Муму

На одній з далеких вулиць Москви, в сірому будинку з білими колонами, антресоллю і покривленим балконом жила колись пані, вдова, оточена численною двірнею. Сини її служили в Петербурзі, дочки повиходили заміж: вона виїжджала рідко і в самоті доживали останні роки своєї скупої і нудної старості. День її, нерадісний і сльотавий, давно минув; але й вечір її був чорніший від ночі.

Із числа усієї челяді найприкметнішою людиною був двірник Гарасим, чоловік дванадцяти вершків зросту, богатирської будови тіла і глухонімим з народження. Пані взяла його з села, де він жив один, у невеликій хатинці, окремо від братів, і де його вважали мало не за найсправнішого тяглового мужика. Обдарований надзвичайною силою, він працював за чотирьох — робота горіла в його руках, і весело було дивитися на нього, коли він або орав і, налягаючи величезними долонями на соху, здавалося, сам-один, без допомоги конячини, розтинав пругкі груди землі, або на Петра і Павла так усе валив косою, що хоч би молодий березовий лісок стинати з коріння геть, або моторно й безнастанно молотив триаршинним ціпом, і як важіль спускалися й підіймалися довгасті і тверді м’язи його плечей. Постійне мовчання надавало урочистої величності його невтомній роботі. Славний він був мужик, і коли б не його нещастя, кожна дівчина охоче пішла б за нього заміж… Аж ось Гарасима привезли в Москву, купили йому чоботи, пошили кафтан на літо, на зиму кожух, дали в руку мітлу й лопату і настановили його двірником.

Дуже не сподобалося йому спочатку його нове життя. З дитинства звик він до польових робіт, до сільського побуту. Відчужений нещастям своїм від людського товариства, він виріс німий і могучий, як дерево росте на плодючій землі… Переселений до міста, він не розумів, що з ним таке діється, — нудьгував і чудувався, як чудується молодий здоровий бик, якого щойно взяли з поля, де соковита трава росла йому по живіт, — взяли, поставили на вагон залізниці — і от, огортаючи його сите тіло то димом з іскрами, то хвилястою парою, мчать його тепер, мчать з гуркотом і брязкотом, а куди мчать — бог відає. Робота Гарасима на новій його службі здавалася йому жартом після тяжкої селянської праці; за півгодини все в нього було готове, і він знов то зупинявся посеред двора і дивився, роззявивши рота, на всіх перехожих, неначе бажаючи домогтися від них розв’язання загадкового свого становища, то раптом ішов куди-небудь в куточок і, далеко відкинувши мітлу й лопату, кидався на землю лицем і цілими годинами лежав на грудях непорушно, як пійманий звір. Але до всього звикає людина, і Гарасим звик, нарешті, до міського життя. Діла у нього було небагато; весь обов’язок його полягав у тому, щоб чисто утримувати двір, два рази на день привезти бочку з водою, натягати й наколоти дров для кухні й дому, та чужих не пускати і ночами вартувати. І треба сказати, щиро виконував він свої обов’язки: на подвір’ї у нього ніколи ні трісок не валялося, ні сміття; чи застрягне в негоду де-небудь з бочкою віддана під його опіку розбита шкапа- водовозка, він тільки двигне плечем — і не тільки воза а й коняку зіпхне з місця; чи візьметься він дрова колоти, сокира так і дзвенить у нього, як скло, і летять на всі боки тріски й поліна: а щодо чужих, то після того як він одного разу вночі, піймавши двох злодіїв, стукнув їх лобом до лоба, та так стукнув, що хоч у поліцію їх потім не веди, всі в околі дуже стали поважати його; навіть денні перехожі, зовсім уже не шахраї, а просто незнайомі люди, побачивши грізного двірника, відмахувалися й кричали на нього, так начебто він міг чути їх крики. З усією іншою челяддю Гарасим був у взаєминах не те, щоб приятельських, — вони його побоювалися, — а близьких; він мав їх за своїх. Вони вміли з ним порозумітися знаками, і він їх розумів, точно виконував всі накази, але права свої теж знав, і вже ніхто не смів сідати на його місце в застіллю. Взагалі Гарасим був вдачі строгої й серйозної, любив у всьому лад; навіть півні при ньому не сміли битися — а то біда! побачить, зараз схопить за ноги, покрутить разів десять на повітрі колесом і кине в різні боки. На Подвір’ї у пані водилися також гуси, але гуска, як відомо, птиця велична й розсудлива; Гарасим поважав їх, ходив за ними і годував їх; він сам скидався на статечного гусака. Йому приділили над кухнею комірчину; він опорядив її собі сам, по своїй уподобі, спорудив у ній ліжко з дубових дощок на чотирьох колодах — справді богатирське ліжко; сто пудів можна було покласти на нього — не погнулося б; під ліжком була міцна скриня; в куточку стояв столик, такої ж міцної будови, а коло столика — стілець на трьох ніжках, та такий міцний і приземкуватий, що сам Гарасим, бувало, підіймає його, упустить і усміхнеться. Комірчина запиралася на замок, що трохи нагадував своїм виглядом калач, тільки чорний; ключ від цього замка Гарасим завжди тримав при собі на пояску. Він не любив, щоб до нього ходили.

Так минув рік, по скінченні якого з Гарасимом сталася невелика пригода.

Стара пані, у якої він жив за двірника, у всьому додержувалася старовинних звичаїв і прислугу держала численну: в домі в неї були не тільки пралі, швачки, столяри, кравці й кравчихи, був навіть один лимар, його ж вважали й ветеринарним лікарем і лікарем для людей, був домашній лікар для пані, був, нарешті, один черевичник, на ім’я Капітан Клімов, п’яниця, гіркий. Клімов вважав себе за людину скривджену і неоцінену, людину освічену і столичну, якій не в Москві б жити, без діла, в якому-небудь глухому закутку, і коли пив, як він сам висловлювався, відбиваючи слово від слова й стукаючи себе в груди, то пив саме з горя. От зайшла одного разу про нього мова у папі з її головним ключником, Гаврилом, людиною, якій, міркуючи тільки по її жовтих оченятах і качиному носі, сама доля, здавалося, визначила бути начальством. Пані скаржилася на зіпсованість Капітона, якого напередодні тільки що відшукали десь на вулиці.

— А, що, Гаврило, — заговорила раптом вона, — чи не женити нам його, як ти думаєш? Може, він зробиться статечнішим.

— Чому ж не женити! Можна, — відповів Гаврило: — і дуже навіть буде добре.

— Так; тільки хто ж за нього піде?

— Певна річ. А втім, на те ваша воля. Все ж він, сказати, на що-небудь може бути потрібний; з десятка його не викинеш.

— Здається, йому Татьяна подобається?

Гаврило хотів був щось відповісти, та стулив губи.

— Так!.. хай посватає Татьяну,— вирішила пані, з насолодою понюхуючи табаку: — чуєш?

— Чую, — промовив Гаврило і вийшов.

Вернувшись у свою кімнату (вона знаходилася у флігелі і була майже вся захаращена кованими скринями), Гаврило спочатку вислав геть свою жінку, а потім сів коло вікна й задумався. Несподіваний наказ пані його видимо спантеличив. Нарешті, він встав і звелів покликати Капітона. Капітон прийшов… Але перше, ніж ми перекажемо читачам їх розмову, не зайво буде розказати в кількох словах, хто була ця Татьяна, з якою доводилося Капітанові одружитися, і чому наказ пані збентежив ключника.

