Страждання молодого Ваганова

Молодий випускник юридичного факультету, молодий працівник районної прокуратури, молодий Георгій Костянтинович Ваганов був зранку в доброму гуморі. Вчора він одержав листа… Він, тричі молодий, ждав від життя всього, але цього листа зовсім не сподівався. Була на їхньому курсі Майя Якутіна, горда дівчина з точеним обличчям. Ваганова ні тоді, на курсі, ні потім, ні тепер, коли хотілося у думці побачити Майю, не полишало нав’язливе якесь, прикре порівняння: Майя схожа на дерев’яну ляльку, яку зробив великий майстер. Однак саме це, що вона схожа на лялечку, на гарну лялечку, дивним чином вабило й підказувало, що вона жінка ж, здатна зварити борщ і здатна подарувати радість, яку ніхто більше не годен подарувати, тобто вона жінка, як і всі жінки, але до того ж гарна, мов лялечка. Георгій Ваганов хотів усе з’ясувати собі, а з’ясовувати тут не було чого: любив він цю Майю Якутіну. З їхнього курсу її любили чотири хлопці; усі лишилися з носом. На останньому курсі Майя вийшла заміж за якогось, як пройшла чутка, талановитого фізика. Всі вирішили: бач, гарненька, та ще й з розрахунком. Усі вони так, гарненькі оті. Але звинувачувати чи ображатися на Майю Ваганов не міг: по- перше, ніякого права не мав на це, по-друге… за що ж звинувачувати? Ваганов завжди знав: Майя не йому рівня. Жаль, звичайно, але… А може, й не жаль, може, це й на краще: коли б дісталася йому Майя, як дарунок долі, він скоро пішов би з цим дарунком на дно. Він ураз став би пристосуванцем: за всяк ціну захотів би лишитися в місті, погодився б на роль якогось дрібного чиновника… Не прив’язаний, а повискував би коло цієї Майї. Ні, що не робиться — усе на краще, це правильно сказано. Так Ваганов заспокоїв себе, коли зрозумів остаточно, що не бачити йому Майї, як свого вуха. Тим він і заспокоївся. Тобто йому здавалося, що заспокоївся. Виявляється, в таких справах не заспокоюються. Вчора, коли він одержав листа і зрозумів, що він од Майї, він спершу очам своїм не повірив. Та лист був від Майї… У нього так забилося серце, що він серйозно подумав: «Отак, напевно, непритомніють». І нітрохи цього не злякався, тільки вийшов з хазяйської половини будинку до себе в кімнату. Він читав його, обпікаючись солодким передчуттям, він його гладив, дивився на світло, ледь не цілував — цілувати соромно було, хоч згарячу такий порух — обцілувати листа — був. Ваганов виріс у селі, з суворим батьком і завжди заклопотаною — все вона в роботі — матір’ю, ласки майже не знав, соромився ласки, найдужче чомусь поцілунків.

Майя писала, що її сімейне життя луснуло, що тепер вона вільна і хотіла б використати свою відпустку для того, щоб хоч трохи побачити країну — поїздити. У зв’язку з цим питала: «Любий Жоро, згадай нашу давню дружбу, зустрінь мене на станції і дозволь пожити в тебе з тиждень — я давно мріяла побувати у тих краях. Можна?» Далі вона ще писала, що в неї була можливість добре переосмислити своє життя і життя навколо, що вона тепер добре розуміє, наприклад, його, Жорчину, наполегливість у навчанні й те, з якою легкістю він, Жорка, погодився їхати у таку глушину… «Ну-ну-ну, легше, матінко, легше, — із задоволенням думав молодий Ваганов. — Підожди поки що курчаток лічити».

