Хоч грали тут «по маленькій», тільки для розваги, і я під керівництвом Анемподиста опанував уже правила гри і не боявся пошитись у дурні, але грати мені не хотілося ні раніше, ні тим більше тепер. Гра — повільна, забарна, а мені так кортіло мерщій стати до словесного турніру з Мері, яку я зустрів на східцях веранди. Вона усміхнулась мені підкреслено привітно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрі нічого не сталося між нами. Ніж грати в преферанс у таке елегійно-чудове надвечір’я, я охотніше погодився б навіть постояти мовчки коло Калерії Олександрівни, яка в глибині веранди, боячись одночасно і сонця і протягів, сиділа в плетеному кріслі й читала черговий французький роман. Я ніколи не бачив у її руках інших книжок, і мені здається, що читати все не по-французьки писане, навіть і російську класику — вона вважала за «моветон»[1]. Як і завжди, вона велично простягла мені до поцілунку руку і попросила покликати Кіті, яка віддалік на алейці бавилась у серсо[2]. Я радо виконав її доручення, але це не врятувало мене від картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв із свіжої колоди карти й урочисто проголосив:
— Вісім чирва!
— Пас! — невдоволено буркнув у відповідь хрипким басом огрядний ісправник, ворушачи, як прусак, довгими, хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив його в Кузьміних-Караваєвих не раз, і, скільки пам’ятаю, йому завжди не щастило в карти. Він тяжко переживав свої копійчані програші і, щоб приховати від інших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бігав до телефону. Він дзвонив то до поліцейської управи, то до пожежної команди, то раптом на вокзал, чи нарешті в тюрму. Бачачи його перший раз, можна було подумати, що він, обтяжений державними обов’язками, почував себе в нашому тихому повітовому місті, як на вулкані, весь час сподіваючись заколотів, пожеж, катастроф і втеч з тюрми. Він і сьогодні через півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж — годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів, коли на веранді з’явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й зовсім звільнити мене від неї.
— Віст! — вигукнув, повернувшись від телефону, заклопотаний ісправник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень. Це був здоровезний дворовий псяра, гроза жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в подвір’я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу, Рекс недолюблював і мене і, незважаючи на мої часті відвідини, завжди сердито гарчав, тільки-но з’являлась у дворі моя постать. Зараз він шаленів від люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав’язану вгорі хустку. Тихо й обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по присипаній піском алеї, наближаючись до ганку. Майже нечутно звелась сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби хотіла перейняти стару.
— Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите.
— Стривай, доню, мені до панів треба.
— Та ніззя ж, кажу!—заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі вуха за свою матір.— І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це вам десь у селі!..— дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила- здогад: — Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?..
— А в чому, власне, річ? — спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася.
— До вашої милості, паночку,— зробіть ласку, пустіть Зіньку…
— То-есть, как это — сделайте «ласку»? Куда пустить? Зачем?
— Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба…
— Постой, постой, матушка! Это какие же «ручники»? — і, обертаючись до ісправника, спитав, що означає «на порі». Ісправник пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось і він перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну.
— Пікантно! А я і гадки не мав…
— Та це ж вони говорять,— втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре в поясненні ісправника,— вроді як заміж треба мене видавати…
— Замуж? — не сходив з дива Микола Миколайович.— За кого — замуж?
— Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок…— стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла. Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
— Позволь, матушка! Допустим — замуж, но к чему ти приплела эти свои «ручники»?
Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:
— Не плетуть їх у нас, паночку, а — тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить.
— Це щоб старостам подавати…— вдруге пояснила Зіна, соромливо потупивши очі.
— Хоть убейте, ничего не понимаю! — знизав плечима Микола Миколайович.— «Сначала чтут, а потом вышивают»! Девка какая-то, старосты почему-то… И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы понимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? — залупав очима на ісправника Микола Миколайович і похитав головою…— До чего ж бестолковый народ! Двух слов связать не может!..
— Нет-с, это не то! — авторитетно заперечив ісправник і підвівся з стільця.— Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил и говорю, этому народу нельзя спуску давать!
Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю присутністю баба-мужичка, ісправник метнув на неї обурений погляд і безапеляційно сказав:
— Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдёш! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство. Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів ісправника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.
— Матінко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожусь на тому! То вже, паночку, ви надарма таку пеню на мене наводите…
— Слышите, слышите! — тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх ісправник, потрясаючи в повітрі руками.— Врёт и не краснеет! Слышите: я подвёл её под какую-то пеню за что-то! А ведь я её, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! — і він стиснув міцно кулака, блиснувши масивною обручкою на волосатім пальці.
