. Час наших успіхів минув. Тепер конвої чудово охороняються. Прін, Шепке, Кречмер, Ендрас — всі атакували конвої. Усім їм перепало майже в один і той самий час — у березні. Найбільше не пощастило Шепкові. Затиснуло між перископом і бронеплитою рубки, коли есмінець протаранив його розбомблений човен. Аси! Їх не так багато лишилося. У Ендраса здали нерви. Але Старий все ще цілий, зразок абсолютного спокою. Весь у собі. Не гробить себе випивкою. Сидячи тут, виглядає повністю розслабленим, зануреним у свої думки.

Мені треба вийти на мить. У туалеті я чую розмову двох вахтових офіцерів, що стоять поруч зі мною біля кахельної стіни, прикрашеної жовтими плямами сечі:

— Мені треба сьогодні трахнутись.

— Не сунь свій член помилково не в ту дірку. Ти вже нажерся.

Коли перший уже майже вийшов з туалету, інший кричить йому вслід:

— Коли матимеш її, засунь і мої вітання!

Люди з човна Меркеля. П’яні як хлющі, інакше вони навряд чи так брудно висловлювалися б.

Я повернувся до столу. Наш головний інженер тягнеться за своїм келихом. Людина зовсім неподібна до капітана. Чорні очі та загострена борідка роблять його схожим на іспанця з портрета Ель Греко. Нервовий тип. Але човен знає до останнього гвинтика. Йому двадцять сім років. Права рука командира. Завжди ходив у море зі Старим. Вони розуміють одне одного з півслова.

— Де наш другий помічник? — цікавиться Старий.

— На борту. На чергуванні, але, може, він підтягнеться пізніше.

— Хтось має робити роботу. А перший помічник?

— У борделі! — відповів шеф, посміхаючись.

— Він у борделі? Не смішіть мене! Мабуть, складає заповіт — ось людина, яка має всі справи завжди в порядку.

Про інженера-стажера, який приєднається до команди на час цього походу і, швидше за все, замінить шефа після, Старий взагалі не запитав.

Отже, нас буде шестеро у кают-компанії. Забагато людей за одним маленьким столом.

— А де Томсен? — запитує шеф. — Сподіваюся, він не змусить нас вітати його стоячи.

Філіп Томсен, командир човна UF, який нещодавно отримав Лицарський хрест, сьогодні вдень рапортував про похід. Сидячи на обтягнутому шкірою стільці, розставивши лікті, склавши руки як для молитви, він похмуро дивився поверх них на протилежну стіну:

— …Потім нас ганяли три чверті години глибинними бомбами. Відразу після вибуху, на глибині близько шістдесяти метрів, шість чи вісім бомб розірвалися досить близько від човна. Точна робота. Особливо одна добре лягла — урівні з гарматою і приблизно метрів шістдесят осторонь, важко влучити краще. Інші лягли на відстані від восьмисот до тисячі метрів від нас. За годину ще серії бомб. Був уже вечір, близько 23:00. Спочатку ми залишалися на глибині, потім безшумно пішли, поволі піднімаючись. Потім ми спливли в кільватері конвою. Наступного ранку в нашому напрямку рушив крейсер. Хвиля — три бали і помірний вітер. Невеликий дощ. Досить хмарно. Найкраща погода для надводної атаки. Ми пірнули і вирівнялися для атаки. Залп. Торпеда пройшла далеко від цілі. Потім ще раз. Есмінець рухався малим ходом. Спробували кормовим апаратом — вийшло. Ми йшли за конвоєм, доки не отримали наказ повертати назад. Зецке виявив другий конвой. Ми встановили контакт та обмінювалися оперативними повідомленнями. До 18:00 ми наздогнали його. Погода була гарна, море — від двох до трьох балів. Легка хмарність.

Томсен урвався.

— Дуже дивно: всі наші успіхи припадали на день народження когось із команди. Справді незвичайно. Вперше день народження був у дизеліста. Вдруге — у радиста. Корабель без супроводу був потоплений у день народження кока, а есмінець — день народження торпедиста. Здуріти можна, еге ж?

Наполовину піднятий перископ човна Томсена, коли він рано-вранці з припливом повернувся на базу, було прикрашено чотирма вимпелами. Три білих — торгові судна, і один червоний — есмінець.

Уривчастий хрипкий голос Томсена, схожий на гавкіт собаки, пролунав над маслянистою, смердючою водою.

— Обидві машини — повний стоп!

У човна було достатньо швидкості, щоб за інерцією безшумно дослизнути до пірса. У нього був різкий, чітко окреслений силует високої вази з надто щільно посадженим у неї букетом квітів, що піднімалася з липкої, промасленої портової води. Не надто квітчастий букет — скоріше засушені квіти. Пелюстки — бляклі плями посеред густої порослі борід, схожої на мох[4]. У міру наближення плями перетворювалися на бліді, виснажені обличчя. Обличчя, наче покриті крейдою. Порожні, глибоко запалі, очі. У деяких — гарячковий блиск. Брудне, сіре, вкрите поволокою морської солі шкіряне обмундирування. Копиці волосся, ледве прикриті сповзаючими з них кашкетами. Томсен виглядав серйозно хворим: худий, як опудало, із запалими щоками. На обличчі завмерла усмішка, яку він сам, мабуть, вважав доброзичливою.

— Насмілюсь доповісти, UF повернулася з бойового походу проти ворога!

На що ми на всю міць наших горлянок гримнули:

— Heil UF![5]

Гучною луною долинуло вітання від першого цейхгауза, а потім інше, слабше, з боку верфі Пеньє.

Старий носить свою найстарішу куртку, щоб показати, як він зневажає всіх флотських чепурунів. Ця куртка давно втратила свій початковий синій колір, скоріше її можна назвати світло-сірою, покритою плямами бруду. Колись позолочені ґудзики, тепер з нальотом патини, набули зеленого відтінку. Сорочка теж невизначеного кольору — бузковий, що переходить у сіро-блакитний. Чорно-біло-червона стрічка його Лицарського хреста перетворилася на перекручений шнур.

— Це не та, стара, гвардія, — жалкує Старий, окидаючи оцінюючим поглядом компанію молодих вахтових офіцерів за столом у центрі зали. — Пуголовки. Ці можуть лише нажертися і базікати.

Протягом вечора у барі сформувалися дві групи: «старі вояки», як себе називає команда Старого, і «молокососи з гонором», філософічно налаштований молодняк з очима, що горять вірою у фюрера, «груди колесом», як їх назвав Старий, які виробляють проникливий погляд перед дзеркалом і намагаються якомога тугіше напружити свої дупи, оскільки у них прийнято ходити пружною ходою, підігнувши коліна, підібгавши сідниці і злегка нахилившись корпусом вперед.

Я дивлюся на це збіговисько юних героїв, ніби бачу їх уперше. Стиснуті губи з різкими борозенками з обох боків від рота. Різкі голоси. Понадималися від усвідомлення своєї переваги і жаги до медалей. У головах жодної думки окрім «Фюрер дивиться на тебе — честь прапора дорожча за життя!»