З оцим листом у портфелі і йшов зараз до себе на роботу молодий Ваганов. Треба було або на роботі, якщо вдасться, або вдома ввечері дати відповідь Майї. І він шукав слова та звороти, які мають бути в його листі, у листі простому, великодушному, розумному. Шукав він такі слова, знаходив, відкидав, знову шукав… А серце час від часу та й тьохне: «Невже вона моєю буде? Не країну ж вона, справді, їде подивитися, ні. Потрібна їй ця країна, як…»

Цілком захоплений вирішенням цієї хвилюючої загадки у своїй долі, Ваганов пройшов до кабінету, зразу дістав кілька аркушів паперу, приготувався писати листа. Але в цей час двері кабінету повільно, огидно заскиглили… В отвір обережно просунулася стрижена голова чоловіка, якого він мимохідь бачив щойно у коридорі на дивані.

— Можна до вас?

Ваганов якусь мить помовчав і сказав, не дуже намагаючись приховати досаду:

— Заходьте.

— Добрий день. — Чоловікові так десь до п’ятдесяти, сухорлявий, високий, з довгими робочими руками, які він не знав куди подіти.

— Сідайте, — звелів Ваганов. І відсунув аркуші вбік.

— Я тут… це… характеристику приніс, — сказав чоловік. І, зрадівши, що знайшов діло рукам, стурбовано почав діставати з внутрішньої кишені піджака те, що він називав характеристикою.

— Яку характеристику?

— На дружину. Вони тут на мене справу заводять… А я хочу пояснити…

— Ви Попов?

— Так.

— А що ви пояснити хочете? Ви поясніть, чому ви бійку зчинили? Чому побили дружину й сусіда? До чого тут характеристика?

Попов уже дістав характеристику і стояв з нею посеред кабінету. Колись він, напевно, був дуже гарний. Він і тепер ще гарний: трохи вилицюватий, ніс хижо вигнутий, чоло високе, чисте, погляд прямий, чесний… Але, звичайно, пом’ятий, несвіжий, учора випив чимало, зранку сяк-так поголився, поспіхом обполоснувся… Гай-гай!

— Дайте-но характеристику.

Попов подав два списаних аркуші з зошита, відступив на крок від столу знову на середину кабінету і став ждати. Ваганов побіг очима по нерівних рядках… Він уже кинув це заняття — веселитися, читаючи всілякі пояснення і скарги простих людей. Як думають, так і пишуть, анітрохи це не безглуздіше за будь-яке фальшиве гладкописання, чесніше, принаймні.

Ваганов дочитав.

— Попов… це ж не змінює справи.

— Як не змінює?

— Не змінює. От ви тут пишете, що вона така й сяка — погана. Припустимо, я вам повірив. Ну й що?

— Як же? — здивувався Попов. — Вона ж мене навмисно посадила! На п’ятнадцять діб. Посадила, а сама тут з цим… Я ж знаю. Мені ж Колька Корольов усе розповів. Та я й без Кольки знаю… Вона мені сама казала.

— Як це казала?

— Казала! — вигукнув довірливо Попов. — Тебе, каже, посаджу, а сама тут поживу з Мишком.

— Овва… Що, так прямо й казала?

— Та в тім-то й річ! — знову вигукнув Попов. І навіть сів, раз уже розмова пішла не офіційна, а нормальна, чоловіча. — Тебе, каже, посаджу, а сама — на зло тобі — поживу з Мишком.

— Отак «на зло» й казала?

— Та ні! Я ж знаю її… І Мишаню цього знаю: зроду від чужого не відмовиться. Усе, що я там написав, я за все головою ручаюся. Жили, собаки! Другого ж дня стали жити. Їх Колька Корольов одного разу застав.

— Ну, не знаю… — Молодий Ваганов справді не знав, що й думати: схоже, чоловік каже всю гірку правду. — Тоді вже розлучатися треба, чи що?

— А куди я піду, як розлучуся? Вона ж будинок відсудить? Відсудить. Та й це… дітлахи ще не вбились у колодочки, шкода мені їх.

— Скільки у вас?

— Трійко. Меншому тільки сім, я люблю його до смерті… Несила мені жити самому — геть зіп’юся.