Татьяна, що виконувала, як ми сказали вище, роботу пралі (втім, їй, як вправній і вченій пралі, доручали тільки тонку білизну), була жінка років двадцяти восьми, маленька, худа, білява, з родимками на лівій щоці. Родимки на лівій щоці на Русі вважають за погану ознаку — призвість нещасливого життя… Татьяна не могла похвалитися своєю долею. З першої молодості її держали в чорному тілі: працювала вона за двох, а ласки ніякої ніколи не бачила; одягали її погано; утримання вона діставала дуже маленьке; родини в неї все одно що не було: один якийсь старий ключник, залишений за непридатністю в селі, доводився їй дядьком, та інші дядьки у неї мужиками були, — ото й усе. Колись її вважали красунею, але краса з неї дуже швидко зійшла. Вдачі вона була вельми сумирної, або, краще сказати, заляканої; сама до себе вона була цілком байдужа, інших — боялася смертельно; думала тільки про те, як би роботу вчасно кінчити, ніколи ні з ким не говорила і тремтіла на саме ім’я пані, хоч та її майже в очі не знала. Коли Гарасима привезли з села, вона мало не завмерла з жаху, побачивши його величезну постать, всіляко старалася не зустрічатися з ним, навіть мружилася, бувало, коли їй траплялося пробігати повз нього, поспішаючи з дому в пральню. Гарасим спочатку не звертав на неї великої уваги, потім став посміюватися, коли вона йому стрічалася, потім і задивлятися на неї почав, нарешті, і зовсім очей з неї не зводив. Сподобалась вона йому: чи то лагідним виразом обличчя, чи несміливістю рухів — бог його знає. От одного разу пробиралася вона по подвір’ї, обережно піднімаючи на розтепірчених пальцях накрохмалену кофту пані… хтось раптом сильно схопив її за лікоть; вона обернулася і так і скрикнула: за нею стояв Гарасим. Безглуздо сміючись і ласково мукаючи, протягав він їй пряникового півника, в сухозліткою на хвості й крилах. Вона хотіла була відмовитися, але він силоміць упхав їй пряника в руку, похитав головою, пішов геть і, обернувшись, ще раз промукав їй щось дуже приязне. З того дня він уже не давав їй спокою: куди, бувало, вона піде, він уже там, іде їй назустріч, усміхається, мукає, махає руками, стрічку раптом витягне з-за пазухи і встромить їй, мітлою перед нею стежку промете. Бідна дівка просто не знала, як їй поводитися і що робити. Незабаром усі в домі дізналися про витівки німого двірника; глузування, прикладки, ущипливі словечка посипалися на Татьяну. Проте, з Гарасима глузувати не всі наважувалися: він жартів не любив; та і їй при ньому давали спокій. Рада не рада, а попала дівка під його захист. Як усі глухонімі, він був дуже кмітливий і дуже добре розумів, коли з нього або з неї сміялися. Одного разу, при обіді, кастелянша, начальниця Татьяни, почала її, як говориться, шпиняти і до того її довела, що та бідна, не знала куди очі подіти і мало не плакала з досади. Гарасим раптом підвівся, простягнув свою величезну ручиську, наклав її на голову кастелянші і з такою понурою лютістю подивився її в обличчя, що та і пригнулася до самого стола. Всі змовкли. Гара- €им знов узявся за ложку і знов почав сьорбати щі. «Ач, глухий чорт, дідько», — пробурмотіли всі півголосом, а кастелянша встала та пішла в дівочу. А то, іншого разу, помітивши, шо Капітон, той самий Капітон, про якого тільки що була мова, якось надто приязно розбалакався з Татьяною. Гараспм підкликав його до себе пальцем, відвів у каретний сарай, та ухопивши за кінець дишло, що стояло в кутку, легко, але красномовно насварився ним на нього. Відтоді вже ніхто не заговорював з Татьяною. І все те миналося йому безкарно. Правда, кастелянша, тільки прибігла в дівочу, зараз зомліла і, взагалі, так хитро поводилася, що того ж самого дня пані дізналася про грубий вчинок Гарасима; але химерна стара тільки засміялася кілька разів тяжко образивши тим кастеляншу, примусила її повторити, як, мовляв, він пригнув тебе своєю важкого ручкою, і другого дня вислала Гарасимові карбованця. Вона його жалувала, як вірного й сильного сторожа. Гарасим таки дуже її побоювався, та проте надіявся на її ласку і збирався вже йти до неї з просьбою, чи не дозволить вона йому оженитися з Татьяною. Він тільки ждав нового кафтана, що обіцяв йому ключник, щоб у пристойному вигляді стати перед пані, коли раптом цій самій пані спало на думку віддати Татьяну за Капітона.

Читач тепер легко сам зрозуміє, чому ключник Гаврило так збентежився після розмови з панею. «Пані, — думав він, сидячи край вікна, — звичайно, любить Гарасима (Гаврило добре це знав, і тому він сам йому потурав), все ж він істота безсловесна; не доповісти ж пані, що от Гарасим, мовляв, до Татьяни залицяється. Та й, нарешті, воно й справедливо, який він чоловік? А з другого боку, досить цьому, Господи прости, полісунові довідатися, що Татьяну віддають за Каштана, адже ж він усе в хаті переламає, їй-право. Адже з ним не розмовишся; адже ж його, чорта того, погрішив я грішний, ніяким способом не вгамуєш… Їй-право…».

Поява Капітана перервала нитку Гаврилових думок. Легковажний швець увійшов, закинув руки назад і, непримушено прихилившись до виступу стіни коло дверей, поставив праву ніжку хрест на хрест перед лівою і струснув головою. От, мовляв, я. Чого ви хотіли?

Гаврило подивився на Капітана і взявся стукати пальцями по лутці вікна. Капітон тільки примружив трохи свої олив’яні очка, але не спустив їх, навіть усміхнувся злегка і погладив рукою своє волосся, що так і стобурчилося на всі боки. Ну, так я, мовляв, я. Чого дивишся?

— Гарний, — проговорив Гаврило і помовчав. — Гарний, що й казати!

Капітон тільки плечиками здвигнув. «А ти, либонь, кращий?» — подумав він у собі.

— Ну, подивися на себе, ну, подивися, — провадив з докором Гаврило: — ну, на кого ти схожий?

Капітон обвів спокійним поглядом свій затяганий і обірваний сюртук, свої залатані штани, з особливою увагою подивився на свої діряві чоботи, надто на той, на носок якого так елегантно спиралася його права ніжка, і знов пильно дивився на ключника.

— Або що?

— Що? — повторив Гаврило. — Що? Ще ти кажеш: що? На чорта ти схожий, погрішив я грішний, от на кого ти схожий.

Капітон швидко закліпав очима.

«Лайтесь, мовляв, лайтесь, Гаврило Андрійовичу», сказав він знов сам до себе.

— Отже ж, ти знов п’яний був, — почав Гаврило: — отже знов? Га? ну, відповідай же.

— Через слабість здоров’я міцних напоїв заживав дійсно, — відповів Капітон.

— Через слабість здоров’я!.. Мало тебе карають, — от що. А в Пітері ще був у науці… Багато ти там навчився. Тільки хліб дурно їси.