Два тижні тому один із них застрелився у «Маджестиці» через сифіліс. «Він віддав життя за свій народ і Батьківщину» — ось що начальство написало його нареченій.

На додачу до старих вояків і молодняку є ще вовк-одинак Кюглер, який сидить зі своїм першим лейтенантом за столиком поруч із дверима вбиральні. Кюглер — кавалер Дубового листя, який тримається окремо від усіх. Кюглер — шляхетний лицар глибин, наш сер Персіваль[6] і факелоносець, який непохитно вірить у нашу остаточну перемогу. Сталевий погляд блакитних очей, горда постава, жодного граму зайвого жиру — ідеальний представник панівної раси. Витонченими вказівними пальцями він затикає вуха, коли не бажає чути чиїсь боягузливі зізнання або глузування циніків.

За сусіднім столиком розташувався хірург флотилії. У нього теж особливе становище. Його мозок є колекцією найнеймовірніших непристойностей. Тому він більше відомий як «брудна свиня». Дев’ятсот дев’яносто п’ять років тисячолітнього Рейху вже минули — ось його думка, яку він не втомлюється повторювати незалежно від стану, в якому перебуває: п’яний чи тверезий.

У свої тридцять років хірург користується загальною повагою. За свого третього бойового походу він взяв на себе командування човном і привів його назад на базу після того, як командира було вбито під час атаки двох літаків, а обидва важко поранені лейтенанти лежали на своїх ліжках.

— Хтось помер? Ми що, на поминках? Що тут відбувається?

— І так надто галасливо, — бурчить Старий, роблячи швидкий ковток.

Мабуть, Монік почула вимовлені хірургом слова. Вона піднесла мікрофон впритул до червоних губ, ніби хотіла облизати його, піднятою лівою рукою розгорнула фіолетове віяло зі страусового пір’я і вигукнула прокуреним голосом: «J’attendrai — le jour et la nuit!»[7]

Ударник за допомогою пензликів витягає зі свого обробленого сріблом барабана сексуальний шепіт.

Монік, верещить, ридає, стогне, виконує пісню переливним голосом, здіймаючи свої розкішні, блискучі, молочно-білі груди, на повну використовуючи привабливу силу свого заду і проробляючи всілякі фокуси своїм віялом. Вона тримає його над головою подібно до убору індійського воїна з пір’я, одночасно швидко поплескуючи долонею по своїх пухких губках. Потім вона протягує віяло з-за спини між ніг — «… le jour et la nuit» — і закочує очі. Ніжне погладжування віялом, тіло здригається під дотиком його пір’я — знову він виринув у неї з-за спини знизу між ніг — стегна плавно погойдуються. Вона розкриває губи і ніби обіймає ними тремтячий член.

Раптом вона підморгує комусь поверх голів, що сидять за столами. Ага, командувач флотилією зі своїм ад’ютантом! Ця жердина з маленькою головкою школяра нагорі навряд чи варта більшого, ніж скороминуще підморгування. Він навіть не посміхнувся у відповідь. Стоїть, озираючись довкола, ніби в пошуках інших дверей, щоб утекти ніким непоміченим.

— Яка велика людина прийшла поспілкуватися із простими смертними! — репетує Труманн, найбільший із старої гвардії, просто посеред ридання Монік. — «…car l’oiseau qui s’enfuit».

Похитуючись, він явно намагається пробратися до стільця командувача:

— Давай, старий ацтек, не хочеш на передову? Ну, давай, ось чудове місце — просто в оркестрі — чудовий вигляд знизу… не тягне? Ну, «плоть однієї людини для іншої…»

Як завжди, Труманн п’яний як чіп. У копиці його чорного волосся, що стирчить на всі боки, видніється попіл цигарок. Три чи чотири недопалки застрягли у шевелюрі. Один ще димиться. Він може спалахнути будь-якої секунди. Його Лицарський хрест повернуто аверсом назад.

Човен Труманна називають «загороджувальним». Його казкове невезіння, що почалося з п’ятого походу, увійшло в легенди. Він рідко буває у морі більше тижня. «Повзти назад на колінах і цицьках», за його словами, стало для нього звичним ділом. Щоразу його накривали на підході до місця операції: бомбардували з літаків, ганяли глибинними бомбами. І завжди це призводило до пошкоджень: виведена з ладу система випуску вихлопних газів, розбиті компресори — і жодної враженої цілі. Вся флотилія мовчки дивується, як він та його люди можуть переносити повну відсутність перемог.

Акордеоніст втупився поверх свого стисненого інструменту, ніби йому щось привиділося. Мулата видніється з-за великого барабана лише вище третього зверху ґудзика сорочки: або він карлик, або в нього занадто низький стілець. Рот Монік приймає найбільш округлої, артистичної форми, і вона стогне в мікрофон «у моїй самоті…». Труман все ближче і ближче нахиляється до неї, і раптом волає: «Рятуйте — гази!» і падає на спину. Монік затнулась. Він тремтить ногами, потім починає підніматися і при цьому репетує:

— Просто вогнемет! Святий боже, вона, мабуть, з’їла цілу в’язку часнику!

З’являється старший інженер Труманна, Август Мейєрхофер. Оскільки його кітель прикрашає Германський хрест, всі його називають Август — Кавалер Ордена Яєчні.

— Як все пройшло у борделі? — кричить йому Труман. — Ти вдосталь натрахався? Це корисно для фігури. Старий татусь Труман знає, що говорить.

За сусіднім столиком ревуть хором: «О мій Вестервальд…» Хірург флотилії, озброївшись винною пляшкою, диригує безладними голосами. Перед естрадою стоїть великий круглий стіл, який, за традицією, займає стара гвардія. Тільки Старий і ті, хто починали разом з ним, більш-менш п’яні, сидять або сплять у шкіряних кріслах за цим столом: «Сіамські близнюки» Купш і Стакманн, «Древній» Меркель, «Індієць» Кортманн. Усі рано посивіли, морські гладіатори давно минулих днів, лицарі без страху і докору, що йдуть у бій, усвідомлюючи краще, ніж будь-хто, які їх шанси повернутися. Можуть годинами непорушно сидіти у кріслі. При цьому здатні підняти повний келих, не розплескавши його.

У кожного з них за плечима по півдюжини бойових завдань, кожен не раз переніс витончене катування жахливого нервового напруження, яке тільки можна уявити, був у безнадійних ситуаціях, з яких вибрався живим лише дивом у буквальному значенні цього слова. Кожному з них траплялося повертатися всупереч очікуванням всіх на вщент розбитому човні — верхня палуба зруйнована авіабомбами, бойова рубка повністю знесена кораблем противника, пробоїна в носі, тріснутий корпус високого тиску. Але щоразу вони поверталися, витягнувшись по стійці «струнко» на містку, всім своїм виглядом показуючи, що вони виконали чергове звичайне завдання.