— Ну, слухайте!.. — з серцем сказав Ваганов. — Ви вже просто як… паралітик якийсь: «несила», «зіп’юся». Ну а що ж робити? Ну уявіть собі, що ви от не зі скаргою прийшли, не до начальства, а… до товариша. От я вам товариш, і я не знаю, що порадити. Зможеш з нею жити після цього — живи, не зможеш…

— Зможу, — твердо сказав Попов. — Чорт з нею, що вона хвостом раз-удруге вильнула. Тільки хай цього більше не буде. Я сам винен: бешкетую багато, не дуже ласкавий… Якби був трохи ласкавіший, вона, може, не додумалася б до цього.

— То живи!

— Живи… Вони ж посадити хочуть. І посадять. У них свідків повно, медичні експертизи обоє пройшли… Років три впаяють.

— Чого ж ти хочеш, я не розумію?

— Щоб вони закрили справу.

— А характеристика навіщо?

— А щоб назустріч теж папери посунути. Може, подивляться, які вони самі хороші, і закриють справу. Вони ж самі кругом винні! Ти ж диви, посадити людину, а самій тут… Ну, не зараза вона після цього!

— Дуже побив?

— Та де там дуже! Ґвалту більше, крику…

— А без бійки вже не міг?

Попов провинно опустив голову, погладив широкою коричневою долонею своє коліно.

— Несила…

— Знову несила! Ах ти, господи, які ми безсилі! — Ваганов устав з-за столу, пройшовся по кабінету. Зло брало на чоловіка, і шкода його було. Причому той анітрохи не бив на жалість, це Ваганов навіть зі своїм невеликим ще досвідом навчився розрізняти: коли навмисно намагаються розжалобити, і роблять це іноді досить вправно. — Адже якби ти зміг і спокійно подав на розлучення, то ще подивилися б, як вас розсудити: можливо, що й… Зрештою, що ж тепер про це?

— Так, звісна річ, — погодився Попов.

Якийсь час вони мовчали.

«Ну, що ж робити? — думав Ваганов. — Посадять же дурня. Як не веди справу, а… Ех!»

— Як ви побралися?

— Як?.. Звичайно. Я з війни прийшов, вона тут продавцем у сільпо працювала… Ну, зійшлися. Я її і раніше знав.

— Ви тутешній?

— Тутешній. Тільки у мене рідних тут нікого не лишилося: мати з батьком ще до війни померли — почаділи, старших братів обох на війні вбило, дві тітки було, теж померли. Небожі, які були, у містах десь, я навіть не знаю де.

— А дружина де зараз?

Попов нерозуміюче подивився на слідчого.

— Де працює, чи що? Там-таки, у сільпо.

— На роботі зараз?

— На роботі.

— Тебе хто навчив з характеристикою отою?

— Ніхто, сам. Ні, казали хлопці: треба, мовляв, назустріч папери які-небудь посунути… Я подумав… що посунути? Написав от…

— Гаразд, залиш її мені. Іди. Я спробую з дружиною поговорити.

Попов підвівся… Хотів щось іще сказати чи спитати, але тільки подивився на Ваганова, кивнув слухняно головою і обережно вийшов.

Ваганов, залишившись наодинці, довго стояв, дивився на двері. Потім сів, подивився на білі аркуші паперу, які він приготував для листа. Спитав:

— Ну що, Майю? Що будемо робити? — Почекав, що під серцем ворухнеться ніжність і обдасть гарячим, але гарячим чомусь не обдало. — Тьху ти, чорт! — з досадою сказав Ваганов. І далі подумав: «Увечері напишу».

Прибиральниця прокуратури пішла привести Попову з сільпо — це було поряд.

Ваганов проглянув тим часом «папери», що звинувачували Попова. Так, люди вели діло до того, щоб чоловіка будь-що посадити. І як спритно, як грамотно все розписано! Знайшовся й писар. Ваганов підсунув до себе «характеристику» Попова, ще раз прочитав. Смішний і сумний людський документ… Це, власне, не характеристика, а правдивий виклад того, що сталося. «Прийшов я, голений, вона лежить, як удав, на перині. Ну, кажу, розказуй, як ти тут без мене знову гуляла? Вона бачить, діло кепське, давай базікати. Я її стусонув разок: ти можеш тихіше, мовляв? Вона вирвалась — і не кудись там побігла, не до рідних — до Мишка знову ж подалася. Тут мені зовсім серце зайшлося, я не витримав…»

 

Попова, миловида ще жінка, років їй сорок, небоязка, з замашками продавщицької фамільярності, одразу показала, що вона закон знає: закон охороняє її.

