Класний водій

Весною, на початку сівби, в Бистрянці з’явився новий парубок — шофер Пашко Холманський. Сухий, жилавий, легкий на ногу. З круглими жовто-сірими сміливими очима, з рівним тонким носом, рябуватий, з крутою ламаною бровою, чи то дуже злий, чи гарний. Скидався на якогось птаха.

Пашко був родом з кержаків, звідкись із верхніх сіл по Катуні, але нічогісінько не засвоїв зі старомодного неповороткого кержацького звичаю.

У Бистрянку він потрапив так.

Місцевий голова колгоспу Прохоров Єрмолай повертався з міста на колгоспному газикові. Посеред дороги у них поламалася ресора. Прохоров, досхочу налаявшися з шофером, почав голосувати попутним машинам. Дві не зупинились, а третя, півторатонка, загальмувала. Шофер відкинув дверці.

— Куди?

— До Бистрянки.

— А Салтон — це далі чи ближче?

— Трохи ближче. А що?

— Сідай до Салтона. Дорогу покажеш.

— Поїхали.

Шофер сидів, відкинувшись на спинку сидіння; права рука — на штурвалі, ліва — ліктем — на дверцях кабіни. Дивився вперед, на дорогу, замислено мружився.

Півторатонка летіла на найбільшій швидкості, чудом обминаючи вибоїни. З однією зустрічною машиною розминулися так близько, що в голови подих перехопило. Він дивився на шофера: той сидів наче й не він, мружився.

— Ти ще голови ніколи не ламав? — спитав Прохоров.

— Га?.. Нічого. Не бійся, дядю. Головне в авіації що? — усміхнувся шофер. Усмішка простецька, добра.

— Головне в авіації — не розбазікувати, по-моєму.

— Ні, не те. — Хлопець зовсім пустив штурвал і застромив у кишеню руку по цигарки. Його, видно, тішило, що пасажир боїться.

Прохоров стиснув зуби й відвернувся.

У цю мить півторатонку добренько підкинуло. Прохоров інстинктивно вхопився за дверці. Люто подивився на шофера.

— Ти!.. Авіатор!

Хлопець знову посміхнувся.

— Люблю швидкість, — признався він.

Прохоров уважно подивився в очі хлопцеві: хлопець чимось подобався йому.

— Ти в Салтон чого їдеш?

— У відрядження.

— На сівбу, чи що?

— Так… помогти мужичкам треба.

Хитрий Прохоров якийсь час мовчав. Закурив теж. Він вирішив переманити шофера у свій колгосп.

— У самий Салтон чи в район?

— У район. Село Листвянка… Хороші місця тут у вас.

— Тебе як звати?

— Мене? Павлом. Павло Єгорович.

— Тезки ми з тобою, — сказав Прохоров. — Я теж по батькові Єгорович. їдьмо до мене, Єгоровичу.

— Тобто як?

— Так. Я у Листвянці знаю голову й домовлюся з ним про тебе. Я теж голова. Листвянка — це діра, я тобі повинен сказати. А в нас село…

— Щось не розумію: у мене ж у відрядженні сказано…

— Та яка тобі різниця?! Я тобі дам такий же документ… що ти відробив на посівній — усе як годиться. А ми з тим головою домовимося. За ним якраз боржок є. Згода?

— Клуб є? — спитав Пашко.

— Клуб? Ну а як же!

— Сфотографовано.

— Що?

— Згоден, кажу. Пірамідон.

Прохоров улесливо засміявся.

— Жартівник ти… (Один зайвий шофер, та ще з машиною, на посівній — це пірамідон, та ще який!) Жартівник ти, Егоровичу.

— Стараюся. Значить, клубик є?

— Є, Пашо. Ось такий клуб — колишня церква!

— Помолимося, — сказав Пашко.

Обидва — Прохоров і Пашко — засміялися.

Так потрапив Павло Єгорович у Бистрянку.

Жив Пашко в Прохорова. Швидко потоваришував з хазяйкою, дружиною Прохорова, охоче гомонів з нею вечорами.

— Дружина повинна відчувати! — твердив Пашко, з приємністю наминаючи жирну локшину з гусятиною.

— Правильно, Єгоровичу, — підтакував Єрмолай, зігнувшись навпіл, стягаючи з ноги тісний чобіт. — Що це за дружина, яка не відчуває?