У них прийнято не показувати, що сталося щось надзвичайне. Голосіння та зубний скрегіт неприпустимі. Командування не давало дозволу на вихід із гри. Для нього кожен, хто має голову на плечах і чотири кінцівки, не відокремлені від тулуба, вважається придатним до служби. Воно спише тебе тільки в тому випадку, якщо в тебе остаточно поїде дах. Вони давно мали б надіслати на місце бойових командирів-ветеранів свіжу, необстріляну заміну. Але, на жаль, новачкам з нерозхитаними нервами не вистачає досвіду людей похилого віку. А ті, у свою чергу, йдуть на всілякі хитрощі, щоб відкласти розставання зі своїми досвідченими помічниками, які давно вже могли б стати командирами човнів.

Ендраса за жодних умов не можна було випускати в море у такому стані. З ним було покінчено. Але командування раптово стає сліпим. Воно не бачить, що хтось тримається у строю з останніх сил. Або не хоче бачити. Зрештою, саме старі аси досягають успіхів — і постачають матеріал для їхніх переможних реляцій.

Ансамбль відпочиває. Я знову чую уривки розмов.

— А де Кальманн?

— Він точно не прийде.

— Ясно чому.

Кальманн повернувся позавчора з трьома переможними вимпелами на перископі — три транспорти. Останній він потопив за допомогою гармати у мілких прибережних водах:

— Витратили більше сотні снарядів! Море було бурхливе. Нам доводилося стріляти під кутом сорок п’ять градусів з човна у надводному положенні. Увечері перед цим, о 19:00 ми торпедували ще один з-під води. Два пуски по кораблю водотоннажністю дванадцять тисяч реєстрових тонн — одна торпеда повз. Потім вони помчали за нами. «Банки»[8] сипалися вісім годин. Мабуть, вони витратили весь запас у себе на борту.

З запалими щоками і кучерявою борідкою, Кальманн був схожий на розіп’ятого Христа. Він безперестанку потирав руки, ніби кожне слово давалося йому важко.

Ми напружено слухали, приховуючи занепокоєння за перебільшеним інтересом до його оповідання. Коли ж він нарешті поставить питання, якого ми так боялися?

Закінчивши, він перестав крутити руки і сидів нерухомо, склавши долоні разом. Потім, дивлячись повз нас поверх кінчиків своїх пальців, спитав із вдаваною байдужістю:

— Чи є новини про Бартела?

Мовчання. Командувач флотилії кілька раз покивує головою.

— Ясно… Я так і знав, коли втратив із ним радіоконтакт.

Хвилина тиші, потім він, поспішаючи, питає:

— Невже ніхто взагалі нічого не знає?

— Ні.

— Чи є ще шанс?

— Ні.

Випущений з рота сигаретний дим, нерухомо висить у повітрі.

— Ми стояли разом у доці. Я пішов одночасно з ним, — нарешті вимовляє він, безпорадний, приголомшений. Нудить від одного його виду. Ми всі знали, що Кальманн та Бартел були близькими друзями. Вони завжди знаходили спосіб разом виходити у море. Атакували одні й самі конвої. Якось Кальманн сказав: «Відчуваєш себе впевненіше, коли знаєш, що ти там не один».

Відчинивши двері, заходить Бехтель. Біле-біле волосся, вії та брови створюють враження, ніби його довго кип’ятили. Коли він такий блідий, стає помітним ластовиння на його обличчі.

Усі голосно його вітають. Його відразу оточує молодь. Він винен їм випивку, бо заново народився. З Бехтелем трапилося щось таке, що Старий назвав «гідним подиву». Після запеклого переслідування з глибинними бомбами і всіма мислимими ушкодженнями для його човна, він сплив перед світанком і виявив у себе на верхній палубі, прямо перед гарматою, «банку», що досі шипіла. Корвет десь поблизу і бомба, готова рвонути поряд із бойовою рубкою. Бомбу налаштували на вибух на більшій глибині, тому вона й не спрацювала, впавши на верхню палубу до Бехтеля на глибині 70 метрів. Він негайно наказав обидві машини повний вперед, а боцман скотив глибинну бомбу за борт, наче бочку з дьогтем. «Вона вибухнула за двадцять п’ять секунд. Її встановили на стометрову глибину». А потім йому довелося знову пірнути і витримати ще двадцять глибоководних вибухів.

— Я неодмінно прихопив би цю іграшку з собою, — кричить Меркель. — Ми хотіли, але ніяк не могли зупинити це прокляте шипіння. Просто не могли знайти кнопки. Дуже добре!

У залі дедалі більше народу. Але Томсена ще немає.

— Як ви гадаєте, де він може бути?

— Мабуть, наостанок ще раз засунув їй якнайшвидше.

— У його стані?

— Ну, коли на шиї бовтається Лицарський хрест, ти пізнаєш невідомі раніше відчуття.

Вдень на церемонії нагородження Лицарським хрестом Томсен стояв перед командувачем флотилії нерухомо, як бронзова статуя. Йому довелося так зібратися, що в нього не було жодної кровинки у обличчі. У цьому стані він навряд чи розумів хоч слово з натхненної промови командувача.

— Якщо він не заткнеться, я зжеру його паршиву дворнячку, — пробурмотів собі під ніс Труман. — Він скрізь тягає із собою свою суку. У нас тут не зоопарк.

— Олов’яний солдатик! — додає він після того, як командувач пішов, міцно потиснувши руку Томсену і кинувши на нього спопеляючий погляд. І з сарказмом кидає тим, хто стоїть довкола нього:

— Чудові шпалери! — вказуючи на фотографії загиблих, якими обвішано три стіни, одна маленька чорна рамочка коло іншої. — Там біля дверей є ще місце для кількох!

Я знаю чия фотокартка буде наступною: Бехманн.

Бехманн мав уже давно повернутися. Напевно, скоро вивісять жалісне повідомлення з трьома зірочками. Його п’янющого зняли з паризького поїзда. Знадобилося чотири людини — відправлення експресу довелося затримати, поки вони не впоралися з ним. Його можна було вивісити сушитися на мотузці для білизни. Взагалі ніякий. Абсолютно безбарвні очі. І в такому стані він був за двадцять чотири години до виходу у море. Яким чином хірург флотилії поставив його знову на ноги, нікому не відомо. Мабуть, його помітив літак. Зв’язок із ним було втрачено невдовзі після виходу з бази. Неймовірно. Томмі тепер підходять впритул до буя Нанні I у протоці.

Мені згадався Боуд, офіцер з відділу кадрів флоту, самотній старий, який завів звичку напиватися ночами на самоті в караульній. За один місяць було втрачено тридцять човнів. «Мимоволі зіп’єшся, якщо поминатимеш кожного з них».