— В цьому разі, Гаврило Андрійовичу, один мені суддя: сам Господь бог, і більше піхто. Той один знає, яка я людина на цім світі є і чи справді дурно хліб їм. А коли міркувати щодо пияцтва, то в цьому разі винен не я, а більше один товариш; сам він мене зманив, та й сполітикував, пішов тобто, а я…

— А ти лишився, гусак, на вулиці. Ах, ти, шибайголова! Ну, та річ не в тім, — провадив ключник, — а от що. Пані… — тут він помовчав, — пані бажають, щоб ти оженився. Чуєш? Вони гадають, що ти статечнішим будеш, оженившись. Розумієш?

— Що ж тут розуміти?

— Ну, так. По-моєму, краще б тебе гаразд до рук прибрати. Ну, та це вже їх діло. Що ж? ти згоден?

Капітон оскалився.

— Одруження — річ добра для людини, Гаврило Андрійовичу: і я, щодо мене, з великою моєю уподобою і приємністю.

— Ну, так — відказав Гаврило і подумав: — що й казати, акуратно говорить людина. Тільки он. що, — провадив він уголос: — дівчину тобі підшукали не до ладу.

— А яку, дозвольте поцікавитися…

— Татьяну.

— Татьяну?

I Капітон витріщив очі і відділився від стіни.

— Ну, чого ж ти сполохнувся?.. Хіба вона тобі не до вподоби?

— Де там не до вподоби, Гаврило Андрійовичу! — дівка вона нічого, працьовита, спокійна дівка… Але ж ви самі знаєте, Гаврило Андрійовичу, адже ж той бо, полісун, мара ота степова, адже він до неї…

— Знаю, брат, усе знаю, — з досадою перепинив його ключник: — але ж…

— Та змилуйтеся, Гаврило Андрійовичу, адже він мене вб’є, їй-богу, вб’є, як муху яку-небудь розплющить, адже у нього рука, ви ж подивіться, будь ласка, що в нього за рука; адже у нього, просто, Мініна і Пожарського рука. Адже він, глухий, б’є і не чує, як б’є! Наче уві сні кулачиськами махає. І вгамувати його немає ніякої можливості; чому? бо, ви самі знаєте, Гаврило Андрійовичу, він глухий, ще й до того дурний, як пень. Адже це якийсь звір, ідол, Гаврило Андрійовичу, — гірше ідола… осика якась: за що ж я тепер від нього терпіти мушу? певна річ, мені вже тепер про все байдуже: обтерпився, обвик до лиха, обсмальцювався, як коломенський горщик, — проте ж я таки людина, а не який-небудь, справді нікчемний горщик.

— Знаю, знаю, не розписуй…

— Господи боже мій! — з запалом провадив швець: — коли ж кінець? Коли, господи! Горопаха я, горопаха безпричальна! Доля ж моя, доля ж моя, як подумаєш! В молодих літах був я битий через німця хазяїна, в найкращий сустав життя мого битий від свого ж брата, нарешті, в дійшлому віці, от до чого дослужився…

— Ех ти, личана душа, — промовив Гаврило. — Чого розводишся, їй-право!

— Як чого, Гаврило Андрійовичу! Не биття боюся, Гаврило Андрійовичу. Нехай мене пан скарає в хаті та дасть мені при людях привітання, і все я в числі людей, а тут он від кого доводиться…

— Ну, забирайся геть, — нетерпляче перебив його Гаврило.

Клімов відвернувся і поплентався геть.

— А коли б його не було, — крикнув йому услід ключник, — ти сам згоден?

— Поволяюся, — відказав Капітон і вийшов.

Красномовство не покидало його навіть у крайніх випадках. Ключник кілька разів пройшовся по кімнаті.

— Ну, покличте тепер Татьяну, — промовив він нарешті.

Через кілька хвилин Татьяна увійшла ледве чутно й зупинилася край порога.

— Що звелите, Гаврило Андрійовичу? — промовила вона тихим голосом.

Ключник пильно поглянув на неї.

— Ну, — промовив він: — Танюша, хочеш заміж іти? пані тобі жениха знайшла.

Слухаю, Гаврило Андрійовичу. А кого вони мені за жениха призначають? — додала вона нерішуче.

— Капітона шевця.

— Слухаю.

— Він легковажна людина, — це правда. Але пані в цьому разі на тебе надіється.

— Слухаю.

— Одна біда… адже ця глуха тетеря, Гараська, адже він до тебе залицяється. І чим ти цього ведмедя до себе причарувала? Та ж він уб’є тебе, чого доброго, ведмідь отой.

— Уб’є, Гаврило Андрійовичу, небезпремінно уб’є.

— Уб’є… Ну, це ми побачимо. Як то ти кажеш: уб’є. Хіба він має право тебе вбивати, поміркуй сама.

— А не знаю, Гаврило Андрійовичу, чи має, чи ні.

— От яка! Адже ти йому отак нічого не обіщала…

— Що, прошу?

Ключник помовчав і подумав!

— Безгласна ти душа! — Ну, добре, — додав він: — ми ще поговоримо з тобою, а тепер іди, Танюша, я бачу, ти справді смиренниця.

Татьяна повернулася, сперлася легенько об одвірок і вийшла.

«А, може, пані завтра й забуде про цей шлюб, — подумав ключник: — чого я розтурбувався? Бешкетника того ми скрутимо; коли що до чого, в поліцію знати дамо…» — Устинія Федірівна! — крикнув він голосно до своєї жінки: — поставте-но самоварчик, моя шановна…

Татьяна майже цілий день не виходила з пральні. Спочатку вона поплакала, потім витерла сльози і, як перше, взялася до роботи. Капітон до пізньої ночі просидів у шинку з якимось приятелем похмурого вигляду і докладно йому розказував, як він у Пітері проживав у одного пана, що всім би був добрий, та до порядків був уважливий і до того ж одною помилкою трошечки прогрішався: у хміль дуже вкидався, а щодо жіночої статі, то просто у всі прикмети входив… Похмурий товариш тільки йому притакував; та коли Капітон заявив; нарешті, що він. з однієї причини мусить завтра-таки смерть собі заподіяти, похмурий товариш зауважив, що пора спати. І вони розійшлися грубо і мовчки.

Тимчасом сподіванки ключника не справдилися. Пані так зацікавила думка про Капітанове одруження, що вона навіть уночі тільки про не розмовляла з одною із своїх компаньйонок, яка проживала у неї в домі виключно на випадок безсоння і, як, нічний візник, спала вдень. Коли Гаврило увійшов до неї після чаю із звідомленням, першим її запитанням було: а як наше весілля, іде? Він, певна річ, відказав, що йде якнайкраще і що Капітон сьогодні ж до неї прийде з поклоном. Пані чогось нездужала, вона недовго займалася справами. Ключник вернувся до себе в кімнату і скликав нараду. Справа, дійсно, потребувала окремого обміркування. Татьяна не суперечила, звичайно, але Капітан об’явив усім до слуху, що в нього одна голова, а не дві і не три… Гарасим суворо й швидко на всіх поглядав, не відходив від дверей дівочої, і, здавалося, догадувався, що починається щось для нього недобре. Зібрані (серед них був старий буфетник, на прізвище Дядя Хвіст, до якого всі з пошаною зверталися по пораду, хоча тільки й чули від нього, що: он воно як, так! так, так, так), — почали з того, що про всяк випадок, для безпечності, зачинили Капітана в комірчину з водоочисною машиною і почали думати сильну думу. Звичайно, легко було вдатися до сили, але сохрань-боже! Зчиниться галас, пані стурбується — біда! Що діяти? Думали, думали і видумали нарешті. Не раз помічали, що Гарасим дуже не любив п’яниць… Сидячи за ворітьми, він щоразу, бувало, з обуренням відвертався, коли повз нього непевною ходою і з козирком картуза на вусі проходив хто-небудь, що хильнув через край. Вирішили навчити Татьяну, щоб вона прикинулася п’яною і пройшла, похитуючись і погойдуючись, коло Гарасима. Бідна дівка довго не давала згоди, але її умовили, до того ж вона сама бачила, що інакше вона не спекається свого поклонника. Вона пішла. Капітона випустили з комірчини: діло, все ж таки, близько його обходило. Гарасим сидів на стовбчику коло воріт і тикав лопатою в землю… З усіх кутків, з-під штор за вікнами дивилися на нього…

