Світлі душі

Михайло Безпалов півтора тижня не був дома: возили зерно з далеких глибинок.

Приїхав у суботу, коли сонце вже сідало. На машині. Довго вирулював у вузькі ворота, стрясаючи застояне тепле повітря гуркотом мотора.

В’їхав, заглушив мотор, відкрив капот і поліз під нього.

З хати вийшла Михайлова дружина, Ганна, молода кругловида жінка. Постояла на ганку, подивилася на чоловіка і ображено зауважила:

— Ти хоч би поздоровкатися зайшов.

— Здоров, Нюсю! — привітно сказав Михайло і поворушив ногами на знак того, що він усе розуміє, але зараз дуже зайнятий.

Ганна пішла до хати, гучно хряпнувши дверима.

Михайло зайшов десь через півгодини.

Ганна сиділа в хаті, склавши руки на високих грудях. Дивилась у вікно. На стук дверей і бровою не повела.

— Ти чого? — спитав Михайло.

— Нічого.

— Наче сердишся?

— Ну, що ти! Хіба на трудящих людей можна сердитися? — з невмілою насмішкою і гіркотою заперечила Ганна.

Михайло незграбно потупцював на місці. Сів на лаву коло печі, почав роззуватися.

Ганна глянула на нього і сплеснула руками.

— Мамочко рідна! А брудний!

— Курява, — пояснив Михайло, запихаючи онучі в чоботи.

Ганна підійшла до нього, розправила на лобі сплутане волосся, провела долонями по неголених чоловікових щоках і пожадливо припала гарячими губами до його потрісканих, солонувато-жорстких, пропахлих тютюном і бензином губів.

— Просто місця живого не знайдеш, господи ти мій! — гаряче шепотіла вона, близько розглядаючи його обличчя.

Михайло притискав до грудей слухняне м’яке тіло й щасливо гув:

— Замажу я ж тебе всю, дурненька моя!..

— Ну й замаж… замаж, не думай! Більше б так мазав!

— Скучила, мабуть?

— Скучиш! Поїде на цілий місяць…

— Де ж на місяць! Ех, ти… акварель!

— Пусти, піду лазню подивлюся. Готуйся. Білизна оно на ящику. — Вона пішла.

Михайло, ступаючи гарячими натрудженими ногами по прохолодних дошках вимитої підлоги, пішов у сіни, довго порпався в кутку серед старих замків, залізяк, мотків дроту: щось шукав. Потім вийшов на ганок, гукнув до дружини:

— Аню! Ти часом не бачила карбюратора?

— Якого карбюратора?

— Ну такий… З трубочками.

— Не бачила я ніяких карбюраторів! Почалося там знову…

Михайло потер долонею щоку, подивився на машину, пішов у хату. Пошукав ще під піччю, заглянув під ліжко… Карбюратора ніде не було.

Прийшла Ганна.

— Зібрався?

— Тут, розумієш… штука одна загубилася, — скрушно сказав Михайло. — Куди вона поділася, анахтемська?

— Господи! — Ганна підібгала малинові губи. В очах їй заблищали світлі крапельки сліз. — І не соромно людині. Побудь ти господарем у домі! Приїде раз на рік і то ніяк не може розлучитися зі своїми штуковинами…

Михайло поспіхом підійшов до дружини.

— Що зробити, Нюсю?

— Сядь коло мене. — Ганна витерла сльозу.

Сіли.

— У Василини Калугіної півпальто плюшеве… га-арне. Бачив, може, вона в ньому щонеділі на базар їздить?

Михайло про всяк випадок сказав:

— О! Таке, знаєш… — Михайло хотів показати, яке пальто у Василини, та скоріше показав, як Василина ходить: вихилясами. Йому дуже хотілося догодити дружині.

— Отак. Вона це півпальто продає. Просить чотири сотні.

— Так… — Михайло не знав, багато це чи мало.

— То я ото й думаю: може, його купити? А тобі на пальто зберемо ближче до зими. Дуже сподобалось воно мені, Михайле. Я оце приміряла, як влите на мені.

Михайло торкнув долонею свої опуклі груди.

— Узяти це півпальто. Що ж тут ще думати?

— Ось підожди. Наставив лоба… Грошей нема ж. Я ось що придумала: давай продамо одну вівцю. А собі ягнятко візьмемо.».

— Правильно! — вигукнув Михайло.

— Що правильно?

— Продати вівцю.

— Про тебе, хоч усе продай! — Ганна аж поморщилася. Михайло розгублено заблимав добрими очима.

— Сама ж каже, а тоді ще й…

— То я кажу, а ти пожалій. Бо я — продати, і ти — продати. Ну й розпродамо так усе на світі!

Михайло неприховано замилувався дружиною.

— Яка ти в мене… кмітлива!

Ганна почервоніла від похвали.

— Оце тільки роздивився…

З лазні поверталися пізно. Вже споночіло.

Михайло по дорозі відстав. Ганна з ганку почула, як скрипнули дверці кабіни.

— Мишко!

— Чую! Я зараз, Нюсю, воду з радіатора спущу.

— Білизну ж забрудниш.

Михайло у відповідь забрязкав гайковим ключем.

— Мишко!

— Одну хвилиночку, Нюсю!

— Я кажу, забрудниш білизну!

— Я ж не тулюся до неї.

Ганна скинула з прибою дверний ланцюжок і зосталася ждати чоловіка на ганку.

Михайло, мелькаючи у пітьмі підштаниками, походив коло машини, зітхнув, поклав ключ на крило, попрямував до хати.

— Ну, зробив?

— Треба було б карбюратор подивитися. Стріляти чогось почала.

— Ти її не цілуєш часом? Адже ти мене, у наречених бувши, так не доглядав, як її оце, чорт її наслав, прокляту! — розсердилася Ганна.