На останній вільний стілець за нашим столом плюхнувся важкий, незграбний Флешзіг із попередньої команди Старого. Тиждень тому він повернувся з Берліна. Досі він не промовив жодного слова про свою поїздку. Але тепер його прорвало:

— Знаєте, що ця безмозка мавпа, ця гієна в мундирі, наш начальник кадрів, заявив мені? «Жоден наказ, що стосується флотської форми, не дає командирам права носити білі кашкети!» Я відповів: «Насмілюсь запропонувати виправити цей недогляд».

Флешзіг зробив два могутні ковтки «Мартеля» з келиха і акуратно витер губи тильною стороною долоні.

Ерлер, молодий лейтенантик, який повернувся зі свого першого походу на посаді командира, з такою силою відчиняє двері, що вони з гуркотом б’ються об сходинку. З його нагрудної кишені звисає кінчик рожевого ліфчика. Повернувшись з відпустки вранці, до обіду він уже був у «Маджестиці» і у яскравих фарбах ділився своїми враженнями від пережитого. Запевняв, що на його честь влаштували смолоскипну ходу в рідному містечку. Він міг довести це вирізками з газет. Ось він стоїть на балконі ратуші з правою рукою, піднятою в німецькому салюті: рідне місто вітає німецького морського героя.

— Нічого, скоро він вгамується, — зауважує Старий.

На зміну Ерлеру приходять радіокоментатор Кресс, слизький, пронозливий репортер з перебільшеною думкою про власну значущість, і колишній провінційний оратор Маркс, який зараз пише пихаті, пропагандистські статті про стійкість та вірність обов’язку. Вони схожі на Лоурела і Харді в морській формі, істота з радіо — худа й довготелеса, стійкий Маркс — присадкуватий і жирний.

З їх появою Старий голосно хмикає.

Улюблене слово радіодикторів — «безперервні», «безперервні успіхи» в постачанні, переможній статистиці, волі до перемоги. Слово «без-пе-рер-вні» всіляко підкреслюється.

Ерлер сідає навпроти Старого і відразу пропонує йому випити. Деякий час той взагалі не реагує на запрошення, потім схиляє голову набік, ніби збирається голитися, і чітко вимовляє:

— Ми завжди зможемо сьорбнути як слід!

Я вже знаю, що буде за циме. У центрі зали Ерлер демонструє своє вміння відкривати пляшку шампанського одним ударом тупого боку леза ножа по шийці. Робить він це майстерно. Корок разом зі скляним обідком відлітають геть, не залишивши на склі ні тріщини, і шампанське вистрілює з пляшки, як піна з вогнегасника. Я відразу згадую про навчання дрезденської пожежної команди. На ознаменування Дня пожежної безпеки, що проводився по всьому Рейху, перед оперним театром поставили сталеву щоглу зі свастикою, виготовленою з труб. Навколо щогли скупчилися червоні пожежні машини. Величезну площу запрудив натовп роззяв у очікуванні видовища. Гучномовець прогавкав команду: «Подати піну!», і з чотирьох кінців свастики вистрілила піна; вона стала обертатися все швидше і швидше, перетворюючись на вітряк, з крил якого виривалися білі струмені. Натовп видихнув: «А-а-а-а!» А піна поступово змінила колір на рожевий, потім стала червоною, потім фіолетовою, потім блакитною, потім зеленою, а потім жовтою. Натовп аплодував, а площею перед оперним театром розповзалося болото їдкого анілінового слизу глибиною по коліно.

Знову з гуркотом відчиняються двері. Це Томсен. Нарешті. З заскленілими очима, підтримуваний і підштовхуваний своїми офіцерам, він, спотикаючись, ввалюється до залу. Я швидко підтягую йому стілець, щоб він сів до нашої компанії.

— Може, я Наполеон, а може, я король… — співає Монік.

З вазочки, що стоїть на столі, я виймаю зів’ялі квіти та посипаю ними голову Томсена. Посміхаючись, він дає прикрасити себе.

— Куди подівся Головнокомандувач? — цікавиться Старий.

Тільки зараз ми помічаємо, що командувач знову кудись зник. Поки не почалося справжнє вітання. Кюглера також не видно.

— Боягузливі сволоти! — гарчить Труман, потім важко піднімається і нетвердою ходою йде між столами. Повертається він, тримаючи в руці йоржик для унітазу.

— Якого біса ти це приволік? — вибухає Старий.

Але Труманн, хитаючись, підходить до нас ще ближче. Він зупиняється навпроти Томсена, спирається лівою рукою на стіл, переводить подих і реве на все горло: «Тиша в борделі!»

Музика негайно замовкає. Труманн махає вгору й униз йоржиком, з якого капає вода, прямо перед обличчям Томсена і голосить надривним голосом:

— Наш чудовий, глибокошановний, тверезий і неодружений Фюрер, який на своєму славному шляху від учня художника до найбільшого полководця всіх часів… Щось не так?

Декілька секунд Труманн насолоджується принишклою реакцією аудиторії, потім продовжує декламувати:

— Великий військово-морський фахівець, неперевершений стратег океанських битв, якому своєю незбагненною мудрістю довелося… Як там далі?

Труманн обводить офіцерів, що оточили його, запитальним поглядом, голосно відригує, і продовжує:

— Великий флотоводець, який показав цьому англійському сифілітику з сигарою, що мочиться під себе… Ха, що він ще про нього говорив? Так, подивимося… Показав цьому засранцю Черчілю, за який кінець треба братися спочатку!

Знесилений своєю тирадою Труман падає в крісло, обдавши мене коньячним перегаром. При слабкому світлі його обличчя здається зеленим.

— Ми посвячуємо його в лицарі! Посвячуємо його в сан лицаря! Сраний клоун і сраний Черчіль!

Лоурел і Харді зі своїми стільцями протискуються до нашого кола. Бачачи, що Томсен п’яний, вони намагаються витягти з нього щось про його останній бойовий патруль. Ніхто достеменно не знає, навіщо вони взагалі витрачають час, збираючи інформацію для своїх замовних статей. Але Томсен уже давно втратив здатність відповідати на запитання. Він з ідіотським виглядом дивиться на обох і лише ствердно гарчить у відповідь на скоромовку, якою вони промовляють замість нього те, що хотілося б почути:

— Так, точно — рвонуло відразу — як і очікували! Попадання прямо за містком — пароплав із блакитними трубами. Зрозуміли? Та ні, не грубими — тру-ба-ми!

Крес розуміє, що Томсен кепкує з нього і нервово ковтає слину. Він і справді схожий на дурня зі своїм адамовим яблуком, що смикається.

Старий явно насолоджується його замішкою і навіть не думає прийти на допомогу.

Нарешті Томсен вже не здатний нічого сприймати.

— Лайно! Одне суцільне лайно! — кричить він.

Я знаю, що він має на увазі. Останні тижні одна торпеда за іншою не спрацьовували при влучанні. Занадто часто, щоб бути випадковістю. Подейкували про саботаж.

Раптом Томсен схоплюється на ноги. В його очах застиг жах. Келихи падають на підлогу і розлітаються на уламки. Задзвонив телефон. Томсен прийняв його за сигнал тривоги.

