Єрмолай і мельничиха

…Увечері ми з мисливцем Єрмолаєм вирядились на «тягу»… Але, може, не всі мої читачі знають, що таке тяга. То слухайте, панове.

За чверть години до заходження сонця, навесні, ви входите у гай з рушницею, без собаки. Ви відшукуєте собі місце де-небудь біля узлісся, обдивляєтесь, оглядаєте пістон, переморгуєтеся з товаришем. Чверть години минуло. Сонце сіло; але в лісі ще видно; повітря чисте і прозоре, пташки лепетливо щебечуть; молода трава блищить веселим блиском ізумруду… ви чекаєте. Усередині лісу поволі темнішає; багряне світло вечірньої зорі поволі сковзає по корінню і стовбурах дерев, підноситься все вище й вище, переходить від нижніх, майже ще голих гілок до нерухомих, засинаючих верхівок… Ось і самі верхівки потемніли; рум’яне небо синіє. Лісовий запах міцнішає; легенько повіяло теплою вогкістю; вітер, злетівши, завмирає коло вас. Пташки засинають — не всі враз — яв до породи: ось затихли зяблики; через яку мить малинівки, за ними вівсянки. У лісі все темніше й темніше. Дерева зливаються у великі чорніючі маси; на синьому небі боязко виступають перші зірки. Всі птахи сплять. Трясихвістки, маленькі дятли одні ще сонливо посвистують… Ось і вони замовкли. Ще раз продзвенів над вами дзвінкий голос вівчарика: десь сумно закричала вивілга, тьохнув соловей перший раз. Серце ваше томиться від очікування, і раптом — але тільки мисливці зрозуміють мене — раптом серед глибокої тиши розлягається особливе каркання і шипіння, чути розмірене махання проворних крил, — і вальдшнеп, гарно нахиливши свій довгий ніс, плавно вилітає з-за темної берези назустріч вашому пострілу.

Ось що означає «стояти на тязі».

Отже, ми з Єрмолаєм вирядились на тягу; але, вибачте, панове, я повинен перше познайомити вас з Єрмолаєм.

Уявіть собі чоловіка років на сорок п’ять, високого, худого, з довгим і тонким носом, вузьким лобом, сірими оченятами, скуйовдженим волоссям і широкими, насмішкуватими губами. Цей чоловік ходив і зиму й літо у жовтуватому нанкиновому кафтані німецького крою, але підперезувався паском; носив сині шаровари і смушеву шапку, подаровану йому під веселу годину зубожілим поміщиком. До паска прив’язувались два мішки, один спереду, майстерно перекручений на дві половини, для пороху і для шроту, — другий ззаду — для дичини; клейтухи ж Єрмолай добував з власної, очевидно, невичерпної шапки. Він легко міг би на гроші, вторговані за дичину, купити собі патронташ та сумку, але ні разу навіть не подумав про таку покупку, і не кидав набивати свою рушницю по-давньому, викликаючи подив глядачів майстерністю, з якою він уникав небезпеки розсипати або змішати шріт і порох. Рушниця в нього була одноствольна, з кременем, наділена до того ж поганою звичкою страшенно «віддавати», через що в Єрмолая права щока завжди була пухліша, ніж ліва. Як він влучав з цієї рушниці, — і хитрій людині не додуматись, але влучав. Був у нього і лягавий собака, що звався Балетка, дивовижне створіння. Єрмолай ніколи його не годував. «Буду я пса годувати, — міркував він, — до того ж пес — тварина розумна, сам знайде собі пожиток». І, дійсно: хоч Балетка дивував навіть, байдужого прохожого тим, що був надмірно худий, але жив, і довго жив; навіть, не зважаючи на своє бідолашне становище, ні разу не пропадав і не виявляв бажання покинути свого хазяїна. Раз якось, за молодих літ, він відлучився на два дні, захоплений коханням, але цей дур незабаром з нього злетів. Найприкметнішою властивістю Балетки була його незбагнена байдужість до всього на світі… Якби мовилось не про собаку, я вжив би слова: зневіреність. Він звичайно сидів, підобгавши під себе свій куций хвіст, хмурився, здригався часом, і ніколи не всміхався. (Відомо, що собаки здатні всміхатися, і навіть дуже мило всміхатися). Він був вкрай потворний, і ні один гулящий двірський челядник не пропускав нагоди ущипливо поглузувати з його зовнішності; але всі ці глузування і навіть удари Балетка зносив з дивовижною байдужістю. Особливої втіхи заждав він кухарям, які зараз-таки відривалися від роботи і з криком та лайкою кидалися за ним навздогін, коли він, із схильності, властивої не самим тільки собакам, просовував свою голодну морду у напіврозчинені двері спокусливо теплої і благовонної кухні. На полюванні він виявляв невтомність і нюх мав путящий; але якщо випадково наздоганяв пораненого зайця, то вже з’їдав його з насолодою всього, до останньої кісточки, де-небудь у холодку під зеленим кущем, на поважній відстані від Єрмолая, що лаявся всіма відомими і невідомими діалектами.