— Ви уявляєте, товаришу Ваганов, життя немає: як вип’є, так і починає хуліганити. До якогось Мишка мене приревнував!.. Дурень необтесаний.

— Так, так… — Ваганов підхопив фамільярний тон бідової жінки і поманив її далі. — Бешкетник. Що, він не знає, що зараз за це суворо! Забув.

— Він усе на світі забув! Нічого — згадає. Дадуть років три — згадає, буде час.

— Діти тільки от… як без батька — нічого?

— А що? Вони вже тепер дорослі. Та й потім такого батька мати — краще не мати.

— Він завжди такий був?

— Який?

— Ну, хуліганив, бився?..

— Ні, раніше випивав, але смирніший був. Це тут — до Михайла приревнував… Торік почав. Та ще погрожує! Погрожує, Георгію Костянтиновичу: приріжу, каже, обох.

— Так, так. А хто такий цей Михайло?

— Та сусід наш, господи! Минулого року приїхали… Шофером у сільпо працює.

— Він що, самотній?

— Та вони так: переїхати сюди переїхали, а там будинок теж не продали. Жінці його тут не подобається, а Михайлові подобається. Він рибалка затятий, а тут у нас рибалити добре. От вони на дві хати й живуть. І там город посаджено, і тут… От вона й устигає — їздить, жінка його: там город порає і тут, жадують, щоб сказати.

— Так, так… — Ваганов зовсім переконався, що правий Попов:

зраджує йому дружина. Та ще й нахабно, з утратою совісті. — Ось він тут пише, що, мовляв, ви йому прямо сказали: «Тебе посаджу, а сама тут з Мишком поживу». — У «характеристиці» не було цього, але Ваганов пригадав слова Попова і вдав, що прочитав. — Було таке?

— Це він так написав?! — голосно обурилася Попова. — Нахабисько! Треба ж!.. — Жінка навіть посміялася. — Ну треба ж!

— Бреше?

— Бреше!

«Так, упевнена молодичка, — з гнівом уже думав Ваганов. — Ну, ні, так просто я вам чоловіка не віддам».

— Виходить, саджати?

— Треба саджати, Георгію Костянтиновичу, нічого не зробиш. Хай посидить.

— А не шкода? — мимоволі вирвалося у Ваганова.

Попова насторожилася… Запитливо подивилася на молодого слідчого, посміхнулася запобігливо.

— У якому розумінні? — спитала вона.

— Та я так, — ухилився Ваганов. — Ідіть. — Він пильно подивився на жінку.

Жінка сказала «ага», підвелася, пройшла до дверей, обернулася, стурбована… Ваганов так само дивився на неї.

— Я забув спитати: чому у вас так пізно діти з’явилися? Жінка зовсім розгубилася. Не від запитання цього, а від

того, як на її очах змінився слідчий: тон його, погляд його… Від розгубленості вона пішла знову до столу і сіла на стілець, де тільки що сиділа.

— А не вагітніла, — сказала. — Чогось не вагітніла, і все. А потім завагітніла. А що?

— Нічого, ідіть, — ще раз сказав Ваганов. І поклав руку на папери. — У всьому… — він підкреслив це «у всьому», — у всьому ретельно розберемося. Суд, можливо, буде показовий, суворий: хто винен, той і відповість. До побачення.

Жінка попрямувала до виходу… Виходила вона не так упевнено, як увійшла.

— І ще, — згадав слідчий, — а хто такий… — він удав, що пошукав у «папері» Попова забуте ім’я свідка, хоч там цього імені теж не було, — хто такий Микола Корольов?

— Господи! — вигукнула жінка біля дверей. — Корольов? Та п’ють разом з моїм, хто йому повірить! — Жінка була збита з пантелику. Навіть у голосі була невпевненість.

