VI

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут — де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомі навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспішаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.

«Де він буває?» — думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись…« Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, _ч де понад річкою, або у гаю самого з журбою своею: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікав… «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють! І за що? І чому? І нащо?» Думаючи, і почує, що влита сльозами… «Оце, оце, — говорить сама до себе, — мов дитина, плачу… Оце!..» А сльози таки ллються невпи- нимі… Втомиться, — роздрімається — все округи мішатись починає у в очах; що дослуха — наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим…

Такеньки минув тиждень, — коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно — ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

— Мабуть, мені помирати? — спитала Галя.

— Смерть не виміча нікого, моя дитино! — одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

— Ви пожили вік, бабусенько…— промовила Галя.

— Пожила, доню… Смерті од бога дожидаю…

— А я не сподівалася своєї такеньки хутко…

— Вона приходить непрошена, моя дитино!

— Он торік умерла Катря Кравчиха — молоденька, як ягода, була, — озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

— А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! — пригадала друга, зітхнувши.

— Люди молодії які мруть! — додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

— А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, — каже на Галю стара бабуся.

— Він зараз прийде…

— Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино…

У кого він позичає?

— Я не знаю, бабусю…

— То я посиджу з тобою… Як тебе саму кидати?

— Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз… прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

— Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе…

— Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться… Я вже й одужала трохи… Здоровіш мені… А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали… Вас дома виглядають, не спатимуть…

— Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхну- лося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить…

А його нема та й нема — і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… все його не було… Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч… тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

— Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

— Схились до мене, підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

— Павло! кажуть… я вмру, мені тебе кидати жалко- жалко!..

Він весь затрусився.

— Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила… Я буду бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе… я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, — хотів бігти — не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця — одсунув, кинувся до дверей — відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей… Озирнувсь — вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане…

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають… Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чув, не знає…

Ідуть дні, полегкості нема їй… Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

— Що? — поспитав вона.

— Так саме… усе гіршав! — одкаже…

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

— Оце вже вона не переживе цієї ночі, — кажуть Павлу.— Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь — вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

— Боже мій! Боже мій! — скрикнула.— Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добрб мені?

— Дівчино! — промовив їй.— Як воно нам само складається… Я гадав… я думав — на все піду, аж ось мені дорога гладка.

VII

Уступає у хату Павло, коли чує:

— Се ти, коханий?

Хотів ступати далі — похитнувсь.

— Не говори до неї, — шепотять йому молодиці в уха, — стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла — всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

— Се буває перед смертю, полегкість така…— жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов. «В мене жінка присмертна», — одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

— Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись…

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч — молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже по багату набігає одвідачів…

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Барки не бачив — не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела — тішиться тим, що він усе тут, невідхідно…

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнав, що вона живе… вона не вмирала… не вмре… И уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити…

— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, — каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого в…

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

— Ой пусти, пусти! — промовила.— Як же бо ти кріп- ко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька…

— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки!

— Удушив би, кажеш?

— Атож!

Він споглянув ще на неї — вийшов, по дворі ходити став, думаючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

— А все думаю, хто кого посідав — сильний безсильного чи безсильний того?

— Авжеж, сильний безсильного!

— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш…

— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш — понівечиш і встережеш, як встерегти.

— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі — вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, — знов Галя озвалася до його.

— Що дужіш од усього на світі?

— А нема над кохання! — промовила, горнучись до нього.

— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! — так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

— Що се такеє? Хто се так стукав! Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце — у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

— Се так щось, — каже Галі, — може, ворітьми вітер.

— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке…

— А бачу ж, що нічого нема!

— Оце як налякалася я!

Відчинила двері — вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

— Куди ти? — спитав Павло.— Не ходи!

— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

— Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядав, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав — він аж застогнав від болю.

— Варко! Варко! — кличе стиха.

Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

— Куди се ти, Павло? — пита Галя.

— Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце — вдивлялася, прислухала — нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого…

VIII

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

— Варко! тривай, зажди! — ледве промовляв вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

— А що? — вигукнула дівчина.— Одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там… Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

— Видужала, — одкаже їй.

— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, — я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

— Підожди, дівчино, надумаємо.

— Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами… Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її… було мені страшно… я сумувала сумом об їй… от і виплакала, що одужала втіха моя!

— Були й мої дні, були й мої ночі! — промовив Павло.

Вона як впала коло його.

— Павло, коханий мій! — говорить.— Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, — я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, — я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й охрести, — жаль мені, острах мені… Коли ж бачу — укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть… Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого… Я колись тебе зненавиджу… смерті забажаю тобі… Забий ти її — нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..

IX

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала — сиділа, шила.

— Як же ти спізнився! — промовляє до його.— Я вже думала, думала, дожидала…

Усе ж той-таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі… Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

— Нащо мене дожидати було? — зговорив гнівно.— Чом же не спала?

— І не дрімалося мені — оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? — спитала — не сказав; попросила вечеряти — не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

— Чого так в мене вдивляєшся, серце? — спитала його любенько.