Хитрощі вдалися якнайкраще. Побачивши Татьяну, він спочатку, своїм звичаєм, з ласкавим муканням закивав головою, потім придивився, упустив лопату, схопився, підійшов до неї, наблизив своє обличчя до самого її обличчя… Вона від страху ще більше захиталася і заплющила очі… Він схопив її за руку, помчав через увесь двір і, увійшовши з нею до кімнати, де засідала нарада, пхнув її просто до Капітана. Татьяна так і завмерла. Гарасим постояв, подивився на неї, махнув рукою, усміхнувся і пішов, тяжко ступаючи, в свою комірчину. Цілу добу не виходив він звідти. Форейтор Антинка розказував потім, що він крізь щілинку бачив, ніби Гарасим, сидячи на ліжку і приклавши до щоки руку, тихо, мірно і лише зрідка мукаючи — співав, тобто похитувався, заплющував очі і трусив головою, як візники або бурлаки, коли вони затягають своїх журних пісень. Антинці зробилося моторошно, і він відійшов від щілини. А коли другого дня Гарасим вийшов з комірчини, в ньому великої переміни не можна було спостерігати. Він тільки став ніби похмурніший, і на Татьяну і на Капітона не звертав і найменшої уваги. Того ж вечора вони обоє з гусьми під пахвою пішли до пані і через тиждень поженилися. В день весілля Гарасим не змінив своєї поведінки ні в чому, тільки з річки він приїхав без води: він якось на дорозі розбив бочку, а на ніч у стайні він так завзято чистив і тер свою коняку, що та хиталася, як билинка, на вітрі, і перевалювалася з ноги на ногу під його залізними кулаками.

Все це діялося весною. Минув ще рік, протягом якого Капітон остаточно спився і, як людина, зовсім ні до чого не придатна, був висланий з валкою в далеке село, разом з своєю жінкою. В день від’їзду він спочатку дуже храбрував і запевняв, що куди б його не послали, хоч куди, де баби сорочки перуть та праники на небо кладуть, він однаково не пропаде, — але потім засмутився, почав скаржитися, шо його везуть до неосвічених людей, і так ослаб, нарешті, що навіть власної шапки на себе надягнути не міг, якась добра душа насунула її йому на лоб, поправила козирок і зверху її приплескала. А коли все було готове і мужики вже держали віжки в руках і ждали тільки слова: «з богом!», Гарасим вийшов із своєї комірчини, наблизився до Татьяни і подарував їй на спогад червону бавовняну хустку, яку купив для неї, може, з рік тому. Татьяна, що з великим спокоєм терпіла до тієї хвилини всі тяжкі пригоди свого життя, тут не витерпіла, заплакала і, сідаючи на воза по-християнському тричі поцілувалася з Гарасимом. Він хотів провести її до застави і пішов спочатку поряд з її возом, та раптом зупинився на Кримському Броду, махнув рукою і подався вздовж річки.

Діялося надвечір. Він ішов поволі і дивився на воду. Раптом йому здалося, ніби щось вовтузиться у твані коло самого берега. Він нахилився і побачив невеличке щеня, біле з чорними плямами, яке, не зважаючи на всі намагання, ніяк не могло вилізти з води, борсалося, зривалося і тремтіло всім своїм мокреньким і худеньким тілом. Гарасим подивився на нещасне собаченя, підхопив його однією рукою, запхав його собі за пазуху і пустився, широко ступаючи, додому. Він увійшов у свою комірчину, поклав врятоване щеня на ліжку, прикрив його своїм тяжким сіряком, побіг спочатку на стайню по солому, потім до кухні і приніс чашечку молока. Обережно відкинувши сіряк і розстеливши солому, поклав він молоко на ліжко. Бідному собаченяті було всього тижнів зо три, очі в нього прорізалися недавно, одне око навіть здавалося трошки більшим за друге, воно ще не вміло пити з чашки і тільки тремтіло й мружилося. Гарасим взяв його легенько двома пальцями за голову і нахилив його мордочку до молока. Собачка раптом почала пити жадібно, пирхаючи, трусячись і захлинаючись. Гарасим дивився, дивився, та як засміється раптом… Цілу ніч він морочився з нею, укладав її, обтирав і заснув, нарешті, сам коло неї якимось радісним і тихим сном.

Жодна мати так не доглядає своєї дитини, як доглядав Гарасим своєї плеканиці. (Собака була сучкою). Попервах вона була дуже немічна, недолуга і негарна, але поволі виправилась і вирівнялась, а місяців через вісім, завдяки невсипущому піклуванню свого рятівника, перетворилася в дуже ладну собачку іспанської породи, з довгими вухами, пухнатим хвостом трубою й великими виразистими очима. Вона палко прив’язалася до Гарасима і не відставала від нього ні на крок, ввесь час ходила за ним, виляючи хвостиком. Він і кличку їй дав — німі знають, що мукання їх привертає до себе увагу інших — він назвав її Муму. Всі люди в домі її полюбили і кликали Мумунею. Вона була надзвичайно розумна, до всіх лащилася, але любила тільки Гарасима. Гарасим сам любив її без пам’яті,.. і йому було неприємно, коли інші її гладили: чи то він боявся за неї, чи ревнував до неї — бог відає! Вона його будила ранками, сіпаючи його за полу, приводила до нього за повід стару водовозку, з якою жила у великій приязні, з поважним обличчям ішла разом з ним на річку, стерегла його мітел і лопат, нікого не підпускала до його комірчини. Він умисне для неї прорізав отвір у своїх дверях, і вона неначе відчувала, що тільки в Гарасимовій комірчині вона була повна хазяйка, і тому, увійшовши до неї, зараз з задоволеним виглядом скакала на ліжко. Вночі вона не спала зовсім, але не гавкала без розбору, як інша дурна дворнячка, що сидячи на задніх лапках і підвівши морду і зажмуривши очі, гавкає просто з нудьги, так, на зорі, і звичайно три рази підряд — ні! тонкий голос Муму ніколи не розтинався дурно: або чужий близько підходив до огорожі, або де-небудь знімався підозрілий шум або шелест… Словом, вона стерегла чудово. Правда, був ще крім неї на дворі старші пес, жовтий на колір, з бурими плямами, на ім’я Вовчок, але того ніколи, навіть уночі, не спускали з цепу, та й він сам зовсім не потребував волі — такий був дряглий, — лежав собі, скрутившись у своїй халабуді, і лише зрідка пускав хрипкий, майже нечутний гавкіт, який одразу ж і уривав, ніби сам відчуваючи цілковиту його непотрібність. До панського дому Муму не ходила і, коли Гарасим носив у покої дрова, завжди лишалася позаду і нетерпляче його дожидала коло ґанку, нашорошивши вуха і повертаючи голову то праворуч, то раптом ліворуч, на найменший стукіт дверима.