Єрмолай належав одному з моїх сусідів, поміщикові старосвітського штибу. Поміщики старосвітського штибу не люблять «куликів» і дотримуються домашньої живності. Хіба тільки у незвичайних випадках, як от: у дні народжень, іменин та виборів, кухарі старосвітських поміщиків беруться за готування довгоносих птахів і, запалившись азартом, властивим руській людині, коли вона сама добре не знає, що робить, вигадують до них такі мудерні приправи, що гості здебільшого зацікавлено й уважно розглядають подані їства, але скуштувати їх не зважуються. Єрмолаєві було наказано приставляти на панську кухню зо дві пари тетеруків та куропаток, а втім, дозволялося йому жити, де хоче і з чого хоче. Його зреклися, як людини ні до якої роботи нездатної — «лядащого» як кажуть у нас в Орлі. Пороху і шроту, певна річ, йому не давали, йдучи за тими самими правилами, за якими він не годував свого собаку. Єрмолай був людина предивна: безтурботний, як птах, досить балакучий, неуважний і незграбний на вигляд; дуже любив випити, не вживався на місці, йдучи човгав ногами і перевалювався з боку на бік, — і, човгаючи і перевалюючись, відмахував верст п’ятдесят на добу. Він зазнавав найрізноманітніших пригод: ночував у болотах, на деревах, на дахах, під мостами, не раз сидів замкнений на горищах, у льохах та сараях, позбувався рушниці, собаки, найпотрібнішої одежі, бував битий дошкульно і довго, і проте, через деякий час повертався додому одягнений, з рушницею і з собакою. Його не можна було назвати людиною веселою, хоч він майже завжди був у досить доброму настрої; він взагалі мав вигляд дивака. Єрмолай любив побазікати з доброю людиною, особливо за чаркою, та й то недовго: підведеться, бувало, і піде: — «Та куди ти, чортяко, йдеш? Ніч надворі». — А в Чапліно.—«Та чого тобі теліпатись у Чапліно, за десять верст?» — А там у Сафрона-мужика переночувати. — «Та ночуй тут». — Ні бо, не можна. І піде Єрмолай із своїм Балеткою в темну ніч, через чагарники та водомиї, а мужичок Софрон його, мабуть, до себе у двір не пустить, та ще, чого доброго, шию йому намилить: не завдавай, мовляв, клопоту чесним людям. Зате ніхто не міг дорівнятися Єрмолаєві в умінні ловити навесні, у повідь, рибу, витягати руками раків, відшукувати чуттям дичину, принаджувати перепелиць, навчати яструбів, ловити солов’їв з «лісовиковою дудкою», з «зозулиним перельотом»[1]. …Одного він не вмів: муштрувати собак; терпцю не вистачало. Була у нього й жінка. Він ходив до неї раз на тиждень. Жила вона у лихенькій, напіврозваленій хатинці, перебивалась абияк і абичим, ніколи не знала напередодні: чи буде сита завтра, і взагалі терпіла гірку долю. Єрмолай, ця безтурботна і добродушна людина, поводився з нею гостро й грубо, прибирав у себе дома грізного і суворого вигляду, — і бідна його вінка не знала, чим догодити йому, тремтіла від його погляду, на останню копійку купувала йому горілки й улесливо вкривала його своїм кожухом, коли він, велично розкинувшись на печі, засинав багатирським сном. Мені самому не раз доводилось помічати у ньому мимовільні вияви якоїсь похмурої люті: мені не подобався вираз його обличчя, коли він прикушував підстреленого птаха. Але Єрмолай ніколи довше як день не лишався дома; а на чужій стороні перевертався знов на «Єрмолку», як його прозвали на 100 верст навкруги і як він сам себе називав басом. Останній двірський челядник почував свою вищість над цим волоцюгою, — і, може, саме тому і поводився з ним приязно; а мужики спочатку охоче заганяли й ловили його, як зайця в полі, але потім пускали з богом і, раз узнавши дивака, вже не чіпали його, навіть давали йому хліба і заходили з ним у розмови… Оцього чоловіка я взяв до себе за мисливця, і з ним я вирядився на тягу у великий березовий гай на березі їсти.