Він уставі немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

— Що шиєш? — каже.

— А се тобі сорочка.

— Добре, поший її хутче.

— О, я вже поспішуся-поскорюся! — одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

— А що се ти усе ходиш?

— Болить у мене голова.

— Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

— Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо — казала чи ні?

— А як же не казала? Казала.

— І все ще добра сподіваєшся й досі?..

— Сподіваюся, мій голубе!

— А як іще погіршав? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?

— Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?

— Ти мені одмовляй… як буде гірше?

— Терпітиму, — каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре із жалем та з неспокоєм.

— Терпітимеш? — вимовив гірко.— Ти скажи, тобі, мабуть, здається, солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?

— Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко… И не чую того, їй же богу моєму!

— Дякувать тобі, — гукнув, — дякувать!

— Що тобі, Павло? — спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.

— Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселішого, Галю?

— А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!

— То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?

— Коли б ти спокійніший та веселіший став — того я жадаю, коханий!

— Лучче ти мені смерті попроси, — її вивіщуй, жалібнице моя!

— Борони, мати божа, сохрани! — крикнула журливо.— Що се ти ізговорив?

— А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?

— Не хочу вмирати! — одмовила.

— Чому не хочеш?

— Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода… Та як тебе покинути? Як недужа лежала я та об сьому подумала — господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, я не хочу вмирати!

— А як вмреш?

— Я вже здужаю, я молода… я бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.

— Спасибі! Спасибі! — глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.

— Чого ти шукаєш? — пита Галя.

— Нічого. Ший мою сорочку — поспішайся!

— Та шию ж… Чого це так тобі треба сорочки тії?

— Обнови заманулось.

Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула — впустила і шитво з рук — такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.

— Що тобі? — схопилася, скричала.

— Що мені? Нічого! — одказав, придержавши її рукою міцною…— Голова болить… Ший!

— Вже, мабуть, пізно дуже.

— Ні, ще не пізно.

А сам дивиться їй в обличчя, у вічі… Які ж тихі, які люб’ячі!

Почала знов Галя шити.

Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.

Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.

— Ший, ший! — промовля Галі.

— А я ж шию, коханий!

Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою, — тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими плітками у ручках збілілих.

Павло її зняв, і поклав на лаві, і сів сам біля тіла.

X

Ніч ішла; хмари розривалися — зорі блищали… Світло у хаті світилося. Він сидів біля тіла, дививсь у личко — біліло й мертвіло; схилився до серця, прислухав — не чулося, брав за праву, брав за ліву ручку — вона лежала мертва та холодна.

Тоді він пішов, замкнув хату за собою. Ніч після дощу свіжа була й тепла.

Увійшов він у сад панський; ходив по саду, озираючи- ся, виглядаючи… Нікого не було. Роздумався, що вже дуже пізно, вже дівчина не вийде, що вона того й не дожида; тоді він, як звик до річки братись, так і тепер побрався з панського саду на річку. Він знав, куди Варка прати ходила, туди він саме прийшов і сів над водою, на березі, на камені. Сидів довго. Білий туман качався над річкою, річка синіла, а з-за гори, з-за дубків молоденьких, зоряна стяга рожева зорялася. Він уставав, прислухавсь, дивився по сторонах усіх, та все одно думав: «Коли ж вона прийде? Коли вона буде?» Діждавсь — прийшла. Він кинувся до неї, за руки схопив:

— Тепер будеш моя навіки.

З острахом великим вона од його одсахнулася.

— Чуєш? Моя будеш!

— А жінка? — спитала, самій страшно стало їй.

— Я забив жінку!

Вона скричала, вона похитнулась.

— Я тебе послухав: я її забив. Я й сам давно вже на те загадував — отже і зчинилося… Тепер ти моя будеш: ніхто не розлучить, ніхто не стоїть на перешкоді. Треба її ховати швидше. Сядьмо, поговоримо. Нікого нема.

Сіла вона коло його на камені.

Він до неї говорив, як чоловік при добрім змислі, розсудливо, при тямі й пам’яті.

Дивилась вона на його, слухала та, як листочок тонесенький, трусилася. Стала вона плакати — він жалувать, вмовлять. Вона сліз своїх не впиняла, розливалася, — хотіла, щоб він не вгавав умовою, щоб її розважив, стишив.

— Ох, в голові мені мішається! промовляла.— Я вже не можу…

Є такі люди, що невиносливі їм лихії муки, справжнє горе; поступають вони на все у світі, щоб тому лиху своєму запобігти, і як вже нічим, то й смерть їм лучча, ніж біда…

Такі легкодухі, що в радощах та розкошах немає над їх, а в притузі вони, як трава, полягають.

Така була й Варка: довела вже до краю, та сама не встояла дівчина.

— Говори, говори! розважай мене! — просить його.

І розважив, розговорив її Павло.

По тих усіх вжахах і плачу дівчина утомилася — нездужала мов. Серце в неї вже не колотилося, не горіло й не щеміло: хилив її сон якийсь, якесь невпокійне дрімання…