— Якщо я приходжу додому, — вів далі Пашко, — так? — зморений, брудний — те, се, я повинен насамперед бачити енергійну дружину. Я їй, приміром: «Здоров, Марусю!» Вона мені весело: «Здоров, Павлику! Ти зморився?»

— А якщо вона сама, бідна, наробиться за день, то звідки ж у неї веселість візьметься? — зауважувала хазяйка.

— Все одно. А якщо вона сумна, кисла, я їй кажу: пірамідон. І мене потягне до інших. Правда, Єгоровичу?

— Абсолютно! — підтакував Прохоров.

Хазяйка вдавано сердилася й називала всіх чоловіків нахабами.

 

У клубі Пашко з’явився другого дня після свого приїзду. Стримано веселий, яскравий: у темно-червоній сорочці з розхристаним коміром, у хромових чоботях-витяжках, у військовому новенькому картузі, з-під козирка якого русою хмелиною завивався чуб.

— Як тут населення… нічого? — байдуже спитав він у одного хлопця, а сам ненароком обмацував очима тих, що танцювали: хотів знати, яке він справив враження на «місцеве населення».

— Нічого, — відповів хлопець.

— А ти, наприклад, чого такий кислий?

— А ти хто такий, щоб допити влаштовувати? — образився хлопець.

Пашко миролюбно ошкірився.

— Я ваш новий прокурор. Порядки приїхав наводити.

— Гляди, щоб тобі самому не навели тут.

— Нічого. — Пашко підморгнув хлопцеві й далі роздивлявся дівчат і хлопців у залі.

Його теж розглядали.

Пашко такі хвилини любив. Невідоме, незнайоме, неприязне спершу хвилювало його. Найдужче, звичайно, цікавили дівчата.

Танець закінчився. Пари розходилися по місцях.

— Що за дівчина? — спитав Пашко в того ж таки хлопця: він побачив Настю Платонову, місцеву красуню.

Хлопець не схотів з ним розмовляти, відійшов.

Заграли вальс.

Пашко пройшов через увесь зал до Насті, ледь поклонився їй і голосно сказав:

— Пропоную на тур вальсу!

Усі здивувалися з Пашкової вишуканості: на нього почали дивитися з неприхованою веселою цікавістю.

Настя спокійно підвелася, поклала важку руку на сухе Пашкове плече; Пашко, не кліпаючи, лагідно дивився на дівчину.

Закружляли.

Настя була трохи важка в рухах, лінива. Зате Пашко відразу почав виробляти такого чорта, що деякі навіть перестали танцювати — дивилися на нього. Він то відпускав трохи Настю від себе, то рвучко наближав до себе і кружляв, кружляв… Та остаточно він доконав публіку, коли, відійшовши трохи від Насті, але не випускаючи її руки зі своєї, пішов з притупцем. Усі так і ахнули. А Пашко дивився кудись вище «місцевого населення» з таким виглядом, ніби хотів сказати: «Це ще не все. Буде колись настрій — покажу дещо. Умів колись».

Настя зашарілася, ходила так само повільно, павою.

— Ну ж і балабон ти! — весело сказала вона, дивлячись в очі Пашкові.

Пашко й вухом не повів.

— Звідкіля ти такий?

— З Москви, — недбало кинув Пашко.

— Всі у вас там такі?

— Які?

— Такі… задаваки.

— Ваша сірість мене дивує, — сказав Пашко, пронизуючи багатозначним ласкавим поглядом колодязну глибочінь темних загадкових Настиних очей.

Настя тихо засміялася.

Пашко був серйозний.

— Ви мені подобаєтесь, — сказав він. — Я такий ідеал давно шукав.

— Швидкий ти. — Настя зблизька, прямо подивилася на Пашка.

— Я на повному серйозі!

— Ну й що?

— Я вас проводжу сьогодні до хати. Якщо у вас, звичайно, немає якогось іншого джигуна. Домовилися?

Настя посміхнулася, хитнула заперечливо головою. Пашко не звернув на це ніякої уваги.

Вальс кінчився.

Пашко провів дівчину до місця, знову вишукано вклонився і вийшов покурити з хлопцями у фойє.

Хлопці дивилися на нього скоса. Пашко знав, що так буває завжди.