У багатьох російських рік, подібно до Волги, один берег горяний, другий луговий; у їсти так само. Ця невелика річка в’ється надзвичайно примхливо, повзе змією, і півверсти не тече рівно, і як у якому місці, з височини крутого горба, її видно верст на десять а її греблями, ставками, млинами, городами, оточеними верболозом та густими садами. Риби в Істі сила, особливо головнів (мужики дістають їх у спеку з-під кущів руками). Маленькі кулички-пісочники зі свистом перелітають вздовж кам’янистих берегів, помережаних холодними і чистими джерелами; дикі качки випливають на середину ставу і сторожко озираються; чаплі стримлять у затінку, у затоках, під кручами… Ми стояли на тязі близько години, вбили дві пари вальдшнепів і, бажаючи до сходу сонця знову спробувати нашого щастя (на тягу можна також ходити вранці), вирішили переночувати у найближчому млині. Ми вийшли з гаю, зійшли з горба. Ріка котила темно-сині хвилі; повітря густішало, насичене нічною вологою. Ми постукали у ворота. Собаки завалували на подвір’ї. «Хто тут?» почувся хрипкий і заспаний голос. — «Мисливці: пусти переночувати». — Відповіді не було. «Ми заплатимо». — «Піду скажу хазяїнові… Цитьте, прокляті!.. Ото на вас погибелі нема!». Ми чули, як робітник увійшов у хату; незабаром він повернувся до воріт. «Ні», каже, «хазяїн не велить пускати». — Чому не велить? — «Та боїться, ви мисливці: чого доброго, млин спалите; бач. у вас припаси які». — Та що за дурниця! —- «У нас і так позаторік млин згорів: прасоли переночували, та, видно, як-небудь і підпалили». — Та як же, брат, не ночувати ж нам надворі! — «Як знаєте»… Він пішов, гупаючи чобітьми.