— Маринованого оселедця! — вимагає він тепер, тяжко хитаючись. — Усім маринованого оселедець!

Я чую уривками, що Меркель каже своїй компанії:

— Хороший був боцман. Першокласний чолов’яга. Мені слід було позбутися дизельного механіка, він спікся… Корвет був прямо по курсу. Боцман надто повільно спускав рятувальну шлюпку… Одна людина плавала у мазуті. Викапаний тюлень. Ми підгребли до нього, хотіли дізнатися про назву судна. Він був весь чорний від нафти. Тримався за буй.

Ерлер виявив, що, якщо провести порожньою пляшкою по опалювальній батареї, виходить оглушливий шум. Дві, три пляшки вже розлетілися в його руках, але він не здається. Уламки хрумтять під ногами. Монік кидає на нього спопеляючі погляди бо її стогони ледь чутно через цей гуркіт.

Меркель насилу піднімається з-за столу і запекло чухає між ніг рукою, засунутою в кишеню штанів. Ось з’явися його старший інженер. Усі заздрять його вмінню висвистувати мелодії двома пальцями. Він може просвистіти все, що завгодно: найскладніші мелодії, сигнали боцманської дудки, дикі музичні арабески, найніжніші фантазії.

У нього чудовий настрій і він відразу погоджується навчити мене своєму мистецтву. Спочатку йому, однак, закортіло до туалету. Коли він повернувся, насамперед наказує мені:

— Піди-но, вимий свої лапи!

— Навіщо?

— Ну, якщо тобі це так складно, то обійдемося однією рукою.

Після того, як я вимив руки, шеф Меркеля ретельно оглянув мою правицю. Потім рішуче засунув собі до рота мої вказівний і середній пальці і почав з простих нот. Незабаром полилася справжня мелодія, яка поступово ставала все чіткішою та принизливішою.

Він грав, завівши очі. Я вражений. Ще два переливи, і він замовк. Я з повагою дивлюся на свої пальці. Особливу увагу, каже шеф, треба приділяти їхньому розташуванню.

— Добре, — тепер я пробую свої сили. Але мені вдається витягти лише пару рохкань і щось, що нагадує шипіння пробитої труби високого тиску.

Шеф Меркеля з відчаєм дивиться на мене. Потім з ображеним виглядом знову бере до рота мої пальці, і тепер звучить фагот.

Ми приходимо до висновку — треба щось робити з моїм язиком.

— На жаль, ними не можна обмінятись, — підсумовує Старий.

— Юнаки, позбавлені радості! — коротке затишшя несподівано порушується ревінням Кортманна. Кортманн з орлиним обличчям — «Індієць». Після пригоди з танкером «Бісмарка» він у немилості в командування. Кортманн — той, що не підкорився наказам. Той, що врятував німецьких моряків! Заради цього він вивів човен із бойових дій. Той, що не виконав наказів з жалю! Це могло трапитись тільки зі старим Кортманном, одним із ветеранів, у голові якого сидить древній морський закон: «Порятунок тих, хто зазнає лиха, — головний обов’язок кожного моряка!»

Небагато він доб’ється своїм криком, старомодний герр Кортманн, якого в штаб-квартирі вважали трохи важкуватим на підйом, і який досі не помітив, що правила гри стали більш жорстокими.

Звичайно, тут домішалася і звичайна невдача. Треба ж було англійському крейсеру з’явитися саме в той момент, коли Кортманн був надійно з’єднаний паливним шлангом з танкером. Цей танкер призначався для «Бісмарка». Але «Бісмарку» паливо більше не було потрібно. Він лежав на дні океану, разом із двадцятьма п’ятьма сотнями чоловік, і наповнений до країв танкер плівся на самоті, і не було кому забрати його вантаж. Тоді командування вирішило, що його мають осушити підводні човни. І це сталося якраз, коли заправлявся Кортманн. Англійці потопили танкер прямо на його очах, п’ятдесят чоловік команди борсалося в солярці, що вилилася в море — і м’якосердий Кортманн не зміг змусити себе покинути їх напризволяще.

Кортманн досі пишається своїм уловом. П’ятдесят пасажирів на човні класу VII-C, де ледве вистачає місця для команди. Як він їх розмістив, лишилося секретом. Скоріш за все, поклав людей валетом, голова одного до ніг іншого. Добрий старий Кортманн, звичайно ж, вважав, що сотворив диво.

Сп’яніння починає зоднаковлювати старих вовків і молодих задавак. Усі намагаються говорити одночасно. Я чую, як Белер просторікує:

— Зрештою, є вказівки — чіткі вказівки, панове! Накази! Абсолютно чіткі накази!

— Вказівки, панове, чіткі накази, — передражнює Томсен. — Не смішіть мене. Немає нічого менш чіткого!

Томсен скоса дивиться на Белера. Раптом його очі блиснули недобрим блиском. Він повністю усвідомлює, що відбувається довкола:

— Насправді це частина їхнього наміру, вся ця невизначеність.

Вогняно-руда голова Сайміша просовується до кола. Він уже майже нічого не розуміє. При тьмяному світлі шкіра на його обличчі схожа на шкіру обскубаного курчати.

Белер починає читати йому лекцію:

— Справа в наступному: у тотальній війні міць нашої зброї може…

— Пропагандистська нісенітниця, — знущається Томсен.

— Дайте мені договорити, будь ласка. Візьмемо такий випадок. Допоміжний крейсер виловлює з мазуту якогось Томмі, який уже був за бортом тричі. Що це означає для нас? Ми ведемо війну чи просто кампанію зі знищення матеріальних цінностей? Який сенс в тому, що ми топимо їхні кораблі і дозволяємо їм виловлювати своїх моряків, які знову виходять у море? Звісно, це величезна економія для них!

Обстановка розпалюється, Белер торкнувся пекучої теми, яка зазвичай не обговорюється: знищувати самого супротивника чи тільки його кораблі?

— Ні те, ні інше, — наполягає Сайміш. Але тут встряє Труманн. Труманн-оратор, який вважає, що йому кинуто виклик. Складне питання, яке спантеличує всіх, крім Труманна.

— Давайте хоч раз будемо послідовними. Командування підводним флотом віддає накази: «Знищуйте ворога без вагань, без пощади, з невблаганною наполегливістю», тощо — вся ця нісенітниця. Але командування підводним флотом жодним словом не обмовилося про людей за бортом, які намагаються врятуватися. Так чи ні?

Отже, Труманн з обвітреним обличчям достатньо притомний, щоб спровокувати. І Томсен негайно піддається:

— Звичайно ж ні. Адже це настільки зрозуміло, що помилитися неможливо: саме втрати особового складу завдають противнику найважчих збитків.

Підступний Труманн далі підливає масло у вогонь:

— Ну то як?

Томсен, розпалений бренді, голосно обурюється:

— Кожному доводиться вирішувати самому — дуже хитре рішення з боку начальства!

