Як Дороті врятувала Страшила

Коли Дороті лишилася сама, їй захотілося їсти. Підійшовши до мисника, вона накраяла хліба, намазала його маслом і разом з Тото поснідала, а тоді пішла з відром до потічка й набрала чистої, прозорої води. Песик тим часом гасав між дерев, лякаючи пташок. Дороті гукнула його й саме цієї миті побачила’ якісь соковиті плоди. Кілька штук вона зірвала і з насолодою з’їла.

Повернувшись до хатини, дівчинка випила холодної води, напоїла Тото й заходилася лаштуватись у дорогу.

Дороті мала тільки одне гарне вбрання — картате блакитно-біле платтячко з пояском. Дівчинка дбала, щоб воно завжди було чисте, й вішала його на плічках над ліжком. Хоч блакитні квадратики на платтячку від частого прання трохи зблякли, воно мало ще цілком пристойний вигляд. Старанно умившись, дівчинка перевдяглася і наділа рожевий капелюшок. Хліб вона поклала в козубець і прикрила білою хустиною. Потім глянула на свої ноги й аж тепер побачила, що її черевики зовсім стоптались. А іншого взуття в неї не було.

— Ох, не витримають вони далекої дороги, Тото, — сказала Дороті, а песик звів на неї чорні очиці й по- метляв хвостиком — мовляв, твоя правда.

І тут погляд Дороті зупинився на срібних черевичках, що лишилися від Лихої Відьми Сходу й тепер стояли на столі.

— Цікаво, чи прийдуться вони мені, — сказала Дороті песикові. — Для мандрів кращих не придумаєш, бо таким немає зносу.

Скинувши свої старі черевички, вона взула срібні, й виявилося, що вони якраз до ноги. Тоді, взявши козубець, Дороті сказала:

— Ходім, Тото. Ходімо до Смарагдового Міста, до великого Оза — може, він зарадить нам, допоможе вернутися додому.

Вона замкнула двері, поклала ключ до кишені й у супроводі Тото, який одразу споважнів, вирушила в дорогу.

Поблизу будиночка сходилося й розходилося кілька доріг, але Дороті легко знайшла ту, що була вимощена жовтою цеглою, і попростувала нею, весело цокаючи срібними каблучками.

Сонце яскраво сяяло, пташки радісно співали, й Дороті, — дарма що була ще маленька дівчинка, яку смерч заніс на чужину далеко від рідного краю, — зовсім не почувала себе нещасною.

Вона ішла й милувалася чарівними краєвидами. Обабіч шляху тяглися рівненькі паркани, пофарбовані у ясний блакитний колір, за ними слалися золоті лани пшениці й зелені городи. Видно, жувачі були гарні господарі й уміли вирощувати щедрі врожаї. Раз у раз Дороті проминала будинки, мешканці яких виходили подивитись на неї й низько вклонитися. Бо всі вже знали, що це завдяки їй Лиха Відьма наклала головою, а їх визволено з рабства. Житла жувачів мали незвичайний вигляд: це були круглі споруди, теж пофарбовані в блакитний колір — улюблений колір тутешніх мешканців.

Надвечір, коли втомлена Дороті вже думала, де б заночувати її увагу привернув будинок, більший, ніж траплялися доти. На зеленій луці перед ним танцювало багато пар, а п’ятеро скрипалів здавалося, змагались, хто гратиме гучніше. Всі сміялися й співали, а великий стіл перед будинком аж вгинався під тарелями із горіхами, пирогами, печивом, соковитими фруктами та іншими ласощами.

Господарі вийшли вітати Дороті й запросили її на вечерю та на ночівлю. Виявилося, що в цьому будинку мешкає один із найбагатших у Краю Сходу жувачів. Того вечора він разом із друзями святкував визволення з-під влади Лихої Відьми.

Наївшись досхочу, — а прислужував їй сам багатій-жувач, якого звали Бокк, — Дороті вмостилася на лавочці. їй цікаво було подивитись, як розважаються тутешні мешканці.

Бокк, що аж тепер побачив її срібні черевички, шанобливо сказав:

— Напевне, ви з усіх чаклунок чаклунка.

— Чому ви так гадаєте? — спитала дівчинка.

— Тому, що на ногах у вас срібні черевички й ви подолали Лиху Відьму. Крім того, ваше вбрання певною мірою біле, а тільки відьми й чаклунки вбираються в біле.

Дороті ніяково промовчала: всі тут, здавалося, мали її за чаклунку, а вона ж була звичайнісінька дівчинка, яку випадково заніс сюди смерч.

Коли їй набридло дивитись на танці, Бокк запросив її до будинку, де на неї вже чекала кімната з гарним ліжком, засланим блакитною ковдрою, і в тому ліжку Дороті проспала міцним сном до ранку.

Тото спочивав у тій самій кімнаті, згорнувшись калачиком на блакитному килимку.

За сніданком Дороті розважалася, спостерігаючи, як малесеньке дитинча-жувачик грається з Тото. Маля смикало песика за хвіст, сміялося й щось кумедно белькотіло. Тото взагалі був тут удивовижу, бо жувачі ніколи не. бачили собак.

Подякувавши за сніданок, дівчинка спитала:

— Чи далеко звідси до Смарагдового Міста?