Єрмолай побажав йому різних неприємностей. «Ходімо у село», промовив він, нарешті, зітхаючи. Але до села було версти дві… «Ночуймо тут», — сказав я: — «надворі піч тепла, мельник за гроші дасть нам соломи». — Єрмолай без заперечення згодився. Ми знов почали стукати. — «Та чого вам треба?» — почувся знов голос робітника: — «сказано не можна». Ми розтлумачили йому, чого ми хотіли. Він пішов порадитися з хазяїном і разом з ним повернувся. Хвіртка зарипіла. З’явився мельник, людина високого росту, з гладким лицем, волячим карком, круглим і великим черевом. Він пристав на мою пропозицію. За сто кроків від млина була маленька, зо всіх боків відкрита, повітка. Нам принесли туди соломи, сіна: робітник на траві біля річки поставив самовар і, присівши навпочепки, почав завзято дмухати у трубу. Вугілля, спалахуючи, яскраво освітлювало його молоде обличчя. Мельник побіг будити жінку, нарешті, сам запросив мене переночувати у хаті, але я волів лишитися на чистому повітрі. Мельничиха принесла нам молока, яєць, картоплі, хліба. Незабаром закипів самовар, і ми заходилися пити чай. З ріки піднімалася пара, вітру не було; навколо кричали деркачі; біля млинових коліс чулися тихі звуки: то краплі падали з лопат, сочилася вода крізь застави греблі. Ми розклали невеличкий вогонь. Поки Єрмолай пік у приску картоплю, я встиг задрімати. …Легкий стриманий шепіт розбудив мене. Я підвів голову: перед вогнем, на перекинутому кадовбі, сиділа мельничиха і розмовляла з моїм мисливцем. Я вже перше, по її одежі, рухах тіла та вимові, пізнав, що вона двірська жінка — не баба і не міщанка; але тільки тепер я роздивився добре її риси. Їй було на вигляд років тридцять; худе і бліде обличчя її ще заховувало сліди надзвичайної краси; особливо вподобались мені очі, великі і сумні. Вона сперлася ліктями на коліна, поклала обличчя на руку. Єрмолай сидів спиною до мене і підкладав тріски у вогонь.

— У Желтухіній знову падіж, — казала мельничиха: — у панотця Івана обидві корови попадали… Господи помилуй!

— А як ваші свині? — спитав, помовчавши, Єрмолай.

— Живуть.

— Хоч би поросяточко мені подарували.

Мельничиха помовчала, потім зітхнула.

— 3 ким це ви? — спитала вона.

— З паном — з Костомаровським.

Єрмолай кинув кілька ялинових гілок на вогонь; гілки враз дружно затріщали, густий білий дим повалив йому просто в обличчя.

— Чому твій чоловік нас у хату не пустив?

— Боїться.

— Ач, товстун, черевань… Голубонько, Орино Тимофіївно, винеси мені скляночку горілочки!

Мельничиха підвелася і зникла в темряві. Єрмолай заспівав напівголосно:

Орина повернулася з невеличким графінчиком і склянкою. Єрмолай підвівся, перехрестився і випив одним духом. «Люблю!», додав він.

Мельничиха знову присіла на діжку.

— А що, Орино Тимофіївно, мабуть, усе хворієш?

— Хворію.

— Чого саме?

— Кашель ночами мучить.

— А пан ото, здається, заснув, — промовив Єрмолай, трохи помовчавши. — Ти до лікаря не ходи, Орино: гірше буде.

— Я і так не ходжу.

— А до мене зайди погостювати…

Орина спустила голову.

— Я свою, жінку ото, прожену на той випадок, — говорив далі Єрмолай… — Справді бо.

— Ви б краще пана розбудили, Єрмолаю Петровичу, бачите, картопля спеклася.

— А хай собі хропе, — байдуже кинув мій вірний слуга: — набігався, то й спить.

Я заворушився на сіні. Єрмолай устав і підійшов до мене.

— Картопля готова, призволяйтесь.

Я вийшов з-під повітки: мельничиха підвелася з кадовба і хотіла йти. Я заговорив до неї.

— Давно ви цього млина в аренду взяли?

— Другий рік пішов від зелених свят.

— А твій чоловік звідки?

Орина не дочула мого запитання.

— Звідкіля твій чоловік? — перепитав Єрмолай, підвищивши голос.

— З Белова. Він бєлевський міщанин.

— А ти теж з Бєлева?

— Ні, я панська… була панська…

— Чия?

— Звєркова пана. Тепер я вільна.

— Якого Звєркова?

— Олександра Силича.

— Чи не була та у його жінки за покоївку?

— А ви як знаєте? — Була.

Я з подвоєною цікавістю і співчуттям глянув на Орину.

— Я твого пана знаю, — провадив далі я.