— Ну от… Хіба вона винна?

— Винна. Життя через неї нема.

У хаті було чисто, тепло. На припічку весело гув самовар. Михайло приліг на ліжко. Ганна лаштувала вечерю на стіл. Нечутно ходила по хаті, носила якісь кошички, глечики й розповідала останні новини.

— Він уже зачиняти хотів був крамницю свою. А той — чи, може, підстерігав навмисне — осьо, як вродився! «Драстуй- те, — каже, — я ревізор…»

— Хех! Ну? — Михайло слухав.

— Ну, той сюди-туди — забігав. Тир-пир — нашатир, а діватися ж нікуди. Отак. Хворим прикинувся…

— А ревізор що?

— А ревізор своє править: «Давай робити ревізію». Досвідчений трапився.

— Так. Попався, голубчик?

— Цілу ніч сиділи. А вранці нашого Ганю просто з крамниці та в капезе.

— Скільки дали?

— Ще не судили. У вівторок суд буде. А за ними давно вже люди помічали. Зоєчка ж його останнім часом на день двічі перевдягалася! Не знала, яке плаття надіти. Як на погибель! А зараз скиглить ходить. «Може, помилка ще». Помилка! Ганя помилиться!

Михайло замислився про щось.

За вікнами стало видно: місяць зійшов. Десь за селом голосила пізня гармошка.

— Сідай, Мишко.

Михайло задушив у пальцях недокурок, скрипнув ліжком.

— У нас ковдра яка-небудь стара є? — спитав він.

— Навіщо?

— У кузов послати. Зерна багато сиплеться.

— Що вони, не можуть вам брезенти видати?

— їх поки смажений півень не клюне — не спохватяться. Все обіцяють.

— Завтра знайдемо щось.

Вечеряли не поспішаючи, довго.

Ганна полізла в погріб, націдила ківшик медовухи — для проби.

— Ну ж, оціни.

Михайло одним духом осушив ківш, утер губи і тільки після цього видихнув:

— Ох… Добра-а-а!

— До свята зовсім дійде. їж тепер. Просто змарнів увесь. Ти дуже вже дурний, Мишко, до роботи. Не можна так. Інші, подивишся, гладкі приїдуть, як кабани… ситі — не надивишся! А на тебе глянути страшно.

— Нічо-ого, — гув Михайло. — Як у вас тут?

— Жито віємо. Пилюга!.. Бери он млинці з сметаною. З нової пшениці. Хліба цього року скільки, Мишко! Просто страх бере. Куди ж його стільки?

— Треба. Весь СРСР прогодувати — це… одна шоста частина.

— Їж, їж! Люблю дивитись, як ти їси. Інколи аж сльози навертаються чогось.

Михайло розчервонівся, очі заіскрилися веселою ласкою. Дивився на дружину, наче хотів сказати їй щось дуже ніжне. Але, видно, не знаходив потрібного слова.

Спати лягли зовсім пізно.

У вікна лилося холодне сріблясте світло. На підлозі, у світлому квадраті, ворушилося темне мереживо тіней.

Гармонія пішла на спочинок. Тепер тільки далеко в степу, на одній ноті, гув одинокий трактор.

— А ніч! — захоплено прошепотів Михайло.

Ганна, вже напівсонна, поворушилася.

— Що?

— Ніч, кажу…

— Гарна.

— Казка просто!

— Удосвіта під вікном пташка якась виспівує, — невиразно промовила Ганна, забираючись під руку чоловікові. — Так гарно…

— Соловейко?

— Які ж зараз солов’ї?

— Так, справді…

Замовкли.

Ганна, яка цілий день крутила важку віялку, скоро заснула.

Михайло полежав ще трохи. Потім обережно вивільнив свою руку, виліз з-під ковдри і навшпиньки вийшов з хати.

Коли через півгодини Ганна огледілася за чоловіком і виглянула у вікно, вона побачила його коло машини. На крилі сліпучо блищали проти місяця його білі підштаники. Михайло продував карбюратор.

Ганна неголосно погукала його.

Михайло здригнувся, склав на крилі деталі й підтюпцем подався в хату. Нишком заліз під ковдру й притих.

Ганна, вмощуючись під його боком, вичитувала йому:

— На одну ніч приїде та й то силкується втекти! Я її підпалю колись, твою машину. Вона діждеться в мене!

Михайло лагідно поплескав дружину по плечу — заспокоював.

Коли образа трохи пройшла, він повернувся до неї і почав розповідати пошепки:

— Там що, виявляється: маленьке пасемце вати попало в жиклер. А він же, знаєш, жиклер… там голка не пролізе.

— Ну, хоч тепер усе?

— Авжеж.

— Бензином знову тхне! Ох… господи!..

Михайло реготнув, але одразу замовк.

Довго лежали мовчки. Ганна знову почала дихати глибоко й рівно.

Михайло обережно кахикнув, послухав, як дихає дружина, і почав вивільняти руку.

— Ти знову? — спитала Ганна.

— Я напитися хочу.

— У сінях у глечику — квас. Потім накрий його.

Михайло довго вовтузився серед тазів, діжечок, знайшов нарешті глечик, став навколішки і, припавши, довго пив холодний, з кислинкою квас.

— Хо-ох! Матері його ковінька! Тобі дати?

— Ні, не хочу!

Михайло голосно витер губи, відчинив сінешні двері.

Стояла дивовижна ніч — величезна, світла, тиха… По небу де-не-де пливли легкі, наскрізь просотані місячним світлом хмарки.

Вдихаючи на всі груди вільне, настояне на пахощах полину повітря, Михайло сказав неголосно:

— Ти диви, що робиться!.. Ніч яка!..