Так минув ще рік. Гарасим все був за двірника і дуже був задоволений своєю долею, коли раптом сталася одна несподівана подія… а саме: одного чудового літнього дня пані з своїми нахлібницями походжала по вітальні. Вона була весела, сміялася і жартувала; нахлібниці сміялися і жартували теж, але великої втіхи вони не відчували: в домі не дуже любили, коли на пані находила весела година, бо, по-перше, вона тоді вимагала від усіх негайного і повного співчуття і гнівалася, якщо в кого-небудь обличчя не світилося задоволенням, а по-друге, ці напади у неї тривали недовго і звичайно кінчалися похмурим і кислим настроєм. Того дня вона якось щасливо встала; на картах їй вішало чотири валети: здійснення бажань (вона завжди гадала ранками) — і чай їй здався незвичайно смачним, за що покоївка дістала на словах похвалу і грішми гривеника. З солодкою усмішкою на зморщених губах гуляла пані по вітальні і підійшла до вікна. Перед вікном був палісадник, і на самій середній клумбі, під кущем троянди, лежала Муму і старанно гризла кістку. Пані побачила її.

— Боже мій! — скрикнула вона раптом — що це за собака?

Нахлібниця, до якої звернулася пані, заметалася, бідненька, з тим тоскним неспокоєм, який звичайно огортає підвладну людину, коли вона ще не знає гаразд, як їй зрозуміти вигук начальника.

— Н… н….е знаю, — пробубоніла вона: — здається, німого…

— Боже мій, — перепинила її пані: — та це ж милесенька собачка! Звеліть її привести. Давно вона у нього? Як же це я її не бачила досі?.. Звеліть її привести.

Нахлібниця ту ж мить пурхнула в прихожу.

— Хлопче, хлопче! — закричала вона, — приведіть швидше Муму! Вона в палісаднику.

— А, її Муму кличуть, — промовила пані: — дуже гарне ім’я.

— Ах, дуже! — відказала нахлібниця. Швидше, Степане!

Степан, дужий хлопець, що служив за лакея, кинувся стрімголов у палісадник і хотів був схопити Муму, але та спритно вивернулася з-під його пальців і, задерши хвоста, чкурнула щодуху до Герасима, який тоді біля кухні вибивав і витрушував бочку, перевертаючи її в руках, як дитячий барабан. Степан побіг за нею вслід, почав ловити її коло самих ніг її хазяїна, але моторна собачка не давалася чужому в руки, стрибала і видиралася. Гарасим дивився з усмішкою на всю ту метушню; нарешті, Степан з досадою підвівся і поспішно розтлумачив йому на мигах, що пані, мовляв, звеліла привести твою собаку до себе. Гарасим трохи здивувався, проте відкликав Муму, підняв її з землі і передав Степанові. Степан приніс її у вітальню і поставив на паркет. Пані почала її ласкавим голосом підкликати до себе. Муму, що зроду ще не була в таких пишних покоях, дуже злякалася і кинулась була до дверей, але прислужливий Степан підштовхнув її, вона затремтіла і притулилася до стіни.

— Муму, Муму, підійди ж бо до мене, підійди до пані, — говорила пані: підійди, дурненька… не бійся…

— Підійди, підійди, Муму, до пані, — повторяли нахлібниці: — підійди.

Але Муму тоскно оглядалася кругом і не рушала з місця.

— Принесіть їй чого-небудь поїсти — сказала пані. — Яка вона дурна! до пані не йде. Чого боїться?

— Вони не звикли ще, — вимовила боязким і солодким голосом одна нахлібниця.

Степан приніс блюдечко з молоком, поставив перед Муму, але Муму ані понюхала молока і ввесь час тремтіла та все озиралася,

— Ах, яка ж ти! — промовила пані, підходячи до неї, нахилилася і хотіла погладити її, але Муму судорожно повернула голову і вискалила зуби.

Пані проворно відсмикнула руку…

На мить настала мовчанка. Муму стиха заскавуліла, ніби жалуючись і просячи вибачення… Пані відійшла і нахмурилась. Несподіваний рух собаки її злякав.

— Ах! — закричали разом усі нахлібниці: чи не вкусила вона вас, часом, сохрань боже! (Муму в житті своїм ніколи нікого не вкусила): — ах, ах!

— Однесіть її геть, — промовила зміненим голосом стара. — Погана собака! яка вона лиха!

І, поволі повернувшись, подалася вона в свій кабінет. Нахлібниці боязко переглянулися і пішли були за нею, але вона стала, непривітно подивилася на них промовила: «Навіщо це? Адже я вас не кличу», і пішла.

Нахлібниці з усієї сили замахали руками на Степана, той підхопив Муму і викинув її швиденько за двері, просто до ніг Гарасимові, — а через півгодини в домі вже панувала глибока тиша, і стара пані сиділа на своєму дивані похмурніша від громової хмари.

Які дурниці, подумаєш, можуть інколи засмутити людину!

До самого вечора пані була невесела, ні з ким не розмовляла, не грала в карти і ніч погано перебула. Вигадала, що одеколон її подали не той, який звичайно подавали, що подушка у неї пахне милом, і примусила кастеляншу всю білизну перенюхати, — одне слово, хвилювалася і «гарячилася» дуже. Другого ранку звеліла покликати Гаврила на годину раніше, ніж звичайно.

— Скажи, будь ласка, — почала вона, тільки той, не без певного внутрішнього трепету, переступив поріг її кабінету: — що це за собака у нас на дворі цілу ніч гавкала? мені спати не дала!

— Собака… яка… може, німого собака, — вимовив він не зовсім твердим голосом.

— Не знаю, чи німого, чи кого іншого, тільки спати мені не дала. Та я й дивуюся, навіщо така сила собак? Бажаю знати! Адже ж є у нас надвірна собака?

— А якже, є Вовчок.

— Ну, то чого ж, навіщо нам ще собака? Тільки безладдя заводити. Старшого нема в господі — он що. І навіщо німому собака? Хто йому дозволив собак у мене на дворі держати? Учора я підійшла до вікна, а вона у палісаднику лежить, якусь гидоту притягла, гризе, — а в мене там троянди посаджені…

Пані помовчала.

— Щоб її сьогодні ж тут не було… чуєш?

— Слухаю.

— Сьогодні-таки. А тепер іди. На звідомлення я тебе потім покличу.

Гаврило вийшов.