— Знаєте? — відповіла вона півголосом і спустила голову:

Треба сказати читачеві, чому я з таким співчуттям глянув на Орину. Під час мого перебування в Петербурзі я випадково познайомився з паном Звєрковим. Він обіймав досить високу посаду, вважався за людину тямущу і путящу. У нього була жінка, пухла, чутлива, сльозлива і лиха — звичайне і прикре створіння; був і синок, справжній паничик, розпещений і дурний. Зовнішність самого пана Звєркова мало говорила на його користь: з широкого, майже чотирикутного обличчя лукаво визирали мишачі очиці, стирчав ніс великий і гострий, з відкритими ніздрями, стрижене, сиве волосся підносилося щетиною над зморшкуватим лобом; тонкі губи безнастанно ворушились і надмірно солодкаво всміхались. Пан Зверков стояв звичайно, розчепіривши ніжки і заклавши товсті руки у кишені. Раз якось довелося мені їхати з ним удвох в кареті за місто. Ми розбалакались. Як людина досвідчена і тямуща, пан Звєрков почав напучувати мене на «шлях істини».

— Дозвольте мені вам зауважити, — пропищав він нарешті: — ви всі, молоді люди, міркуєте й говорите про все навмання; ви мало знаєте свою власну батьківщину; Росії ви, панове, не знаєте, — от що… Ви все тільки німецькі книжки читаєте. Ось, наприклад, ви мені тепер кажете і те і се з приводу того, ну, тобто, з приводу дворових людей… Гаразд, я не сперечаюся, все це добре; але ви їх не знаєте, не знаєте, що це за народ. (Пан Звєрков голосно висякався і понюхав табаки). Дозвольте мені розповісти вам, наприклад, один маленький анекдотик; вас це може зацікавити. (Пан Звєрков відкашлявся). Ви ж знаєте, яка в мене дружина: здається, жінку добрішу за неї знайти важко, погодьтесь самі. Покойовим її дівчатам не життя, — просто рай вочевидь твориться… Але моя жінка поклала собі за правило: заміжних покоївок не держати. Воно і дійсно, не годиться: підуть діти, — те та се, — ну, де тут покоївці доглянути пані як слід, пильнувати її звичок: їй уже не до того, у неї вже не те в голові. Треба по-людськи дивитися. Так, от, одного разу проїжджаємо ми через наше село, років тому — як би вам сказати, не збрехати — років з п’ятнадцять. Дивимось, у старости дівчинка, дочка, гарнесенька; така навіть, знаєте, улесливе щось у манерах. Дружина моя і каже мені: Коко, — тобто, ви розумієте, вона мене так називає, — візьмімо цю дівчинку у Петербург; вона мені подобається, Коко… Я кажу: візьмімо, охоче. Староста, певна річ, нам у ноги; він такого щастя, ви розумієте, і сподіватись не міг… Ну, дівчинка, звичайно, поплакала здуру. Воно, дійсно, моторошно, спочатку: батьківський дім… взагалі… дивного тут нічого нема. Проте вона хутко до нас звикла; спочатку її віддали у дівочу; вчили її, звичайно. Що ж ви думаєте?.. Дівчинка робить надзвичайні успіхи; дружина моя просто нею захоплюється, жаліє її, нарешті, обходячи інших, у покоївки до своєї особи… зауважте собі!.. І треба сказати про неї правду: не було ще такої покоївки у моєї дружини; рішуче не було; послужлива, тиха, слухняна — просто, все, що треба. Зате вже і дружина її навіть, признатися, занадто пестила: одягала чудово, годувала з панського столу, чаєм поїла… ну, що тільки можна собі уявити! Ось так вона років десять у моєї дружини служила. Враз, одного чудового ранку, уявіть собі, входить Орина — її Ориною звали — без оповіщення до мене в кабінет, — і бух мені в ноги… Я цього, скажу вам щиро, терпіти же можу. Людина ніколи не повинна забувати про свою гідність, хіба не правда? — Чого тобі? — «Батечку, Олександре Силичу, ласки прошу». — Якої? — «Дозвольте вийти заміж». — Я, признаюсь вам, здивувався. — Та ти знаєш, дурна, що у пані другої покоївки немає? — «Я буду служити пані по-давньому». — Дурниця! дурниця! Пані заміжніх покоївок не держить. — «Маланя на моє місце стати може». — Прошу не мудрувати! — «Воля ваша»… Я, признаюсь, так і обімлів. Скажу вам, я такий чоловік: ніщо мене так не ображає, смію сказати, так сильно не ображає, як невдячність… Та вам бо казати нічого — ви знаєте, яка в мене дружина: ангел у плоті, добрість, несказанна… Вдається, лиходій — і той би її пожалів. Я прогнав Орину. Думаю, а може, схаменеться; не хочеться, знаєте, вірити у зло, чорну невдячність людини. Що ж ви думаєте? Через півроку вона знов зволить завітати до мене з тією самою просьбою. Тут я, признаюсь, її з серцем прогнав і насварився на неї і сказати дружині пообіцяв. Я був обурений… Але уявіть собі моє здивування: через деякий час приходить до мене дружина, у сльозах, така схвильована, що я аж злякався. — Що таке трапилось? — Орина… Ви розумієте… я соромлюсь вимовити». — Бути не може… хто ж? — «Петрушка лакей». Я обурився. Я така людина… півзаходів не люблю!.. Петрушка… не винуватий. Покарати його можна, але він, по-моєму, не винуватий. Орина… ну, що ж, ну, ну, що ж тут ще казати? Я певна річ, зараз-таки наказав її обстригти, одягти у затрапез[2] і вислати на село. Дружина моя позбулася чудової покоївки, але нічого не вдієш; безладдя в домі терпіти, одначе ж, не можна. Хворий член краще враз відрубати!! Ну, ну, тепер подумайте самі, — ну, адже ви знаєте мою дружину, адже, це це, це… нарешті ангел!.. Адже вона прив’язалася до Орини, — і Орина це знала й не соромилась… Га? ні, скажіть… га? Та що тут говорити! У всякому разі, нічого було діяти. Мене ж, власне мене, надовго засмутила, образила невдячність цієї дівчини. Що не кажіть… серце почуття — у цих людей не шукайте! Як вовка не годуй, а він у ліс дивиться… Надалі наука! Але я хотів тільки довести вам…