— А що таке «чаклуни»? — тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
— Она говорит — «колдуны»,— згинаючись від сміху, намагалась пояснити Мері ісправникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:
— Да я же собственными ушами слышал только-что, как она сказала «щелкуны», а не «колдуны»!
Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося подратувати Никанора Петровича: він ставився до нього трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:
— Так, значить,— замуж, матушка? Мнда… А кто же он, этот герой романа? Как его?..
— Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка.
Там такий…
— Уверен, что такой ж негодяй, как и все! — перебив бабу ісправник, що ніяк не міг досі очуматись.
— Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує — бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились…— спробувала була захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але ісправникові при останньому бабиному слові урвався терпець і він, забувшись, гаркнув на бабу:
— Молчать!
Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед ісправником за. свою недотепу-матір.
— Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють…— і до матері: — І чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!
— Но тебе-то этот Данило нравится? — запитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне.
— Нужні вони мені з тим Данилом! — образливо закопилила губу Зіна.— На таких Данил у городі й не гляне ніхто!..
Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з Кузьміним-Караваевим та ісправником. То були два різні світи, що ніколи не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати, сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не знайся… Як же я міг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував сором за те, що сидів за одним столом з ісправником та Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й Волохова, пригашений в мені дворянськими очима, Мері, дух палкого Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою і вливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру.
Я спалахнув і підвівся, коли ісправник крикнув на бабу «молчать!» Та цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї сміялися, кепкували, на неї гримали, і ось уже й рідна донька відкинулась від неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір.
— Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі! — сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені аж мороз пройшов поза шкірою. «Образувалася»!.. Та це ж достоту слово моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері, полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю…
Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши голову. І тоді враз щось стиснуло моє серце. Таж це пішла назад від Зіньки на село не тільки її мати,— то верталась до своєї далекої могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна…
Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.
— Куди ти? Чекай! — крикнув мені позаду Анемподист, скочивши з місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх, починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене, сказав:
— Я не можу бути там, де зневажають мій народ!
Ці слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові «народ». Хоч у тому стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну усмішку Мері я все ж таки помітив. І це розв’язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса:
— Таж ви… ви всі тут не варті… Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!
Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав, розмахуючи руками ісправник: — Ось до чого доводить лібералізм!..—Та мене як одрубало від них.
Коли ми вдвох із Зіньчиною матір’ю переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячи його по спині. Коли ми наблизились, він подивився смутними очима на стару і тяжко зітхнув:
— Эх милая! Поди, не легко-то с барами договориться!..
Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдуючись, промимрив:
— Чего уж там!.. Это, стало быть,— к примеру, как значить, если понять человека нужно…
Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір’ю вийшов з двору Кузьміних-Караваєвих…
* * *
— От і вся вам казочка! — закінчив, журно усміхаючись гість.— Добрих фей у ній мало, та де їх було і взяти нам у ті часи, але про всяку чортівню, що водилась у тодішньому житті, я розповів вам таки багато.
Семикласник Юрко, забувши про закордонний фільм, якого хотів сьогодні подивитись, і неприготовану алгебру, слухав старого, затаївши дихання. Не все в цій розповіді було йому цілком зрозуміле, про багато чого він почув сьогодні вперше, але враження було велике, і він, дарма, що оповідання скінчилось, ще не міг зійти думкою на щось інше.
— Ну, а як же далі, дядю Ваню? — спитав він за хвилину.— У восьмому класі ви знову сиділи на одній парті з тим Анемподистом?
— Ні, більше я не бачив ні Анемподиста, ні Мері, ні кого іншого з їхньої сім’ї. Чи Кузьмін-Караваєв дістав підвищення чином, чи з яких інших причин, бо саме почалася тоді перша імперіалістична війна, тільки наприкінці літа вся їхня сім’я виїхала з нашого міста. Ісправник Слатін лишався в нас і, видимо, щось казав про мене директорові гімназії, бо той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класі і скінчив гімназію з золотою медаллю. Через три роки революція, що вибухнула в нашій країні, змела і того Слатіна. Гадаю, що й Кузьміних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землі.
Гість підвівся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик, який давно вже розв’язав арифметичну задачу і затаївся, нишком слухаючи й собі оповідання пенсіонера:
— А чого ж ви, дядю, того ісправника не вбили? Я б на вашому місці його з пістолета або й з автомата — рраз і нема!
Гість усміхнувся і погладив Михайлика по голові:
— Сплохував я, виходить, хлопче. Нічого не скажеш! Визнаю… Ну та ви, бачу, такі ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж ні?..