— Він що, зареєстрований як алкоголік? Корольов цей?

Жінка хотіла знову повернутися до столу і розповісти докладно про Корольова: видно, і вона розуміла, що це найуразливіше місце у її наступальній позиції.

— Та хто у нас їх тут реєструє, товаришу Ваганов! Вони просто дружки з моїм, разом на війні були…

— Ну, гаразд, ідіть. У всьому розберемося.

Він наткнувся поглядом на білі аркуші паперу, які чекали його… Замислився, дивлячись на ці аркуші. Майя… Далеке ім’я, весняне ім’я, чудове ім’я… Можна й почати нарешті писати слова гарні, сердечні — одне за одним, одне за одним — багато! Цілий ранок сьогодні солодко бриніло: ось сяде він писати… І буде він ці гарні, оперені слова пускати, мов легкі стріли з тятиви, — і втикати, і втикати їх у точену фігурку далекої Майї. Він їх навтикає стільки, що Майя скрикне від неминучої любові… Проб’є він її дерев’яне серденько, думав Ваганов, дістане, де живе, здатне любити просто так, без розрахунку. Але ось тепер нараз ясно і просто подумалось: «А може вона так? Здатна вона так любити?» Адже, якщо спокійно і тверезо подумати, треба спокійно й тверезо ж відповісти собі: навряд. Не так росла, не так вихована, не до такого життя звикла… Взагалі не зможе, та й годі. Уся ця історія з талановитим фізиком… Біс її знає, звичайно! З другого боку, заради об’єктивності, слід більше б знати про все це — і про фізика, і як у них усе почалося, і як закінчилося. «Ех, — з досадою подумав Ваганов, — повело тебе, милий: закрутився. Що сталося? Пройшла перед очима ще одна безглузда історія невмілого життя… Ну? Хіба мало їх уже пройшло і скільки ще пройде! То що, кожну приміряти до себе, чи як? Та й чому — що за дурниця! — чому якийсь чоловік, відчуваючи тільки свою беззахисність, і його дружина, знахабніла, безсовісна, яка відчуває, на відміну від чоловіка, цілковиту свою захищеність, чому саме вони, зі своєю життєвою нерозумністю, повинні підказати, як тобі вирішити зараз таке — таке! — у своєму непростому, не маленькому, як хотілося і думалося, житті?» А вийшло, що саме після історії Попових у Ваганова зникло бажання «обстрілювати» далеку Майю. Ранкова ясність і схвильованість потьмарилися. Наче каменем у вікно кинули — усе в душі стривожилося, стислося… «Увечері напишу, — вирішив Ваганов. — Дурне діло — напевно, по молодості — роботу змішувати з особистим настроєм. Треба відмежуватися. Треба простіше».

Увечері Ваганов зачинився у кімнаті, вимкнув радіо й сів до столу писати. Але перед очима знову настирливо стояли винуватий Попов та його метка жінка. Як прокляття, як початок божевілля… Ваганов уже й лаяв себе в’їдливими словами, і розмірковував спокійно, логічно… Ні! Стоять, і все, в очах ці люди. Навіть не вони власне, хоч саме їх Ваганов весь час пам’ятав, але не вони самі, а те, що вони виклали перед ним, — ось що сплутало думки і почуття. «Ну, гаразд, — вкрай розсердився на себе Ваганов, — якщо вже ти боягуз, то так і скажи собі тверезо. Адже ось що трапилося: ця Попова незбагненним якимось чином впевнила тебе в потаємній думці, що Майя така ж по суті професійна споживачка, егоїстка, тільки одна чинить тупо, просто, а друга вміє і має для того набагато більше. Але ж це гірше — болючіше вб’є. Ось що ти тут відчув, яку небезпеку. Тоді вже так просто і скажи: «Всі вони однакові!» — і став крапку, не почавши листа. І бійся, і розмірковуй далі — так безпечніше. Гачок конторський».