— Точно не знаю, бо ніколи там не був, — відповів Бокк. — Кажуть, до Оза без діла краще не потикатися: він не любить, коли йому надокучають. Мені відомо тільки, що йти туди треба не день і не два. Дорога пролягає через багатий і мальовничий край, але трапляються на путі й перешкоди, й небезпечні місця.

Це, певна річ, занепокоїло Дороті, але, знаючи, що тільки великий Оз може допомогти їй вернутися додому, вона твердо вирішила йти вперед і тільки вперед.

Попрощавшись із гостинними господарями, Дороті рушила далі жовтим, вимощеним цеглою шляхом. Вона йшла і- йшла, а коли притомилася, вилізла на паркан, щоб за ним наглянути місце для перепочинку.

За парканом вона побачила велике кукурудзяне поле, а посеред нього, на високій жердині, — опудало, яке, очевидно, мало відлякувати птахів.

Дівчинка задивилася на опудало, яке подумки назвала Страшилом. За голову йому правив напханий соломою мішечок із чудернацьки намальованим на ньому обличчям. На голові стримів старий блакитний капелюх, колишня окраса якогось жувача. Мішечок було припасовано до напханого соломою зношеного й злинялого блакитного костюма, а штани заправлено в сині халяви чобіт, які тут носили всі чоловіки.

Дороті придивилася до опудалового обличчя і з подивом побачила, що одним оком Страшило раз у раз підморгує їй. Жодне опудало в Канзасі моргати не вміло, і тому в першу мить дівчинці здалося, що не їй привиділось. Але тут Страшило приязно кивнув їй головою. Тоді Дороті зіскочила з паркану й підійшла ближче, а Тото, нестямно гавкаючи, оббіг довкола жердини.

— Добридень, — мовив Страшило хрипкуватим голосом.

— Ви щось сказали? — здивовано спитала дівчинка.

— Еге ж, — відповів Страшило. — Як ся маєте?

— Дякую, добре. А ви?

— Про себе я такого не скажу, — сумно посміхнувся Страшило. — Надто вже нудне це діло — день і ніч стирчати на жердині, відлякувати вороння.

— А злізти ви не можете? — спитала Дороті.

— Ні, я ж настромлений на жердину. Якби ви зласкавилися зняти мене, я був би вам дуже вдячний.

Дороті обхопила руками опудало і зняла його з жердини; напхане соломою, воно виявилося зовсім легким.

— Щиро вам дякую, — мовив Страшило, коли його ноги торкнулися землі. — Я наче знову на світ народився.

Дороті дивно було слухати, як розмовляє цей напханий соломою чоловічок, дивитись, як він уклоняється їй.

Страшило потягся, позіхнув і спитав:

— Хто ви й куди йдете?

— Мене звуть Дороті. А йду я до Смарагдового Міста, просити великого чарівника Оза, щоб він допоміг мені вернутись додому.

— А де воно — це Смарагдове Місто? І хто такий Оз?

— Хіба ви не знаєте?— здивувалася дівчинка.

— Звідки ж мені знати. Я взагалі нічого не знаю. Розумієте, я напханий соломою, і в голові у мене немає нічого, крім соломи, — сумно відповів він.

— Он як. Мені вас дуже шкода, — зітхнула Дороті.

— Як ви гадаєте, якби я прийшов разом з вами до Смарагдового Міста, чи дав би мені той Оз трохи мозку замість соломи?— спитав Страшило.

— Оцього вже і я не знаю, — відповіла Дороті. — Але я радо взяла б вас із собою. Якщо Оз і не замінить солому на мозок, гірше, ніж тепер, вам не зробиться.

— Правда ваша, — погодився Страшило. І пояснив: — Бачте, мене зовсім не обходить, що тіло в мене солом’яне: зате я не відчуваю болю! Наступайте мені на ноги, штрикайте мене шпилькою, — я цього навіть не помічу. Мені прикро тільки те, що люди вважають мене дурнем. А як будеш мудрим, коли в голові не мозок, а солома?

— Я розумію вас, — відповіла дівчинка, якій і справді жаль було Страшила. — Ходімте зі мною, я попрошу великого Оза, щоб він зробив для вас усе, що зможе.

— Дякую, — зворушено мовив Страшило.

Вони підійшли до паркану, Дороті допомогла Страшилові перелізти через нього, й вони рушили жовтим цегляним шляхом до Смарагдового Міста.

Песикові спочатку не подобався їхній новий супутник. Він раз у раз обнюхував солом’яного чоловічка, неначе підозрював, що у того всередині гніздяться миші, і навіть неприязно на нього гарчав.

Бачачи це, Дороті сказала своєму новому приятелеві:

— Ви не бійтеся Тото. Він не кусається.

— А я й не боюся, — відповів Страшило. — Навіть якщо він укусить, соломі це байдуже. Дозвольте, я понесу ваш козубець. Мені не буде важко, я ж бо ніколи не стомлююся. Хочете, я розкрию вам одну таємницю, — додав він, узявши козубець. — З-поміж усього, що існує на світі, я боюся лише одного.

— Певно, отого фермера, що вас злагодив? — спробувала вгадати Дороті.

— Ні, — відповів Страшило. — Запаленого сірника.