Тепер Труманн всерйоз роздмухує полум’я:

— Один вже вирішив цю проблему для себе, і без особливих вагань. Він їх пальцем не торкнувся, а просто стріляв по рятувальних шлюпках. Якщо погода допоможе їм потонути швидше, тим краще — ось так! Адже морські конвенції не порушено, вірно? Командування може бути впевнене, що його наказ зрозуміли правильно!

Всі розуміють, про кого мова, але ніхто не дивиться на Флоссмана.

Потрібно подумати, що взяти з собою. Тільки найнеобхідніше. Обов’язково теплий светр. Одеколон. Леза для гоління — втім, я цілком можу обійтися і без них.

— Суцільний фарс, — знову Томсен. — Доки людина має палубу під ногами, ти можеш стріляти в неї, але коли бачиш нещасного, що борсається у воді, серце кров’ю обливається. Смішно, правда ж?

— Я хочу розповісти, що насправді відчуваєш… — знову починає Труманн.

— І?

— Якщо там одна людина, ти уявляєш себе на її місці. Це природно. Але ніхто не може уявити себе на місці цілого пароплава. Це неможливо. Інше діло — одна людина! Відразу все здається інакшим. Почуваєшся ніяково. Тож вони додають трохи етики — і готово, все знову виглядає чудово.

Теплий светр, який Сімона зв’язала для мене, просто чудовий. Горло майже закриває вуха, всі петлі — рибальської в’язки; і при цьому зовсім не куций — довгий і теплий, зад не відморозиш. Може, ми й справді підемо на північ? Шляхом вікінгів. Або ще вище — на російські конвої. Шкода, що ніхто не має жодного уявлення про наше призначення.

— Але ж люди у воді справді беззахисні, — наполягає Сайміш тоном позивача, впевненого у власній правоті.

І все починається знову.

Томсен заперечливо жестикулює, і промимривши: «Лайно!», відключається.

Я відчуваю непереборне бажання підвестися і піти, щоб як слід зібрати речі в дорогу. Одну-дві книжки. Але які саме? Неможливо більше дихати цим перегаром. Повітря тут звалить з ніг навіть призера пивного змагання. Намагаюся зберегти голову ясною. Ця ніч — остання на березі. Не забути запасні фотоплівки. Мій широкофокусний об’єктив. Хутряна шапка. Чорний капелюх і білий светр. Я по-дурному виглядатиму в них одночасно.

Хірург флотилії спирається на розставлені руки, одна лежить на моєму лівому плечі, інша — на правому плечі Старого, ніби він зібрався виконувати гімнастичні вправи на паралельних брусах. Знову залунала музика; намагаючись перекричати ансамбль, він репетує на всю горлянку:

— Ми тут чого зібралися: відзначити посвяту в лицарі чи послухати філософський диспут? Досить верзти дурниці!

Рев хірурга змусив кількох офіцерів скочити на ноги. Вони, як по команді, залізли з ногами на стільці і почали виливати пиво у піаніно, в той час як обер-лейтенант шалено молотить кулаками по клавішах. Одна пляшка за іншою. Піаніно без заперечень ковтає пиво.

Піаніно та компанія створюють недостатньо шуму, тому на повну гучність включають патефон. «Де тигр? Де тигр?»

Лейтенант, високий блондин, зриває з себе кітель, легко схоплюється на стіл, сідає навпочіпки і починає демонструвати танець живота, виграючи м’язами черева.

— Тобі треба виступати на естраді!

— Чудово!

— Припини, ти збуджуєш мене!

Коли зал вибухнув шаленими оплесками, один чоловік, затишно загорнувшись у червону килимову доріжку і підклавши під голову рятувальний жилет, що прикрашав собою одну стіну, мирно заснув на підлозі.

Бехтель, якого ніхто не наважився б назвати ексгібіціоністом, втупився удаль і аплодує в такт румби, виконання якої вимагає від танцюриста живота всією майстерності.

Наш шеф, який раніше сидів у мовчазному роздумі, тепер теж розігрався. Зображаючи мавпу, він заліз на декоративні ґрати, прикріплені до стіни, і в ритм музики обриває виноградини зі штучної лози. Ґратка розгойдується, на мить завмирає за метр від стіни, як у старих фільмах із Бастером Кітоном, потім падає разом із шефом на сцену. Піаніст закинув голову, ніби намагаючись розглянути ноти на стелі, і видає марш. Навколо піаніно утворюється хор, який підхоплює охриплими голосами:

Ми йдемо, йдемо, йдемо.
Нехай у небесах гуркотить грім.
Ми повернемося додому до Слаймвіль
Із цієї чортової діри.

— Блискуче, мужньо, воістину в тевтонському дусі, — бурчить Старий.

Труманн загіпнотизовано дивиться на келих. Раптом він схоплюється на ноги і кричить: «Skoal!». З відстані добрих двадцять сантиметрів він ллє собі в глотку потік пива, рясно зрошуючи ним свій кітель.

— Справжня оргія! — я чую голос Меннінга, найбільшого лихослова в усій флотилії. — Бракує лише жінок.

Схоже, це стало сигналом. Перший і другий помічники Меркеля піднялися зі своїх місць і попрямували до виходу. Перед дверима обмінялися багатозначними поглядами. А я вже думав, що вони не в змозі стояти на ногах.

— Як тільки тобі стає страшно, піди і трахнись, — бурмотить Старий.

За сусіднім столиком можна розібрати:

Коли ним опановувала пристрасть,
Він вилазив на кухонний стіл
І трахав гамбургер…

І так завжди. Шляхетні лицарі фюрера, світле майбутнє людства — кілька келихів коньяку, змішаних з пивом «Бек», і розвіюються всі мрії про блискучі обладунки.

— Чудово! — каже Старий, простягаючи руку за келихом.

— Проклятий стілець — не можу підвестися!

— Ха! — відгукується голос із компанії по сусідству. — Моя дівчина каже те саме. Не можу підвестися, не можу підвестися!

На столі зібралася купа пляшок з-під шампанського з відбитими шийками, попільнички, доверху заповнені недопалками, банки оселедця у маринаді та уламки келихів. Труманн задумливо дивиться на цю гору сміття. Щойно піаніно замовкає на секунду, він піднімає руку і кричить: «Увага!».

— Фокус із скатертиною, — попереджає наш шеф.

Труманн акуратно, як мотузку, скручує один кут скатертини; на це йде не менше п’яти хвилин бо скатертина двічі виривалася з його рук, коли він уже майже вхопив її. Нарешті вільною лівою рукою він подає знак піаністу, який, зважаючи на все, вже неодноразово акомпанував йому в подібних випадках. Звучить туш. Подібно до штангіста, який готується взяти рекордну вагу, Труманн ретельно розставляє ноги, якусь мить стоїть абсолютно нерухомо, дивлячись на свої руки, в яких затиснутий перекручений кут скатертини, і раптом, видавши бойовий клич первісної людини, він енергійним рухом руки майже повністю зриває скатертину зі столу. Дзвін розбитого скла, тріснутих пляшок і розлітаючихся на друзки тарілок, що каскадом посипалися на підлогу.