— Тут поблизу забігайлівки ніде немає? — спитав він, підходячи до гурту курців.

Хлопці мовчали, дивилися на Пашка насмішкувато.

— Ви що, язики проковтнули?

— Тобі не здається, що ти тут дуже бурхливу діяльність розвинув? — спитав той самий хлопець, з яким Пашко говорив до танцю.

— Ні, не здається.

— А мені здається.

— Хрестись, якщо здається.

Хлопець недобре примружився.

— Вийдемо на кілька хвилин… побалакаємо

Пашко заперечливо похитав головою.

— Не можу.

— Чому?

— Одколошматите зараз ні за що… Потім коли-небудь побалакаємо. Взагалі, чого ви на мене надулись? Я, здається, нікому ще на мозоля не наступав.

Хлопці не ждали такого повороту. їм сподобалася Пашкова прямота. Потроху розговорилися.

Доки розмовляли, заграли танго, і Настю запросив інший хлопець. Пашко люто розтоптав недокурок. Тим часом йому розповіли, що в Насті є наречений, інженер з Москви, і що, мабуть, у них ідеться до весілля. Пашко уважно стежив за Настею і, здавалося, не слухав, що йому кажуть. Потім зсунув кашкет на потилицю, примружився.

— Подивимось, хто кого сфотографує, — сказав він і поправив кашкет. — Де він?

— Хто?

— Інженерчик.

— Його немає сьогодні.

— Я інтелігентів одною лівою роблю.

Танго кінчилося.

Пашко пройшов до Насті.

— Ви мені не відповіли на одне запитання.

— На яке запитання?

— Я вас проводжу сьогодні до хати?

— Я сама дійду. Дякую.

Пашко сів поруч дівчини. Круглі котячі очі його знову дивилися серйозно.

— Поговоримо як жельтмени.

— Боже мій, — зітхнула Настя, підвелась і пішла в інший кінець залу.

Пашко дивився їй услід. Чув, як навколо нього співчутливо посміювалися. Він не відчував ганьби. Тільки стало боляче під ложечкою. Гаряче і боляче. Він теж підвівся й пішов з клубу.

Другого дня надвечір Пашко вбрався ще краще: попросив у Прохорова вишиту сорочку, підперезав її синім шовковим поясом з китицями, надів своє діагоналеве синє галіфе, бостоновий піджак — і з’явився у тутешній бібліотеці (Настя працювала бібліотекарем, про що Пашко заздалегідь довідався).

— Здрастуйте! — поважно сказав він, заходячи у простору хату, що була і бібліотекою, і хатою-читальнею одночасно.

У бібліотеці була тільки Настя і коло столу сидів молодий хлопець, дивився «Огонєк».

Настя привіталася з Пашком і усміхнулася йому, як давньому знайомому.

Пашко підійшов до її столу і заходився спокійно роздивлятися книжки — на Настю нуль уваги. Він зрозумів, що хлопець з «Огоньком» і є той інженер, Настин наречений.

— Почитати щось? — запитала Настя, трохи здивована тим, що Пашко не впізнав її.

— Так, треба, знаєте…

— Що хочете? — Настя мимоволі перейшла на «ви».

— «Капітал» Карла Маркса. Я там один розділ не дочитав.

Хлопець відклав «Огонек» і подивився на Пашка.

Настя хотіла засміятись, але, побачивши суворі Пашкові очі, стримала сміх.

— Як ваше прізвище?

— Холманський Павло Єгорович. Рік народження тисяча дев’ятсот тридцять п’ятий, водій-механік другого класу.

Доки Настя записувала все це, Пашко непомітно, скоса розглядав її. Потім озирнувся. Інженер спостерігав за ним. Зустрілися поглядами. Пашко розгубився і… підморгнув йому.

— Кросвордами займаємося?

Інженер не відразу добрав, що відповісти.

— Так… А ви, я дивлюся, глибше берете.

— Між іншим, Гено, він теж з Москви, — сказала Настя.

— Справді?! — Гена щиро зрадів. — Ви давно звідти? Розкажіть хоч, що там нового.

Пашко надто довго розписувався у карточці. Мовчав.

— Дякую, — сказав він Насті. Підійшов до столу, жбурнув товстий том, подав Гені руку. — Павло Єгорович.

— Гена. Дуже радий!

