Викуп
І
Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.
Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, собі ходу,— примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав, і брови здвинув, і голову повісив.
— Що се,— кажу,— пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?
— Якого там кулика ви видумали, дядику! — пробурчав.
— Може, притомився, хлопче?
— Ні,— одрізав та й знов іде мовчки.
— Да що ж се,— кажу,— пане Якове? Перше гнав нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати?
Тут якраз зійшли ми на горбок, так — невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці — село як на долоні.
— Оддишемо,— кажу.
Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця — і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!
Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.
— Годі вже, ходім! — заговорив мій Яків, ніби його підкинуло.— Вже пізно.— А сам аж побілів.
— Оце мені лихо! — кажу я.
— Яке вам лихо, дядьку?
— Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?
Він за шапку.
— Гроші єсть,— каже.
— І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!
Ані пари з уст.
— Переночуємо вже,— кажу,— разом зо мною у старого Кохана.
— Як їх ласка,— каже.
Закипів же й я тоді.
— Да ти,— кажу,— Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся,— я тобі не Явтух Товстодуб! І в старости не клич — не піду!
От він тоді й почав.
— Що ж мені,— каже,— дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?
— Чого ж се, братику, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.
— А як пані не схоче?
— А вона чому не схоче, твоя пані? Нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені,— кажу,— не траплялись, не знаю таких.
— Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!
— Дарма,— кажу,— що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братику! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! Я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому…
— Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.
— Ну, побачимо, як буде,— кажу,— недалеко вже. І хата його он біліє!
II
Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце, да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.
Що то за дівчина під той час стала, боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках,— ну, дівчина!., як зірочка!
Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова.
— Ай, дядьку! — каже.— Що се ви!
А се, бачте, не я, а Яків… ледве каганця з рук не вибив.
— Марто, ясочко моя! — шепче.
Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.
— Е, дочко,— каже старий,— любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! — І пропустив її в двері.
Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.
Кохан… Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом — громада й примічає… Первий чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? Ошпарені горобці! Сей як вийде, кажу вам,— високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз уздриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме — і далі йде. Оженивсь він із Оксаною,— Яковенка старого дочка, теж козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!
Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.
— Так-то воно, брате,— каже Кохан.
— Так-то, брате,— кажу й я йому.
Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.
— Іще чарочку, свате! — просять.
— Дорога дальня,— каже Коханиха,— і холодний вітер віє; мабуть, притомились.
— Е, паніматко,— кажу,— до любої небоги нема далекої дороги,— та й випив другу.
Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?
Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.
— Хвалити бога,— каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться.
Старий тільки сивим усом моргнув.
— Гроші,— каже.
Яків знов поклонивсь.
— Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
— З богом,— кажу,— завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
— З богом,— каже старий,— попитайте долі. Одкупишся, Якове,— зятем будеш; а ні — воля божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
— А нема, нема над козаків! Нема,— що й казати! — стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть як нежива і ясних оченят не зведе.
— Чим же він не козак,— кажу я старим.— Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
— Так як же се буде, пане-брате? — питаю.
— А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
— А як, враже зілля, багацько схоче?
— Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
— Ну, спасибі, брате! — кажу я.— Щирий ти козак, як я бачу! — Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як зговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.
III
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я — не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
«Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі».
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую — рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків…» Він! Постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» — тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею,— віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли,— ні з чим.
— Не журись,— кажу, щоб його розважити,— колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
— Якове! О Якове! — кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти), зняв шапку:
— Боже поможи! — та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
— Що се, Мартусю,— кажу,— чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається знай до дівчини.
— Я була,— каже,— в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! — Та й стрибнула поміж верби.
IV
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось — сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.
— Славний садок, Якове!
— Славний,— каже,— дядьку!
Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала»,— кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє… чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? Всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо! Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнула в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!
— Чого вам треба? — питає.
— До вашої милості,— кажу,— так і так — да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись, да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили.
— А в якого ж се пана, добродійко? — питаю та знов низенько кланяюсь.
— Тобі нащо, в якого пана? — а самій мов у вусі закрутило.— Нащо тобі?
— Да що,— кажу,— у того пана — нехай йому бог дає здоров’я — такі люди багаті!
— А ти думаєш за скільки одкупитись?
— Та ми б то думали, вельможна пані, як по нашим грошам… Да що! Мабуть, бог не судив.
— За скільки ж ти думав?
— Да що вже даремно вашу милость турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
— Дядьку!
Я йому моргнув — не мішайсь!
— Слухай-бо ти,— кричить пані,— постій!
Завернула, знов питає:
— За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
— Що,— мовляв,— вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший,— кажу:
— Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
— Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона й до ладу говорить.
Виговорилась, устала:
— Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста, бо впослі й за тисячу не одкупишся.
Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!
— Ну, а гроші ж принесли?
Сама як у очі не вскочить.
— Ні,— кажу,— милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.
— Мені зараз гроші треба! — крикнула.— Зараз-таки! Я,— каже,— поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.
Сама як схопить дзвінок! По всіх покоях — дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.
— Коляску! — каже.— Та не баріться!
А сама товчеться, як Марко по пеклу,— то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.
V
Поки в панському дворі лагодились та збирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з богом.
Городок наш — так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники,— так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.
Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!
Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині, широкі, якась куца свиточка, і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.
Пані його до себе зараз покликала. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.
Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже:
— За мною йдіть!
І пані з дверей каже:
— Йдіть за ним!
Ми й пішли.
А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:
— А що, схотілось иа волю? І добре!
— Так-то добре,— кажу,— що краще нам і не треба до якого часу!
— То тільки біда,— каже,— що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як-то воно й буде.
— А що ж там таке? — питаю, а Яків так і нобілів.
— А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.
— А як добре напишете, поздоров боже вас, пане, то певно нічого не скаже; хіба подякує.
— Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?
Яків зараз і вирвався:
— Якого ж подарочка треба? Навчіть, пане!
— Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! — каже писар, а сам регоче.
— Ні, пане, ви нам кажіть, як треба,— се вже я йому.— За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.
— Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.
Се вже без сміху каже.
Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:
— Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!
— Як нічого? А другим щось пишете, пане!
— Пишуть особії приміти, му гирю! — каже той Захаревич, налаявши нас.— А в його які приміти? Зовсім так, як і всі.
— Так се слава богу, що й ми на людей походим! — я таки озиваюсь.
Та ні да ні! Нема особих приміт, нічого писати!
Мордувались-мордувались,— таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.
Провів нас та й каже:
— Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок,— як то говорять: з миру по нитці — голому сорочка.
— Щоб не довелось мирові оголіти! — кажу я.— Бо, поздоров боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.
VI
Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.
Добре погуляли й старі й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють,— весело було, бучно!
Правду говорять: з гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться. гарно й подивиться. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга,— і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!
Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався, і здоровий, дякувати Господові, росте.