— Лайно, смердюче лайно! — лається він і чвалає прямо по осколках, що хрумтять під його ногами. Нетвердою ходою він прямує у бік кухні і репетує, щоб йому подали щітку і совок. Отримавши необхідне, під дикий регіт усіх присутніх він повзає між столами, залишаючи за собою криваві сліди і з похмурим виглядом згрібає сміття. Ручки щітки і совка моментально вкриваються кров’ю. Два лейтенанти намагаються відібрати у Труманна його знаряддя праці, але той уперто стоїть на своєму: все має бути прибрано аж до останнього уламка.

— Прибрати — все — спочатку треба все прибрати — повністю — як на кораблі …

Зрештою він опускається у своє крісло, і хірург флотилії виймає з подушечок його пальців три чи чотири уламки. Кров продовжує скрапувати на стіл. Потім Труманн проводить закривавленими руками по своєму обличчю.

— Ікла диявола! — коментує Старий.

— Ні хріна страшного! — гарчить Труманн, але дозволяє офіціантці, яка докірливо дивиться на нього, приклеїти шматочки пластиру.

Але він, будучи не в змозі просидіти спокійно і п’ять хвилин, знову насилу піднімається на ноги, вихоплює з кишені зім’яту газету і кричить:

— Якщо вам, дурні, більше нема чого сказати, то ось — ось золоті слова…

Я бачу, що він тримає: заповіт обер-лейтенанта Менкеберга, який за офіційною версією загинув у бою, хоча насправді закінчив своє життя зовсім не в бою, а просто зламавши шию. І шию він зламав десь в Атлантиці за спокійної води лише тому, що була чудова погода, і він вирішив скупатися. У той момент, як він пірнув з бойової рубки в океан, човен нахилився в протилежний бік, і Менкеберг звернув собі шию, вдарившись головою об баластну ємність. Лебедина пісня цієї справжньої людини була опублікована у всіх газетах.

Труманн тримає газетну вирізку у витягнутій руці:

— Всі рівні — один за всіх — усі за одного — і ось що я скажу вам, товариші, тільки рішучість боротися до останнього — наслідки цієї битви світового історичного значення — хоробрість безіменних героїв — велич історії — ні з чим не можна порівняти — вічна слава благородній стійкості та самопожертві — високі ідеали — нинішнє покоління та ті, що прийдуть опісля — принесуть свої плоди — показати себе гідними вічної спадщини!

Тримаючи в руці намоклий, нерозбірливий клаптик газетного паперу, він розгойдується туди-сюди, проте не падає. Підошви його черевиків наче приклеєно до підлоги.

— Божевільний, — каже Старий. — Тепер його ніщо не зупинить.

За піаніно сідає лейтенант і починає грати джаз, але це ніяк не впливає на Труманна. Він продовжує надриватися:

— Мої товариші — прапороносці майбутнього — тіло і дух еліти людей, для яких «служіння» — вищий ідеал — променистий приклад для решти — сміливість, яка переможе смерть — внутрішня рішучість — спокійне прийняття долі — нестримний порив — любов і вірність такої глибини, яка незбагненна для дрібних душ — дорожче за алмази — витривалість — jawohl! — Горді та мужні — Ура! — знайшов свій останній притулок у глибинах Атлантики. Ха! Непорушна дружба — на фронті та в тилу — готовність до повної самопожертви. Наш улюблений німецький народ. Наш чудовий богом даний Фюрер і Верховний Головнокомандувач. Хайль! Хайль! Хайль!

Дехто приєднується до його привітання. Белер люто дивиться на Труманна, як гувернантка на вередливу дитину, різко встає, випроставшись на повний зріст, і зникає, ні з ким не попрощавшись.

— Гей, ти, облиш мої груди! — скрикує Монік. Вона звертається до хірурга. Очевидно, він став надто товариським.

— Тоді мені доведеться знову сховатися за крайню плоть, — позіхає той, і всі довкола регочуть.

Труманн впав у крісло і заплющив очі. Може, Старий таки помилився. Він готовий відрубитись зараз, прямо перед нами. Потім він схоплюється, наче його вкусив тарантул, і правою рукою вихоплює з кишені револьвер.

У офіцера по сусідству ще здатний швидко реагувати, і він б’є зверху вниз по руці Труманна. Куля потрапляє в підлогу, ледь не зачепивши Старого. Той лише похитує головою:

— Через цю музику навіть пострілу не чути.

Револьвер зникає, і Труманн з похмурим виглядом знову опускається у крісло.

Монік, яка не відразу зрозуміла, що пролунав постріл, вистрибує з-за барної стійки, пропливає повз Труманна і гладить його під підборіддям, ніби намилюючио перед голінням, потім легко застрибує на естраду і стогне в мікрофон: «У мої самоті…»

Боковим зором я спостерігаю, як Труманн повільно встає. Усі його рухи здаються розділеними на складові. Він стоїть, хитро посміхаючись і розгойдуючись з боку в бік щонайменше протягом п’яти хвилин, доки не стихли ридання Монік; потім, під час шаленої овації, він намацав дорогу між столиками до дальньої стінки; постояв трохи, притулившись до неї, і знову вихоплює пістолет, другий, тепер з-за ременя і кричить: «Всі під стіл!» так голосно, що на його шиї здіймаються жили.

Цього разу поряд з ним немає нікого, хто міг би його зупинити.

— Ну!

Старий просто витягає ноги і сповзає з крісла вниз. Троє чи четверо ховаються за піаніно. Піаніст упав навколішки. Я теж зігнувся на підлозі, стоячи на колінах, як під час молитви. Раптом у залі повисає мертва тиша, а потім один за одним лунають постріли.

Старий рахує їх уголос. Монік під столом верещить таким високим голосом, що пробирає до кісток. Старий кричить: «Ось і все!»

Труманн розстріляв всю обойму.

Я визираю з-під столу. П’ять ліпних дам на стіні за сценою втратили свої обличчя. Штукатурка ще обсипається. Старий піднімається першим і, схиливши голову набік, оцінює ушкодження:

— Дивовижна влучність, гідна ковбоя, — причому всі постріли зроблені пораненими руками.

Труманн уже відкинув пістолет і розплився в усмішці від вух до вух:

— Нарешті, згоден? Нарешті ці віддані уряду німецькі корови отримали по заслугах, га?

Він просто в захваті від почуття власного задоволення.

Піднявши руки, верещачи тонким фальцетом, ніби здаючись, щоб урятувати собі життя, з’являється «мадам».

Щойно Старий побачив її, він знову сповз із крісла. «В укриття!» — кричить хтось.