— Москва? — перепитав Пашко, присуваючи до себе кілька журналів. — Гомонить Москва, гомонить… — І одразу, не даючи інженерові отямитись, затеревенив: — Люблю смішні журнали! Особливо про алкоголіків — так розмалюють завжди…

— Так, смішно буває. А ви давно з Москви?

— З Москви? — Пашко перегорнув сторінку журналу. — А я там не був зроду. Дівчина мене з кимось сплутала.

— Ви ж мені вчора в клубі самі казали! — здивувалася Настя.

Пашко глянув на неї.

— Щось не пам’ятаю.

Настя подивилася на Гену, Гена — на Пашка.

Пашко розглядав малюнки.

— Дивно, — сказала Настя. — Значить, мені приснилося.

— Буває, — погодився Пашко, і далі розглядаючи журнал. — Ось, будь ласка, — окозамилювач, — сказав він, подаючи журнал Гені. — Кошмар!

Гена усміхнувся.

— Ви на посівну до нас?

— Так точно. — Пашко оглянувся на Настю: та з цікавістю роздивлялася його, Пашко відзначив це. — Зіграємо у пішаки? — запропонував він інженерові.

— У пішаки? — здивувався інженер. — Може, в шахи?

— У шахи нудно, — сказав Пашко (він не вмів у шахи). — Думати треба. А в пішаки раз, два — і готово.

— Можна і в пішаки, — погодився Гена й подивився на Настю.

Настя вийшла з-за перегородки й підсіла до них.

— За фук беремо? — спитав Пашко.

— Як це?

— За те, що людина проґавить, коли їй треба рубати, беруть пішака, — пояснила Настя.

— А-а… Можна брати. Беремо.

Пашко швиденько розставив шашки на шахівниці. Узяв дві, заховав за спиною.

— У якій?

— У лівій.

— Ваша не танцює. — Ходив першим Пашко. — Зробимо так, — почав він, влаштовуючись зручніше на стільці; вираз його обличчя був вдоволений і хитрий. — Тут курити, звичайно, не можна? — спитав він у Насті.

— Ні, звичайно.

— Зрозуміло. — Пашко пішов другою. — Зробимо деякий пірамідон, як кажуть французи.

Інженер грав слабко, це було видно відразу. Настя почала йому підказувати. Він заперечував проти цього.

— Стривай! Ну так же не можна, слухай… навіщо ж підказувати.

— Ти ж неправильно ходиш!

— Ну й що! Граю ж я.

— Вчитися треба.

Пашко посміхався. Він ходив упевнено, швидко.

— Оно тією, Гено, крайньою, — знову не стерпіла Настя.

— Ні, я не можу так! — обурився Гена. — Я сам тільки що хотів цією, а тепер не піду принципово.

— А чого ти хвилюєшся? От чудний!

— Як же мені не хвилюватися?

— Хвилюватися шкідливо, — встряв Пашко й підморгнув непомітно Насті.

Настя почервоніла.

— Ну й програєш ураз! Принципово.

— Ні, чому ж?.. Тут ще повно шансів сфотографувати мене, — поблажливо сказав Пашко. — Між іншим, у мене дамка. Прошу ходити.

— Тепер програв, — з досадою сказала Настя.

— Роби своє діло! — образився Гена. — Не можна ж так, їй-право! Відійди.

— А ще інженер. — Настя встала й пішла до свого місця.

— Це вже… недотепно. До чого тут інженер?

— «Боюсь ему понравиться-а», — заспівала Настя і пішла в глибину бібліотеки.

— Жіноцтво, — сказав навіщось Пашко.

Інженер сплутав на шахівниці шашки, сказав ледь охриплим голосом:

— Я програв.

— Вийдемо покуримо? — запропонував Пашко.

— Ходімо.

У сінях, закурюючи, інженер признався:

— Не розумію: що за вдача? У все неодмінно втручається.

— Нічого, — невизначено сказав Пашко. — Давно тут?

— Що?

— Я кажу, давно тут живеш?

— Живу? Другий місяць.

— Одружуватися хочеш?

Інженер здивовано глянув на Пашка.

— З нею? Так. А що?

— Нічого. Хороша дівчина. Вона любить тебе?

Інженер зовсім розгубився.

— Любить?.. По-моєму, так.

