Дощувалка

— Тату,— спитав Андрійко,— а чого це тебе і трактористом, і дощувальником називають?

— А тому, синку, що я керую дощем на полі.

Здивований хлопчик подумав: невже дощ може слухатися його тата?

— Хіба у дощів бувають командири на землі? Вони ж у небі живуть і з хмар сіються.

— Дощі, Андрійку, і на землі живуть. І вони мене слухаються, як чемні хлопчики. Мої дощі не з хмар сіються, а з крил. Є в мого трактора такі крила. Ходімо на поле, я тобі покажу.

За селом зеленіла пшениця, через яку пролягав рівчак, а по ньому текла з каналу вода.

— Оце і є зрошувач, Андрійку. З нього і бере трактор воду своїм шлангом-хоботом.

Хлопчик побачив трактора, який на залізних плечах тримав довгі крила труб. А в трубах — дірочки.

— А от і наша дощувальниця,— сказав тато. Зараз ми з тобою заведемо трактора, відкриємо кран — і посіється дощик на пшеницю.

Завів батько трактора, потім удвох з Андрійком відкрутили кран.

— Іди, іди, дощику! Іди, іди, дощику! — заплескав у долоні малий Андрійко.

Здригнулися обидва крила на плечах у трактора, схожого на величезного залізного метелика, й одразу побіг, зашумів веселий дощик і намалював над полем веселку.