Ведмідь

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?..

Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить, було, вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних…

…Славно у тій пасіці! Дихать — не надихаться! Легко — вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби — зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця. У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою,— видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний…

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, маленька, як вузлик, білявенька босоніжка, сестричка Михайлова, прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці, співала пісень, ходила по полю збирати полуниці… Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві,— у широкорукавій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі,— дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема,— і вдалині не видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути — усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно — от воно! Поронило лісу, суне поміж вуликів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи — господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!

Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братик Михайло коханий! Як тебе рятувати?

Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує — трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче: «Братику! братику!»

— А що? — спитав він, не відмикаючи очей сонливих.

— Ходи, ходи, братику! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся — ходи, братику, ходи!

І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху, і сердечко маленьке колотилося коло його, вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечущі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.

А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед і, як впав йому в око такий, зараз він лапу туди, видира і лакомиться.

О боже, боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя… Боже, боже! Зараз ведмідь з’їсть її — зараз!

Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братика не зайняв… Дарма, нехай її з’їсть — нехай братика не займає!

Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.

А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі — часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче…»

Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленьке сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!

Коли ведмідь кашлянув — ждати що зареве… Ні! Він пав долі та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.

Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.

— Що таке? Що таке? — скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері.— Відчиніть-бо! Що таке?

— Братику коханий, нічого — це я, це я,— одказував йому голосочок.

— Відчини-бо, Меласю,— скрикнув знов Михайло,— нехай я дверей не псую!

І знов потрушує дверима.

— Братику,— каже маленька,— братику! — і оглядається округи, і бачить — ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь — цокнув зубами білими.— «Пусти, пусти, Меласю!» — кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами…

Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю… І як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.

— Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було,— говорив Михайло до сестрички.

— Ні, ні! О, це ні! Ще боюся! — одказувала Мелася.

— Яка ж ти жахлива, Меласю! — каже Михайло, всміхаючись.

— Ой-ой, ой-ой! — одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.

Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили удалині постать людську — це дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів, забарився…»

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

— Діду! Діду! — каже Мелася,— у нас ведмідь був.

— От, діду,— говорить Михайло,— Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці… Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила, і перелякала… Кричу: «Випусти!..» Не випуска,— мусив попсувати двері у хижці — вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії… Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.

— А щоб ти не діждав уже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! — проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба,— бач, наробив клопоту та шкоди! — а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… А в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистіш, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти — хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

— Ну ж, Меласю! Дівчина так дівчина, на диво здана,— каже дід, усміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене.— Дарма, що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше то не диво здавалося Меласі, бо братик коханий і любий… як же не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько…

— Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? — питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити.— Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив,— тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

Отже, й кінець тут — далі що було й буде, не знаю, не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові!..