Помовчали. Пашко курив і зосереджено дивився на кінчик сигарети. Інженер хмикнув і спитав:

— Ти «Капітал» справді читаєш?

— Ні, звичайно. — Пашко недбало прихопив губами сигарету — в кутик рота, примружився, заклав долоні за поясок, коротким, швидким рухом розправив сорочку. — Може, в кіно сходимо?

— А що сьогодні?

— Кажуть, комедія якась.

— Можна.

— Тільки це… запроси її. — Пашко кивнув на двері бібліотеки, нахмурився співчутливо.

— Ну, а як же! — теж серйозно сказав інженер. — Я зараз зайду до неї… поговорю…

— Давай, давай!

Інженер пішов, а Пашко вийшов на ганок, сперся ліктями на поруччя і почав дивитися на вулицю.

…У кіно сиділи разом усі троє. Настя — між інженером і Пашком.

Тільки-но погасили світло, Пашко присунувся ближче до Насті і взяв її за руку. Настя мовчки відняла руку й відсунулася. Пашко, наче й не він, почав дивитися на екран. Подивився хвилин десять і знову став обережно шукати Настану руку. Настя раптом присунулася до нього і ледь чутно шепнула на вухо:

— Якщо ти будеш розпускати руки, я осоромлю тебе на весь клуб.

Пашко вмить прибрав руку.

Посидів ще хвилин п’ять. Потім нахилився до Насті і теж пошепки сказав:

— У мене серце розривається, як осколочна граната.

Настя тихенько засміялася. Пашко знову почав шукати її руку. Настя звернулася до Гени:

— Дай я пересяду на твоє місце.

— Затуляють, еге? Ей, товаришу, прибери свою голову! — розпорядився Пашко.

Товариш, який сидів попереду, «прибрав» голову.

— Тепер нічого?

— Нічого, — сказала Настя.

У залі було гамірно. Раз у раз голосно сміялися.

Пашко зігнувся в три погибелі, закурив і почав швидко ковтати солодкий дим. У світлих променях виразно закучерявилися сині хмарки. Настя штовхнула його під бік.

— Ти що?

Пашко погасив цигарку… Знайшов Настину руку, з силою потиснув її і, нагинаючись, пішов до виходу. Сказав на ходу Гені:

— Нехай цю комедію тигри дивляться.

Надворі Пашко розстебнув комір сорочки, закурив. Повільно пішов додому.

Дома, не роздягаючись, ліг на ліжко.

— Ти чого такий сумний? — спитав Єрмолай.

— Та так… — сказав Пашко. Полежав кілька хвилин і раптом спитав: — Інтересно, тепер жінок крадуть чи ні?

— Як це? — не зрозумів Єрмолай.

— Ну як колись… Колись крали ж?

— А-а! Чорт його знає! А навіщо їх красти? Вони й так, по- моєму, раді, без викрадення.

— Це звичайно. Я так просто, — погодився Пашко. Ще трохи помовчав. — І статті, звичайно, за це ніякої немає?

— Мабуть. Я не знаю, Павле.

Пашко встав з ліжка, заходив по хаті. Про щось зосереджено думав.

— «В жизни раз бывает восемна-адцать лет», — заспівав він раптом. — Єгоровичу, на сорочку. Сенк’ю!

— Чого раптом!

— Так. — Пашко скинув вишивану сорочку Прохорова, надів свою. Постояв посеред хати, ще подумав. — Сфотографовано, Єгоровичу!

— Ти що, дівку якусь надумав украсти? — спитав Єрмолай. Пашко засміявся, нічого не сказав, вийшов надвір.

Була вогка темна ніч. Недавно пройшов добрячий дощ, капотіло скрізь. Гавкали собаки. Торохтів десь движок.

Пашко пішов у РТС, де стояла його машина.

У дворі РТС його гукнули.

— Свої, — сказав Пашко.

— Хто свої?

— Холманський.

— Командировочний, чи що?

— Еге ж.

У коло світла вийшов дідуган-сторож, у кожусі, з берданкою.

— Їхати, чи що?

— Їхати.

— Закурити щось є?

— Є.

Закурили.

— Дощ, на те показує, ще буде, — сказав дід і позіхнув. — У сон хилить на дощ.

— А ти спи, — порадив Пашко.