Воістину, дивно, що цей старий фрегат, з надлишком обвішаний вітрилами, досі відкладав свою появу в цих водах. Вона убралася за іспанською модою: на скронях наклеєні накладні локони, а у зачіску встромлений черепаховий гребінь — ходячий шмат холодця з жировими складками, що випирають звідусіль. На ногах у неї чорні шовкові туфлі. Пальці, схожі на сардельки, обвішані перстнями з величезним фальшивим камінням. Це чудовисько користується особливою прихильністю начальника гарнізону.

Зазвичай її голос нагадує шипіння бекону на сковорідці. Але зараз вона завиває, вибухнувши потоком лайки. У її криках можу розібрати лише: «Kaput, kaput».

— Капут, вона має рацію, — зауважує Старий.

Томсен підносить до рота пляшку коньяку і присмоктується до неї, як дитина до материнських грудей.

Меркель рятує ситуацію. Він залазить на стілець і з захопленням починає диригувати хором, який співає колядку: «О благословенна пора Різдва…» Ми всі з натхненням підспівуємо.

«Мадам» трагічно заламує руки. Її крики лише зрідка прориваються крізь наш спів. Схоже, вона готується зірвати з себе розшиту блискітками сукню, але натомість вона рве на собі волосся, запустивши в зачіску пальці з нігтями, покритими темно-червоним лаком, верещить і вибігає геть.

Меркель падає зі стільця, і хор розпадається.

— Справжнісінький дурдом! Боже, скільки галасу! — каже Старий.

У будь-якому випадку, гадаю я, треба буде взяти з собою теплий бандаж на поперек. Ангора. Першокласна річ.

Хірург флотилії садить Монік до себе на коліна; правою рукою він обіймає її за зад, а в лівій тримає праву грудь, ніби зважує диню. Пишнотіла Монік намагається прикритися тим, що на ній залишилося з одягу, верещить, виривається з його обіймів і зачіпає патефон, голка якого проскакує впоперек доріжок платівки, видавши глухий звук. Монік істерично хихикає.

Хірург молотить кулаками по стільниці, доки пляшки не починають підстрибувати. Він намагається не засміятися і червоніє, як індичачий гребінь. Хтось, підкравшись ззаду, обвиває його шию руками, ніби намагаючись обійняти, але коли руки розтискаються, краватка хірурга виявляється відрізаною по самий вузол, причому сам він цього не помічає. Лейтенант, озброєний ножицями, вже встиг укоротити краватку Саймішу, а потім і Томсену. Монік, бачачи це, падає на спину. В неї істерики. Розійшовшись, вона безупинно бовтає в повітрі ногами, показуючи всім, що під сукнею на ній одягнені лише крихітні чорні трусики, які одночасно є поясом для панчох. Белзер на прізвисько «Дерев’яне око» вже схопив сифон і спрямовує сильний струмінь води їй прямо між ніг. Вона верещить, наче дюжина поросят, яких ущипнули за хвостики. Меркель помічає, що його краватка стала коротшою, Старий називає те, що сталося «раптовою атакою на кінці», і Меркель, схопивши недопиту пляшку коньяку, запускає нею в живіт тому, хто її обрізав, змусивши його зігнутися навпіл.

— Відмінний кидок — точно в ціль, — схвально зауважує Старий.

У відповідь летить шматок декоративної решітки. Ми дружно пригинаємось, за винятком Старого, який і не думає поворухнутися.

Піаніно ковтає чергову порцію пива.

— Шнапс призводить до ім-потенції, — заїкається Томсен.

— Знову до борделю? — цікавиться у мене Старий.

— Ні. Просто спати. Хоча б кілька годин.

Томсен, незважаючи на труднощі, встає на ноги:

— Я — з вами — кляте кубло — пішли — лише ошвартуюсь у клозеті, віділлю як слід на коня!

Варто було вийти в двері, як в очі вдарило сліпучо-біле місячне сяйво. Я не очікував побачити світло, що мерехтить, як розплавлене срібло. У променях його пляж витягнувся біло-блакитною смугою; вулиці, будинки, все навколо купалося в крижаному, схожому на неонове, сяйві.

Бог мій, я ніколи не бачив такого місяця раніше! Круглий та білий, наче голівка сиру камамбер. Світиться камамбер. Можна було вільно читати газету на вулиці. Вся бухта була схожа на суцільний блискучий шмат срібної фольги. Величезний рулон, що виблискує нерівностями металу, розгорнутий від узбережжя до самого горизонту. Сріблястий горизонт на чорному оксамиті небосхилу.

Я примружив очі. Острів здається темною спиною коропа серед сліпучого блиску. Труба затопленого транспорту, залишок щогли — усі деталі гострі, як лезо ножа. Я спираюся на низьку бетонну стіну, відчуваючи  долонями її шорсткість. Неймовірно. Я можу розрізнити запах герані у квіткових ящиках, кожну квітку окремо. Кажуть, що іпритові бомби[9] пахнуть геранню.

Які тіні! Рокіт прибою по всьому пляжу! Я ловлю себе на тому, що думаю про донні хвилі. Блискуча поверхня моря, що іскриться в місячному сяйві, хитає мене вгору і вниз, вгору і вниз. Собака гавкає, або це гавкає місяць…

Де новоспечений лицар Томсен? Де його чорти носять? Назад, до «Ройялю». Повітря всередині можна різати ножем.

— Куди подівся Томсен?

Ударом ноги я відчиняю двері до вбиральні, намагаючись не торкатися латунної ручки.

Томсен лежить на підлозі, витягнувшись на правому боці, у величезній калюжі сечі; поряд з його головою купа блювотини, яка запрудила сечу в стічній жолобі. На решітці, що перегороджує злив, ще одна велика купа. Права сторона обличчя Томсена лежить у його блювотині. Там же бовтається Лицарський хрест. Біля рота бульбашки — намагається щось вимовити. Через булькотіння я розрізняю:

— Боріться — перемога або смерть. Боріться — перемога або смерть. Боріться — перемога або смерть.

Ще трохи, і мене також знудить. До рота підступає грудка.

— Вставай! Піднімайся на ноги! — видавлюю я, стиснувши зуби і хапаючи його за комір. Я не хочу забруднити руки в цьому лайні.

— Я хотів — хотів — сьогодні я хотів — трахнутись по-справжньому, — бурмотить Томсен. — Тепер я не здатний нічого трахнути.

З’являється Старий. Ми піднімаємо Томсена за руки, за ноги; то тягнучи, то несучи, якось витягуємо його з дверей. Права сторона його уніформи наскрізь мокра.

— Допоможіть!

Я більше не можу. Стрімголов біжу назад, до туалету. Одним суцільним потоком вміст мого шлунка виплескується на кахельну підлогу. Конвульсивні спазми стискають шлунок. На очі навертаються сльози. Я тримаюся за стіну, викладену плиткою. Мій лівий рукав задерся, і я бачу циферблат наручного годинника: друга ночі. Дідько! О шостій тридцять Старий заїде за нами, щоб відвезти до гавані.