І пан Звєрков, не скінчивши мови, одвернув голову і щільніше загорнувся у свій плащ, мужньо вгамовуючи мимовільне хвилювання.

Читач тепер, напевне, розуміє, чому я співчутливо глянув на Орину.

— Давно ти замужем за мельником? — спитав я її нарешті.

— Два роки.

— Що ж, хіба тобі пан дозволив?

— Мене відкупили.

— Хто?

— Савелій Олексійович.

— Хто такий?

— Чоловік мій. (Єрмолай усміхнувся про себе). — А хіба вам пан казав про мене? — додала Орина, трохи помовчавши.

Я не знав, що відповісти на її запитання. «Орино!» закричав здаля мельник. Вона підвелася і пішла.

— Гарна людина її чоловік? — спитав я Єрмолая.

— Нічого.

— А діти у них є?

— Було одно, та померло.

— Що ж, уподобав її мельник, чи що?… Чи багато він за неї дав викупу?

— А не знаю. Вона грамоти тямить; в їх ділі воно… теє… добре буває. Виходить, уподобав.

— А ти з нею давно знайомий?

— Давно. Я до її панів перше заходив. Їх садиба звідсіля недалечко.

— І Петрушку лакея знаєш?

— Петра Васильовича. А як же, знав.

— Де він тепер?

— А в солдати пішов.

Ми помовчали.

— Що вона, здається, не при здоров’ї, — спитав я нарешті Єрмолая.

— Яке вже здоров’я!.. А завтра, мабуть, тяга добра буде. Вам тепер заснути не вадить.

Табун диких качок зі свистом пронісся над нами, і ми чули, як він спустився на ріку недалеко від нас. Уже зовсім стемніло і починало холодати; у тато дзвінко тьохкав соловей. Ми зарились у сіно і заснули.