— Не можна. Я оце недавно заснув був, а тут заїхав цей…

Пашко перебив балакучого діда:

— Гаразд, батьку, я поспішаю.

— Паняй, паняй. — Старий знову позіхнув.

Пашко завів свою півторатонку і виїхав з двору РТС.

і Він знав, де живе Настя, — біля самісінької річки, над урвищем.

Удень розговорилися з Прохоровим, і той показав йому цей будинок. Пашко запам’ятав, що вікна світлиці виходять у сад.

Зараз Пашка хвилювало одне: є у Платонових собака чи немає?

На вулицях у селі нікого не було. Навіть парочки поховалися. Пашко їхав на малій швидкості, боячись ускочити кудись.

Під’їжджаючи до Настиного дому, він майже зовсім зменшив газ, виліз із кабіни. Мотор не заглушив.

— Так, — неголосно сказав він і потер долонею груди: він хвилювався.

Світла не було в домі. Придивившись у пітьмі, Пашко побачив крізь голі дерева темні вікна світлиці, що ледь мерехтіли. Пашкове серце гучно забилося.

«Аби тільки собаки не було».

Він кашлянув, обережно поторгав паркан — у дворі тиша. Ані шелесне. Капотить з покрівлі.

«Ну, Пашко… або зараз у лоба дадуть, або…»

Він тихенько переліз через низенький паркан і пішов до вікон. Чув позаду приглушене бурчання своєї вірної півторатонки, свої кроки і лунке видзвонювання крапель. Весна сходила соком. Пахло погребом.

Пашко, доки йшов садком, співав у думці пісню про «восемнадцать лет», одну й ту саму фразу: «В жизни раз бывает восемнадцать лет». Він цілий день сьогодні співав цю пісню.

Біля самих вікон під його ногою голосно тріснув сучок. Пашко завмер. Тиша. Капотить. Пашко ступив останні два кроки і став у простінку. Перевів дух.

«Сама вона тут спить чи ні?» — виникло нове запитання.

Він вийняв ліхтарик, засвітив і спрямував у вікно. Жовта пляма світла поповзла по стінах, вириваючи з пітьми окремі предмети: грубка-голанка, двері, ліжко… Пляма здригнулась і завмерла. На ліжку хтось заворушився, підняв голову — Настя. Не злякалася. Легко підхопилась і пішла до вікна в самій сорочці. Пашко вимкнув ліхтарик.

Настя зняла защіпки й відчинила вікно.

Із світлиці війнуло застояним сонним теплом.

— Ти що? — спитала вона неголосно. Голос її насторожив Пашка — якийсь відчужений.

«Невже впізнала?» — злякався він. Він хотів, щоб його вважали поки що за іншого. Він мовчав.

Настя відійшла од вікна. Пашко увімкнув ліхтарик. Настя пройшла до дверей, причинила їх щільніше й повернулася до вікна. Пашко вимкнув ліхтарик.

«Не впізнала. Інакше не розгулювала б у самій сорочці».

Пашко почув запах їі волрсся. У голову вдарив гарячий туман. Він відсторонив її і поліз у вікно.

— Додумався? — сказала Настя трохи лагіднішим голосом. «Додумався, додумався, — думав Пашко. — Зараз буде цирк».

— Ноги хоч витри, — сказала Настя, коли Пашко вліз у світлицю і опинився з нею поруч.

Пашко все мовчав. Обняв її, теплу, м’яку. Так стиснув, що в неї тріснула на сорочці якась тасьма.

— Ох, — глибоко зітхнула Настя, — що ж ти робиш? Шалений!..

Пашко почав її цілувати. І в цю мить щось сталося з Настею: вона раптом випручалася з його обіймів, відскочила, гарячково занишпорила рукою по стіні, шукаючи вмикач.

«Усе. Кінець». Пашко приготувався до найгіршого: зараз вона закричить, прибіжить батько і буде його фотографувати. Він відійшов, на всяк випадок, до вікна.

Спалахнуло світло. Настя така була приголомшена, що спершу не стямилася, що стоїть перед стороннім чоловіком майже гола.

Пашко лагідно всміхнувся до неї.

— Злякалася?

Настя вхопила з стільця спідницю і почала одягати. Наділа, підійшла до Пашка. Не встиг він подумати про щось там, як від

чув на лівій щоці сухий гарячий ляпас. І в ту ж мить такий же — на правій.