Проходячи через вітальню, ключник для порядку переставив дзвіночок з одного стола на другий, нищечком висякав у залі свій качиний ніс і вийшов у прихожу. В прихожій на ящику спав Степан, в позі убитого вояки на батальній картині, конвульсійно витягти оголені ноги з-під сюртука, що був йому замість ковдри. Ключник розгортав його і півголосом віддав йому якийсь наказ, на який Степан відповів напівпозіханням, напівреготом. Ключник вийшов, а Степан схопився, натяг на себе кафтан і чоботи, вийшов і став коло ґанку. Не минуло й п’яти хвилин, як з’явився Гараспм з величезною в’язкою дров за спиною, в товаристві нерозлучної Муму. (Пані свою спальню і кабінет наказувала пропалювати навіть улітку). Гарасим став боком перед дверима, штовхнув їх плечем і увалився в хату з своєю ношею, а Муму, як звичайно, лишилась його дожидатися. Тоді Степан вибравши зручну хвилину, раптом кинувся на неї, як шуліка на курча, придушив її грудьми до землі, узяв на оберемок і, не надівши навіть картуза, вибіг з нею на двір, сів на першого візника, який йому трапився, і помчав в Охотний Ряд. Там він хутко знайшов покупця, якому віддав її за півкарбованця, з умовою, щоб він принаймні тиждень продержав її на припоні, і зараз вернувся; але, не доїжджаючи до дому, зліз з візника і, обійшовши двір кругом, з затильного заулку, через городи перескочив у двір; фірткою він побоявся йти, щоб часом не зустріти Гарасима.

А втім, він турбувався марно. Гарасима вже не було у дворі. Вийшовши з дому, він зараз кинувся шукати Муму; він ще не пам’ятав, щоб вона коли-небудь не дочекалася його вороття, почав скрізь бігати, шукати її, кликати по-своєму… метнувся в свою комірчину, на сінник, вихопився на вулицю — туди-сюди… Пропала! Він звернувся до людей, з повними розпачу знаками питав про неї, показуючи на піваршина від землі, малював її руками… Інші справді, не знали, куди поділася Муму, і тільки головами хитали, інші знали і сміялися йому на відповідь, а ключник прибрав надзвичайно величного вигляду і почав кричати на фурманів. Тоді Гарасим побіг з двора геть.

Уже смеркалося, коли він вернувся. По його стомленому вигляду, по неповній ході, по запорошеній одежі його можна було гадати, що він встиг оббігати пів-Москви. Він став проти панських вікон, обвів поглядом ґанок, на якому збилося чоловік сім двораків, відвернувся і промукав ще раз: «Муму!» Муму не озвалася. Він пішов геть. Всі подивилися йому вслід, але ніхто не усміхнувся, не сказав і слова… а цікавий форейтор Антипка розказував другого ранку в кухні, що нібито німий цілу ніч охкав.

Цілий наступний день Гарасим не показувався, і замість нього по воду повинен був поїхати фурман Потап, чим фурман Потап дуже був незадоволений. Пані спитала Гаврила, чи виконано її наказ. Гаврило відповів, що виконано. Другого дня Гарасим вийшов із своєї комірчини і взявся до роботи. На обід він прийшов, поїв і пішов знов, нікому не уклонившись. Його обличчя, і без того безживне, як у всіх глухонімих, тепер неначе скам’яніло. По обіді він знов ходив кудись, але не надовго, вернувся і зараз подався спати на сінник. Настала ніч, місячна, ясна. Тяжко зітхаючи і безперестанку повертаючись, лежав Гарасим, і раптом відчув, ніби його смикають за полу, він ввесь затремтів, проте не підвів голови, навіть зажмурився, але ось знов його сіпнули, ще дужче, він схопився… перед ним, з клаптем мотузки на шиї, вертілася Муму. Протяжний крик радощів вихопився з його безмовних грудей, він схопив Муму, стиснув її в своїх обіймах, вона в одну мить облизала йому ніс, очі, вуса і бороду… Він постояв, подумав, обережно зліз з сінника, озирнувся і, перевірившись, що ніхто його не побачить, щасливо пробрався в свою комірчину. Гарасим уже перше догадався, що собака пропала не сама, що її, мабуть, одвели з наказу пані; люди йому пояснили знаками, як його Муму на неї оскирилася, і він вирішив ужити своїх заходів. Спочатку він нагодував Муму хлібцем, попестив її, поклав спати, потім почав міркувати, та цілу ніч і міркував, як би краще її сховати. Нарешті, він придумав на цілий день замикати її в комірчині і лише зрідка до неї навідуватися, а вночі виводити. Отвір у дверях він щільно заткнув старим своїм сіряком, і тільки світало, вже був на дворі, ніби нічого не сталося, зберігаючи навіть (неповинні хитрощі!) сумовитість на обличчі. Бідному глухому й на думку не могло спати, що Муму себе скавулінням своїм зрадить: дійсно, всі незабаром довідалися, що собака німого вернулася і сидить у нього замкнена, але, з жалю до нього й до неї, а почасти може, і з жаху перед ним, не давали йому зрозуміти, що знають його таємницю. Тільки ключник почухав потилицю та махнув рукою. «Ну, мовляв, бог з ним. Може, до пані не дійде!» Зате ніколи так німий не старався, як того дня: вичистив і вистругав весь двір, виполов всі травинки до одної, власноручно повисмикував усі кілочки в огорожі палісадника, щоб перевіритися, чи досить воші міцні, і сам їх потім позабивав, — одне слово, морочився і клопотався так, що аж пані звернула увагу на його дбайливість. Протягом дня Гарасим зо два рази заходив до своєї полонянки: коли ж настала піч, він ліг спати разом з нею в комірчині, а не на сіннику, і аж о другій годині вийшов погуляти з нею на вільному повітрі. Походивши з нею досить довго по дворі, вій уже збирався вернутися, коли раптом за огорожею, з боку заулка, зачувся шелест. Муму нашорошила вуха, загарчала, підійшла до огорожі, понюхала і зайшлася голосним і пронизливим гавканням. Якийсь п’яний чоловік здумав там угніздитися на ніч. В цей саме час пані щойно засипала після довгого «нервового хвилювання»: ці хвилювання у неї завжди траплялися після занадто ситої вечері. Несподіваний гавкіт її збудив; серце в неї забилося і завмерла. «Дівки, дівки! — простогнала вона. — Дівки!» Перелякані дівки вскочили до неї в спальню. «Ох, ох, помираю! —промовила вона, тоскно розводячи руками. — «Знов, знов собака!.. Ох, пішліть по лікаря. Вони мене звести з світу хочуть… Собака, знов собака! Ох!» і вона закинула голову назад, що мало означати непритомність. Кинулися по лікаря, тобто по домашнього лікаря Харитона. Цей лікар, якого вся наука полягала в тому, що він ходив у чоботях з м’якими підошвами, умів делікатно братися за пульс, спав чотирнадцять годин на добу, а решту часу зітхав, та безнастанно частував пані лавровишневими краплями, — цей лікар зараз прибіг, покурив паленим пір’ям і, коли пані розплющила очі, негайно підніс їй на срібному підносику чарку з заповітними краплями. Пані прийняла їх, але зараз сльозливим голосом почала знов скаржитись на собаку, на Гаврила, на свою долю, на те, що її, бідну, стару жінку, всі покинули, що ніхто її не жаліє, що всі бажають їй смерті. Тимчасом нещаслива Муму все гавкала, а Герасим даремно старався відкликати її від огорожі. «От… от… знов…» пробелькотіла пані і знов закотила очі під лоб. Лікар шепнув дівці, та кинулася в прихожу, розторгала Степана, той побіг будити Гаврила, Гаврило, з опалу, звелів побудити всіх.