Ваганов довго сидів нерухомо за столом. Він справді страждав. Він знову підсунув до себе аркуш паперу, посидів ще… Ні, не піднімається рука писати, немає в душі сподіваної свободи. Нема впевненості, що це не дурниця, а є там — теж, напевно, вроджене — боягузтво: коли б чогось не сталося! Ось же куди все вперлося, якщо вже чесно, якщо вже тверезо. «Плебей, син плебея! Ну, помилися, наламай дров… Якщо вже пробивати цей шар життя, то не рачки ж? Не віднімай у себе тверезого розуміння всього, не вдавайся до ілюзій, але вже й отак у всьому длубатися… це теж паскудство, дрібність. Куди ж іти з такою старцівською торбою! Давай-но будемо писати. Будемо писати не поему, не стріли будемо пускати в далеку Майю, а скажемо їй так: що привезеш, голубонько, те й одержиш. Давай так».

…Годин до чотирьох ранку Ваганов закінчив великого листа. Надворі було вже видно. У відчинене вікно тягло прохолодою раннього червневого ранку. Ваганов притулився плечем до лутки, закурив. Він зморився від листа. Він починав його разів дванадцять, рвав аркуші, нанервувався, насердився і дуже втомився. Так утомився, що тепер не хотілося перечитувати листа. Не стільки не хотілося, скільки, сказати б, боязко: ніякої там певності, здається, немає, надто розумного — теж. Ваганов весь час відчував це, поки писав, весь час відчував, що дужче кокетує, ніж… Він до пучки докурив сигарету, сів до столу і почав читати листа.

«Майю! Твій лист так стривожив мене, що от уже другий день я ходжу сам не свій: весь у думках. Я питаю себе: що це? І не можу відповісти. Тепер я питаю тебе: що це, Майю? Пожити у мене тиждень — ради бога! Але це ж і є те, про що я питаю: що це? Ти ж знаєш моє до тебе ставлення… Воно, як підказує мені дурне моє серце, лишилось, як і раніше, таким; яким було тоді: я люблю тебе. І саме ця обставина дає мені! право питати і казати те, що я думаю про тебе. І про себе теж.¹ Майю, це що, втеча від себе? Ну, що ж, приїжджай, поживи.¹ Але тоді куди мені тікати від себе? Мені нікуди. А втекти схочеться, я це знаю. Тому я ще раз питаю (як на допиті!): що це, Майю? Благаю тебе, напиши мені ще одного листа, коротенького, дай відповідь на запитання: що це, Майю?» Так почав Ваганов свого довгого листа… Він відсунув його, схилився на руки. Відчув, що у нього навіть заболіло серце від власної глупоти й немічності. «Папуга! Що це, Майю? Що це, Майю? Тьху!.. Слимак». Це справді було, як горе, — ця невизначеність. Це вперше в житті Ваганов так розчахнувся… «Господи, та що ж робити? Що робити?» Пригадував Ваганов, хто міг би порадити йому щось — він ладен був і на це піти, — нікого не пригадав, нікого не було тут, кому він не посоромився б розповісти про свої муки і хто повірив би. А пригадав він тільки… Попова, його чесний прямий погляд, його розумне чоло… А що? «А що, Майю? — прикро дошкулив він собі ще раз. — Це нічого, Майю. Просто я слимак, Майю».

Він зіжмакав листа в тугу кульку й викинув його у вікно на город. І ліг на ліжко, і міцно заплющив очі, як у дитинстві, коли хотілося, щоб якась прикрість швидше забулася і минула.

Вранці, ідучи на роботу, Ваганов відчував велику втому. В пустій голові прокручувався і прокручувався мотивчик, що влетів хтозна-звідки: «А я играю на гармошке у прохожих на виду-у…» З листом Ваганов вирішив почекати. Хай прийде визначеність, хай спершу стане самому ясно: чи здатний він сам на щось, а чи він вигадав себе такого — розумного, діяльного, а інші, мов дурника, підігріли його в цьому. Ось хай стане ясно до кінця — хай більше не буде жодних ілюзій, жодної помилки щодо себе. Поки що ясно одне: він любить Майю і боїться зближення з нею. Боїться відповідальності, зв’язаності, боїться, що не буде з нею сильним і діяльним і його майбутнє лусне. «Отепер подивимося, як ти вивернешся, діяльний, — думав він про себе з щирою злістю. — Підождемо й подивимося».