Потім якийсь час стояли одне супроти одного, дивились… У Насті від гніву розцвів яскравий рум’янець. Вона була дивовижно гарна у цю хвилину.

«Щастить інженерові», — мимоволі подумав Пашко.

— Негайно забирайся звідси! — неголосно наказала Настя. Пашко зрозумів, що вона не буде кричати — не з таких.

— Побесідуємо, як жельтмени, — заговорив Пашко, закурюючи. — Я можу, звичайно, піти геть, але це банально. Це сірість. — Він кинув сірник у вікно і розвивав далі свою думку дещо поквапливо, бо побоювався, що Настя візьме в руки який- небудь важкий предмет і знову запропонує забиратися геть. Від хвилювання Пашко заходив по світлиці — від вікна до столу й назад. — Я закоханий, так. Це факт, а не реклама. І я одного лише не розумію: чим я гірший за цього інженера? Якщо на те пішло, я можу легко стати Героєм Соціалістичної Праці. Треба тільки сказати мені про це. І все. Навіщо ж тут аплодисменти влаштовувати? Збирайся і поїхали зі мною. Будемо жити в місті. — Пашко зупинився. Дивився на Настю серйозно, не кліпаючи. Він любив її, любив, як нікого ніколи в житті ще не любив.

Вона зрозуміла це.

— Який же ти дурень, хлопче, — сумно і просто сказала вона. — Що ти мелеш тут? — Вона сіла на стілець. — Наробив бешкету і ще філософствує ходить. Він любить!.. — Настя дивно якось закліпала, одвернулася. Пашко зрозумів: заплакала. — Ти любиш, а я, по-твоєму, не люблю? — Настя рвучко обернулася до нього — в очах сльози.

Вона була невимовно, дивовижно гарна. І в цю мить Пашко зрозумів: ніколи в житті він не відвоює її. Завжди у нього так: як тільки щось серйозніше, глибше — то не його.

— Чого ти плачеш?

— Та того, що ви тільки про себе дбаєте… егоїсти нещасні! Він любить! — Вона утерла сльози. — Любиш, то поважай хоч трохи, а не так…

— Що ж я таке зробив? У вікно вліз — чи й не дива! До всіх лазять.

— Не про вікно мова. Дурні ви всі, от що. Той дурень теж… увесь висох од ревнощів. Приревнував же він до тебе. Виїжджати зібрався.

— Як виїжджати? Куди? — Пашко зрозумів, хто цей дурень.

— Куди… Спитай у нього!

Пашко нахмурився.

— На повному серйозі?

Настя знову витерла долонею сльози, нічого не сказала. Пашці стало до того шкода її, що під серцем занило.

— Збирайся! — наказав він.

Настя підняла на нього здивовані очі.

— Поїдемо до нього. Я поясню цим московським фраєрам, що таке кохання людське.

— Сиди вже… не базікай!

— Послухайте, ви!.. Молода, інтересна… — Пашко споважнів. — Мені можна заїхати по фізіономії, так? Але слова оці дурні я не переварюю. Що значить — не базікай?

— Куди ти поїдеш зараз? Ніч глупа…

— Наплювати. Одягайся. На кофту!

Пашко зняв зі спинки стільця кофту, кинув Насті.

Настя піймала її, підвелася нерішуче. Пашко знову заходив по світлиці.

— Чого ж це він приревнував? — спитав він не без самовтіхи.

— Танцювали… йому сказав хтось. Потім у кіно шепотілися. Він же дурень набитий.

— Що ж ти, не могла йому пояснити.

— Треба мені пояснювати! Нікуди я не поїду.

Пашко зупинився.

— Лічу до трьох: раз, два… Бо цілувати полізу!

— Я тебе полізу! Що ти йому скажеш?

— Я знаю що!

— А я до чого там?

— Треба.

— Та навіщо?

— Я не знаю, де він живе. Взагалі треба їхати. Крапка.

Настя наділа кофту, черевики.

— Лізь. Я за тобою. Побачив би хто-небудь зараз…

Пашко виліз у садок, поміг Насті. Вийшли на дорогу.

Полуторка бурчала на господаря.

— Сідай, плаксійко-горевійко!.. Возися тут з вами по ночах. Пашкові ця нова несподівана роль сподобалася.