Гарасим обернувся, побачив огні й тіні, що замигтіли у вікнах, і, відчувши серцем біду, схопив Муму під пахву, вбіг у комірчину і замкнувся. Через кілька хвилин п’ять чоловік ламалися в його двері, але, почувши опір засува, зупинилися. Гаврило прибіг у страшенному поспіху, наказав їм усім лишатися тут до ранку й чатувати, а сам потім метнувся в дівочу і через старшу компаньйонку Любов Любимівну, з якою разом крав чай, цукор і іншу бакалію, звелів доповісти пані, що собака, на лихо, знов звідкись прибігла, але що завтра вже вона не буде жити, і щоб пані була ласкава не гніватись і заспокоїтись. Папі, мабуть не так-то швидко заспокоїлася б, та лікар, спохвату, замість дванадцяти крапель, налив аж сорок; сила лавровишневого напою і подіяла — через чверть години пані вже спочивала міцно й спокійно, а Гараспм лежав, увесь блідий, на своєму ліжку і сильно стискав пащу Муму.

Другого ранку пані прокинулася пізненько. Гаврило чекав її збудження для того, щоб дати наказ до рішучого натиску на Гарасимове сховище, а сам готувався витримати велику грозу. Але грози не сталося. Лежачи в ліжку, пані звеліла покликати до себе старшу нахлібницю.

— Любов Любимівна, — почала вона тихим і немічним голосом: вона інколи любила прикинутися затурканою і сиротливою страдницею; нема чого й говорите, що всім людям в домі робилося тоді дуже ніяково: — Любов Любимівна, ви бачите, яке моє становище; ідіть, серце, до Гаврила Андрійовича, поговоріть з ним: невже для нього яке-небудь собаченя більше важить, ніж спокій, навіть життя його пані. Я б не хотіла цьому вірити, — додала вона, з виразом глибокого почуття: — ідіть, серце моє, будьте такі ласкаві, ідіть до Гаврила Андрійовича.

Любов Любимівна пішла в Гаврилову кімнату. Невідомо, про що відбувалася в них розмова, але через деякий час ціла юрба людей сунула через двір до комірчини Гарасима: попереду виступав Гаврило, притримуючи рукою картуз, хоч вітру не було; коло нього йшли лакеї та кухарі: з вікна дивився дядько Хвіст і наказував, тобто тільки так руками розводив; позад усіх стрибали і викривлялися хлопчики, з яких половина набігла чужих. На вузьких сходах, що вели до комірчини, сидів один вартівник; коло дверей стояли два інших з палицями. Почали виходити по сходах, зайняли їх на всю довжину. Гаврило підійшов до дверей, стукнув в них кулаком, крикнув:

— Відчини.

Почувся здушений гавкіт; але відповіді не було.

— Кажуть, відчини! — повторив він.

— Але ж, Гаврило Андрійовичу, — зауважив знизу Степан: — адже він глухий — не чує.

Всі засміялися.

— Що ж робити? — відказав зверху Гаврило.

— А в нього там дірка в дверях, — відповів Степан: — то ви ото палицею поворушіть.

Гаврило нагнувся.

— Він її сіряком якимось заткав, дірку оту.

— А ви сіряк пропхайте всередину.

Тоді знов зачувся глухий гавкіт.

— Ач, ач, сама себе виявляє, — зауважили в юрбі і знов засміялися.

Гаврило почухав у себе за вухом.

— Ні, брат, — провадив він нарешті, — сіряк ти пропихай сам, коли хочеш.

— А що ж, будь ласка!

І Степан видерся на гору, взяв палицю, просунув усередину сіряк і почав махати в отворі палицею, примовляючи «виходь, виходь!» Він ще махав палицею, коли раптом двері комірчини швидко одчинилися, — вся челядь ту ж мить котком скотилася з сходів. Гаврило поперед усіх. Дядько Хвіст зачинив вікно.

— Ну, ну, ну, ну, — закричав Гаврило з двору: — гляди мені, гляди…

Гарасим непорушно стояв на порозі. Юрба зібралася під сходами. Гарасим дивився на всіх цих людців у німецьких кафтанах зверху, злегка вперши руки в боки; у своїй червоній, селянській сорочці він здавався якимось велетнем проти них. Гаврило зробив крок вперед.

— Гляди, брат, — промовив він: — у мене не пустуй.

І він почав йому поясняти на мигах, що пані, мовляв, зажадала, щоб ти неодмінно віддав свою собаку: давай, мовляв, її зараз, а то лихо тобі буде.

Гарасим подивився на нього, показав на собаку, зробив знак рукою коло своєї шиї, ніби затягаючи петлю, із виразом запитання глянув на ключника.

— Так, так — відказав той, киваючи головою: — так, неодмінно.

Гарасим спустив очі, потім раптом струснувся, знов показав на Муму, яка весь час стояла коло нього, неповинно помахуючи хвостом і цікаво наставивши вуха, повторив знак задушення над своєю шиєю і значущо ударив себе в груди, ніби заявляючи, що він сам береться знищити Муму.

— Та ти обманеш, — замахав йому на відповідь Гаврило.

Гарасим подивився на нього, зневажливо усміхнувся, знов ударив себе в груди і пристукнув двері.

Всі мовчки переглянулись.

— Що ж це значить? — почав Гаврило. — Він зачинився?

— Облиште його, Гаврило Андрійовичу, — промовив Степан: — він зробить, коли обіцяв. Він такий… Вже коли він що обіцяє, то це напевно. Він на це не те, що наш брат. Що правда, то правда. Еге ж.

— Еге ж, — повторили всі і кивнули головами. — Це так. Еге ж.

Дядько Хвіст одчинив вікно і теж сказав: «еге ж».

— Ну, хай, подивимось, — відказав Гаврило: — та варти все ж не знімати. Гей ти, Єрошка!—додав він, звертаючись до якогось блідого чоловіка, у жовтому панковому казакині, якого мали за садівника: — що тобі робити? Візьми палицю та сиди тут, і коли що, зараз до мене біжи!

Єрошка взяв палицю і сів на останню східку сходів. Юрба розійшлася, крім небагатьох цікавих і хлопчиків, а Гаврило вернувся додому і через Любов Любимівну звелів доповісти пані, що все зроблено, а сам, про всяк випадок, послав ферейтора до хожалого[1]. Пані зав’язала у носовій хустці вузлик, палила на нього одеколону, понюхала, потерла собі виски, напилася чаю і, бувши ще під впливом лавровпшневих крапель, заснула знову.

Через годину після всієї цієї тривоги двері комірчини одчинилися і показався Гарасим. На ньому був святочний кафтан: він вів Муму на мотузочку. Єрошка посторонився і дав йому пройти. Гарасим попрямував до воріт. Хлопчики і всі, хто був у дворі, провели його очима, мовчки. Він навіть не обернувся, шапку надів аж на вулиці. Гаврило послав услід за ним, за наглядача, того ж брошку. Єрошка побачив здаля, що він зайшов у трактир разом з собакою, і почав дожидати його виходу.

У трактирі знали Гарасима і розуміли його знаки. Він попросив собі щі з м’ясом і сів, спершись руками на стіл. Муму стояла коло його стільця, спокійно поглядаючи на нього своїми розумними очками. Шерсть на ній так і вилискувала: видко було, що її недавно вичесали. Принесли Гарасимові щі. Він накришив туди хліба, дрібно посік м’ясо і поставив тарілку на підлогу. Муму почала їсти з звичайною своєю делікатністю, ледве доторкаючись мордочкою до страви. Гарасим довго дивився на неї; дві тяжкі сльози викотилися раптом з його очей: одна упала на крутий лобик собачки, друга — в щі. Він затулив лице своє рукою. Муму з’їла півтарілки і відійшла, облизуючись. Гарасим встав, заплатив за щі і пішов геть; слуга провів його зачудованим поглядом. Єрошка, побачивши Гарасима, заскочив за ріг і, пропустивши його повз себе, знов подався услід за ним.