Роботу він почав з того, що звелів покликати Попова.

Попов прийшов скоро, знову обережно заглянув у двері. — Заходь! — Ваганов вийшов з-за столу, потис руку Попову, всадив його на стілець. Сам сів поруч.

— Як тебе звати?

— Павло.

— Ну, як там?.. Дома?

Попов помовчав… Подивився сірими своїми очима на слідчого. Які все ж таки дивовижні в нього очі: чи то довірливі надміру, чи то мудрі. Як у дитини, ясні, адже бачили ці очі й смерть, і горе людське, і сам він страждав багато… Чи не оце і є сила людська — отака терпляча і мовчазна. І чи не є все інше — хамством, шахрайством і жорстокістю.

— Нічого ніби… А що? — спитав Попов.

— Не говорив з дружиною?

— Ми з нею тиждень уже не говоримо.

— Не помітив у ній ніяких змін?

— Помітив. — Попов усміхнувся. — Учора ввечері довго на мене дивилася, потім питає: «Був у слідчого?» — «Був, — кажу. — А що, тобі тільки бігати туди?»

— А вона що?

— Нічого більше. Мовчить. І я мовчу.

— Візьмуть вони свої заяви назад, — сказав Ваганов. — Ще разок викличу, може, не раз навіть… Гадаю, що візьмуть.

— Добре б, — просто сказав Попов. — Не хочеться сидіти, ну її к бісу. Немолодий уже…

— Павле, — замислено почав Ваганов про те головне, що боліло, — хочу з тобою порадитися… — Ваганов прислухався до себе: чи не соромно, як хлопчиськові, просити поради у дядька. Чи не смішний він? Ні, не соромно і наче не смішний. Що ж тут смішного! — Є в мене жінка, Павле… Ні, не так. Є на світі одна жінка, яку я люблю. Вона була замужем, зараз розійшлася з чоловіком і дає мені зрозуміти… — Отепер лише Ваганов відчув себе трохи ніяково — від того, що недоладно почав. — Одне слово так: люблю цю жінку, а зв’язуватися з нею боюся.

— Чого? — спитав Попов.

— Та боюся, що вона така ж… подібна до твоєї дружини. Пропаду, боюся, з нею. Це ж на неї тільки й треба буде працювати: щоб їй цікаво жити було, весело, різноманітно… Ну, словом, усі мої задуми геть, а лише панькай її…

— Ну, як же це так? — засумнівався Попов. — Треба, щоб життя було дружним, щоб усе разом: горе — горе, радість теж…

— Та стривай, це я знаю — як треба! Це все знаю.

— А що ж?

У Ваганова зникло бажання розмовляти далі. І досадно стало на когось.

— Я знаю, як треба. Як повинні жити люди, це все знаю. А от що робити, якщо я знаю, що люблю її, і знаю, що вона… ніколи мені другом справжнім не буде? Твоя дружина тобі друг?

— Та про мою!..

— А що «про мою»? Люди всі однакові, всі хочуть жити гарно… Хіба тобі не потрібен друг у житті?

— Я так скажу, товаришу Ваганов, — зрозумів нарешті Попов. — 3 того боку, з жіночого, звідти ждати немає чого. Це брехня суцільна. Я теж думав про це… Чому ж, мовляв, люди жити не вміють? Адже ти подивися: що не сім’я, то й чвари. Що не сім’я, то й якась незлагода. Чому ж так? А тому, що нічого ждати від жінки… Жінка — вона і є жінка.

— На якого ж біса ми тоді женимося? — спитав Ваганов, здивований такою запеклою філософією.

— Це інше питання. — Попов говорив вільно, переконливо — справді, мабуть, думав про це. — Сім’я людині потрібна; це вже як не крутися. Без сім’ї ти порожній нуль. Чого ж тоді ми дітей так любимо? А тому любимо, щоб була сила — терпіти всі жіночі вибрики…

— Але ж є нормальні сім’ї!