Настя залізла в кабіну.

— Мене, чи що, хотів викрасти? На машині?

— Де вже там!.. З вами скоріше прокиснеш, ніж…

— Ну до чого ти, Павле…

— Що? — суворо спитав Пашко.

— Нічого.

— То ж бо і є. — Пашко зі скреготом ввімкнув швидкість і поїхав.

…Інженер не спав, коли Пашко постукав до нього у вікно.

— Хто це?

— Я.

— Хто я?

— Пашко. Павло Єгорович.

Інженер одчинив двері, впустив Пашка. Не приховуючи здивування, втупився в нього.

Пашко кивнув на стіл, завалений паперами.

— Сумні вірші складаєш?

— Я не розумію слухай…

— Зрозумієш. — Пашко сів до столу, відсунув ліктем папери. — Любиш Настю?

— Слухай!.. — Інженер почав червоніти.

— Любиш. Значить, так: іди веди її сюди — вона в машині сидить.

— Де? В якій машині?

— Надворі. До мене даремно приревнував: мені на хороших не щастить.

Інженер швидко вийшов надвір, а Пашко, Павло Єгорович, опустив голову на руки й заплющив очі. Він якось одразу втомився. Знову недоречно пригадалися набридлі слова: «В жизни раз бывает…» У грудях огидно заболіло.

Увійшли інженер з Настею.

Пашко підвівся. Якийсь час дивився на них ніби збирався сказати напутнє слово.

— Все? — спитав він.

— Все, — відповів інженер.

Настя усміхнулася.

— Отак, — сердито сказав Пашко. — Бувайте здорові. — Він пішов до виходу.

— Куди ти? Зачекай!.. — запротестував інженер.

Пашко, не оглянувшись, вийшов.

 

Від’їжджав Пашко з цього села. Від’їжджав у Салтон. Прохорову він підсунув під двері записку з адресою автобази, куди просив прислати довідку про те, що він одробив чесно три дні на посівній. Уявивши собі, який буде засмучений Прохоров його від’їздом, Пашко дописав у кінці: «Прости мене, але не винен я».

Пашкові було сумно. Він весь час курив.

Пішов дрібний дощ.

У Ігреневім, останньому селі перед Салтоном, на дорозі попереду виросло дві людські постаті. Замахали руками. Пашко зупинився.

Підбігли молоденький офіцер з дівчиною.

— До Салтона підкинь, будь ласка! — Офіцер був чимось дуже вдоволений.

— Сідай!

Дівчина залізла до кабіни і стала крутитися, обтрушуючись. Лейтенант стрибнув у кузов. Почали перемовлятися, реготати.

Пашко скоса роздивлявся дівчину — гарненька, білозуба, губки бантиком — просто лялечка! Але до Насті їй далеко.

— Куди це проти ночі? — спитав Пашко.

— У гості, — охоче відказала дівчина. І висунулася з кабіни — знову говорити зі своїм дружком. — Сашо! Саш!.. Як ти там?!

— В ажурі! — кричав з кузова лейтенант.

— Що, дня не вистачає? — знову спитав Пашко.

— Що? — Дівчина мельком глянула на нього і знову: — Сашо! Саш!..

— Усі чисто позакохувалися, — пробурчав Пашко. — Збожеволіли всі. — Він знову згадав Настю: зовсім недавно вона сиділа з ним поруч — чужа. І ця чужа.

— Сашо! Саш!..

«Сашо! Саш! — поглузував у думці Пашко. — Твій Саша й так сам себе не тямить з радощів. Пусти зараз — поперед машини побіжить».

— Я уявляю, що там зараз буде! — кричав з кузова Саша. Дівчина так і покотилася від сміху.

«Ні, люди все ж таки ненормальні робляться у цей час», — сердито думав Пашко.

Дощ припустив дужче.

— Сашо! Як ти там?!

— Порядок. На борту порядок!

— Скажи йому — там під балоном брезент є, хай накриється, — сказав Пашко.

Дівчина ледь не випала з кабіни.

— Сашо! Саш!.. Там під балоном якийсь брезент!.. Накрийся!

— Гаразд! Спасибі!

— На здоров’я, — сказав Пашко, закурив і замислився, вдивляючись примруженими очима в дорогу.