Гарасим ішов не поспішаючи і не спускав Муму з мотузочка. Дійшовши до рогу вулиці, він зупинився, ніби роздумуючи, і раптом швидкою ходою подався просто до Кримського Броду. На дорозі він зайшов у двір будинка, до якого прибудовували флігель, і виніс звідти дві цеглини під пахвою. Від Кримського Броду він повернув по березі, дійшов до одного місця, де стояло два човники з веслами, прив’язаними до кілочків (він нагледів їх ще перше), і скочив в один з них, разом з Муму. Якийсь кривий дідок вийшов з-за куреня, поставленого в кутку города, і закричав на нього. Але Гарасим тільки закивав головою і так сильно почав гребти, хоч і проти води, що в одну мить умчав сажнів на сто. Старий постояв, постояв, почухав собі спину спочатку лівою, потім правою рукою і вернувся, кульгаючи, в курінь.

А Гарасим ввесь час гріб та гріб. От уже Москва лишилася позаду. От уже потяглися по берегах луки, городи, поля, раї, показалися хати. Повіяло селом. Він кинув весла, припав головою до Муму, що сиділа перед ним на сухій поперечці — дно було залите водою — і зостався непорушний, схрестивши могучі руки у неї на спині, тимчасом як човен хвилею помаленьку несло назад до міста. Нарешті, Гарасим випростався, поспішно, з якоюсь болісною лютістю на обличчі, обкутав мотузкою взяті в дворі цеглини, приробив зашморг, надягнув його на шию Муму, підняв її над річкою, востаннє подивився на неї… Вона довірливо і без страху поглядала на нього і помахувала хвостиком. Він відвернувся, зажмурився і розвів руки. Герасим нічого не чув, ні швидкого скавуління падаючої Муму, ні тяжкого сплеску води, для нього найгомінкіший день був безмовний і безгомінний, як жодна найтихша ніч не безгомінна для нас, і коли він знов розкрив очі, по-давньому бігли по річці, ніби ганяючись одна за одною, маленькі хвилі, по-давньому плескали й стукали вони в боки човна, і тільки далеко позаду до берега розбігалися якісь широкі кола.

Єрошка, тільки-но Гарасим пропав у нього з очей, вернувся додому і розказав усе, що бачив.

— А так, — зауважив Степан: — він її втопить. Про те можна не турбуватися. Коли він що обіцяв…

Протягом дня ніхто не бачив Герасима. Він дома не обідав. Настав вечір; зібралися на вечерю всі, крім нього.

— Який чудний той Гарасим! — пропищала товста праля: — чи можна отак через собаку баритися!.. Їй-право!

— Та Гарасим був тут, — скрикнув раптом Степан, загрібаючи собі ложкою каші.

— Як? Коли?

— Та годині зо дві тому. Авжеж. Я з ним у воротях зустрівся, він уже знов звідси йшов, з двора виходив. Я хотів його спитати про собаку, та він, видно, сердитий був. Ну, і штовхнув мене; мабуть, він так тільки відхилити мене хотів: мовляв, не докучай, — та такого незвичайного стусана мені в станову жилу дав, що ой-ой-ой! — І Степан, мимоволі усміхаючись, зщулився і потер собі потилицю. — Так, — додав він: — рука у нього, благодатна рука, що й казати.

Всі засміялися з Степана і, після вечері, розійшлися спати.

А тимчасом, о тій смій порі, по Т…у шосе, завзято й безупинно йшов якийсь велетень, з мішком за плечима і з довгою палицею в руках. Це був Гарасим. Він поспішався, не оглядаючись, поспішався додому, до себе, в село, на батьківщину. Втопивши бідну Муму, він прибіг у свою комірчину, швидко спакував деякі манатки в стару попону, зв’язав її вузлом, завдав собі на плечі, та й подався. Дорогу він добре запам’ятав ще тоді, коли його везли в Москву, село, з якого пані його взяла, лежало всього за двадцять п’ять верст від шосе. Він ішов по ньому з якоюсь незламною відвагою, з одчайдушною і заразом радісною зважливістю. Він ішов, широко розкрилися його груди, очі жадібно і просто дивилися вперед. Він поспішав, неначе стара мати ждала його на батьківщині, неначе вона кликала його до себе після довгого мандрування на чужій стороні, серед чужих людей… Літня ніч була тиха й тепла, з одного боку, там, де сонце зайшло, край неба ще білів і злегка рум’янів останнім відблиском зниклого дня, — з другого боку уже здіймалася синя, сива сутінь. Ніч ішла звідти. Перепелиці сотнями гриміли кругом, навперейми перекликалися деркачі… Гарасим не міг їх чути, не міг він чути також чуйного нічного шушукання дерев, повз які його несли дужі його ноги; але він відчував знайомі пахощі достигаючого жита, якими так і віяло з темних полів, відчував, як вітер, що летів йому назустріч, — вітер з рідного краю — ласкаво вдаряв у його лице, бавився його волоссям і бородою; бачив перед собою білу дорогу, — дорогу додому, рівну, як стріла; бачив у небі незліченні зорі, що світили його шлях, і, як лев, виступав сильно й бадьоро, і коли сонце, зійшовши, освітило молодця, який тільки що розходився, своїм вогко-червоним промінням, між Москвою і ним лягло вже тридцять п’ять верст…

Через два дні він був уже дома, у своїй хатинці, на велике здивування солдатки, яку туди оселили. Помолившись перед образами, зараз подався він до старости. Староста спочатку здивувався, але косовиця щойно починалася: Гарасимові, як чудовому робітникові, одразу дали косу в руки, — і пішов косити він по-давньому, косити так, що мужиків аж розбирало, дивлячись, як він вимахує та загрібає.

А в Москві, на другий день після втечі Гарасима, почали його шукати. Пішли в його комірчину, оглянули її, сказали Гаврилові. Той прийшов, подивився, здвигнув плечима і вирішив, що німий або втік, або втопився разом з своєю дурною собакою. Дали знати поліції, доповіли пані. Пані розгнівалася, розплакалася, звеліла знайти його, що б там не знати що, запевняла, що вона ніколи но наказувала знищити собаку, і, нарешті, дала такого прочухана Гаврилові, що той цілий день тільки похитував головою та примовляв! «Ну!» поки Дядько Хвіст його не угамував, сказавши йому: «Ну-у!» Нарешті, прийшла звістка з села, що туди прибув Гарасим. Пані трохи заспокоїлася, спочатку наказала була негайно викликати його назад в Москву, але потім об’явила, що такої невдячної людини їй зовсім не треба. А втім, вона незабаром сама після того померла, а спадкоємцям її було не до Гарасима: вони і решту материних людей розпустили на оброк.

І живе досі Гарасим бурлакою у своїй самотній хаті; здоровий і дужий, як перше, і працює за чотирьох, як перше, і, як перше, величний і статечний. Але сусіди спостерегли, що відколи він повернувся з Москви, відтоді зовсім перестав водитися з жінками, навіть не дивиться на них і жодного собаки у себе не держить.

«А втім, — кажуть, мужики, — його щастя, що йому не треба баб, а собака — нащо йому собака! До нього в двір злодія арканом не затягнеш?

Такий ходить поголос про богатирську силу німого.

1852 р.