— Та де?! Прикидаються. Сміття з хати не виносять. А самі потайки… бушують.

— Ну, матері його ковінька! — дужче й дужче дивувався Ваганов. — Це вже зовсім… морок якийсь. Як тоді жити?

— Так і жити: укріпитися й жити. І не вдаватися до самовтіхи. Який же вона друг, що ви? Спасибі, що хоч дітей народжують. І скаржитися на них за це не треба — якщо вони так (Зроблені. Чого скаржитись? — У правді своїй Попов був твердий, спокійний. Коли зрозумів, що Ваганов такої саме правди й хоче — всієї, повної, — він її виклав. І дивився на молодого чоловіка мирно, навіть весело, не хвилювався.

— Он як, — промовив Ваганов. — Ну ні, Попов, це в тобі горе твоє говорить, невдача твоя. Це, одначе, не так усе…

Попов знизав плечима.

— Ви мене спитали — я сказав, як думаю.

— Це правильно, правильно. Я не заперечую. Заперечувати тут треба цілим життям, а так… це…

— Звичайно. Кожен так і живе — з самого початку. Скажи Мені тоді: «Не женися, мовляв, Пашко, помилишся». Що я на це? Послав би подалі цього порадника і робив своє діло. Так Воно й буває.

— Так, так, — погодився Ваганов. — Це правильно. Ну, гаразд. — Він устав. Попов теж устав. — До побачення, Павле. І Гадаю, що вони візьмуть свої заяви. Тільки ти там…

— Та ні, що ви, товаришу Ваганов! — запевнив Попов. — Більше цього не повториться, даю слово. Дурне це… Що з них вибивати? Хай їм самим соромно стане. Бо мені ж таки й соромно — побешкетував… Ходжу, кляузами займаюся, хіба ж не соромно?

— Ну, до побачення.

— До побачення.

Тільки-но за Поповим зачинилися двері, Ваганов сів до столу — писати. Він ще під час розмови з Поповим вирішив дати Майї таку телеграму:

«Приїжджай. Палат немає — все моє ношу з собою. Зустріну. Георгій».

Він записав так… Прочитав. Просвистів над цими розумними словами той-таки мотив: «Я играю на гармошке…» Акуратно розірвав аркуш, зібрав клаптики в долоню і пішов викинув їх у кошик. Постояв над кошиком… Абсолютний тупий спокій був у душі. Ні злості вже не було, ні досади. Але й працювати він не зміг того дня. Він підійшов до столу і розгонисто, на весь аркуш, написав:

«Нездужаю. Пішов додому».

Бачити когось із товаришів по службі й говорити про щось — це теж сьогодні не під силу.

Він пішов додому. Дорогою неголосно співав:

А я играю на гармошке
У прохожих на виду-у.
К сожаленью, день рожденья
Только ра-аз в го-оду-у.

День випав прегарний — не жаркий, а духмяний, теплий. Ще не пахло пилюгою, ще літо тільки вступало в зрілу пору свою. Ще молоді зелені сили гнали із землі живлющий сік життя: усе цвіло навкруги, або починало цвісти, або тільки що відцвітало, і там, де зав’яв цвіт, зав’язалися пухкі живі клубочки — майбутні плоди. Благословенна, люба пора! Ще навіть не сумно, що день почав зменшуватися, ще цей день попереду.

Ваганов звернув до пошти. Зайшов. Узяв у віконці бланк телеграми, сів до обшарпаного, заляпаного чорнилом столика, скраєчку, написав Майіну адресу… Трохи повисів пером над лінією, де треба писати текст… І написав: «Приїжджай».

І втупився у це айкаюче слово… Довго й уважно дивився. Потім зім’яв бланк і кинув у кошик.

— Що, роздумали? — спитала жінка у віконці.

— Адресу забув, — збрехав Ваганов. І вийшов надвір. Пішов тепер твердо додому.

«Але ж як брехати навчився! — подумав про себе, як про когось, відчужено. — Оком не зморгнув».

І сіном ще з полів не пахло, ще не починали косити.