Образа

Сашка Єрмолаєва образили.

Ну, образили, так образили — буває. Ніхто не закликає мовчки терпіти образи, але отак зопалу переоцінювати через це усі цінності людські, ставити «на попа» самий сенс життя — це теж, знаєте… розкіш. Надмірна розкіш, як-то кажуть. Розсудливість — річ не з лицарського сундука, зате безпечно. Так. Можете не погоджуватися, можете поблажливо посміхнутися, можете навіть посміхнутися зневажливо… Давайте. Коли намахаєтесь театральними мечами, коли вас ізвідусіль з тріском виженуть, коли вас охопить відчай, приходьте до нас, розсудливих, чай пити.

Однак — до діла.

Що сталося?

У суботу вранці Сашко зібрав порожні пляшки з-під молока, сказав: «Мато, підеш зі мною?» — дочці.

— Куди? Гагазинчик? — зраділа маленька дівчинка.

— У магазинчик. Молочка купимо. Бо мамка лається, що ми в магазин не ходимо, гайда сходимо.

— Давненько вже таке було! — сказала заклопотана «мамка». — Подивіться там ще рибу — нототенію. Якщо є, візьми з півкіла.

— Це ота дорога?

— Нічого, візьми — я дітям підсмажу.

І Сашко з Машею пішли в «гагазинчик».

Взяли молока, взяли масла, пішли дивитися рибу нототенію. Прийшли у рибний відділ, а там за прилавком — тітка.

Тітка була похмура — не виспалася, чи що. І чомусь їй здалося, що це стоїть перед нею той самий хлопець, який учора тут, у магазині, бешкетував п’яний. Вона спитала суворо, гнівно:

— Ну як, нічого?

— Що «нічого»? — не зрозумів Сашко.

— Пам’ятаєш учорашнє?

Сашко спантеличено дивився на тітку.

— Чого дивишся? Дивиться! Нічого не було, еге ж? Дивиться, як Ісусик…

Сашко чомусь найдужче обурився за цього «Ісусика».

— Послухайте, — сказав Сашко, відчуваючи, як йому зводить щелепи від образи. — Ви, мабуть, самі з похмілля?.. Що вчора було?

Тепер образилася тітка. Вона засміялася.

— Забув?

— Що я забув? Я вчора на роботі був!

— Справді? І скільки платять за таку роботу? На роботі він був! Та ще стоїть тут зіпає: «З похмілля»! Сам не проспався ще.

Сашка затіпало. Може, тому він так гостро відчув того ранку образу, що останнім часом поклав собі жити гарно, мирно, забув навіть, коли й випивав… І ще тому, що тримав у руці маленьку рідну руку доньки… Це при доньці його так! Але він не знав, що робити. Йому знизати б плечима, повернутися й піти к бісу. Тітонька занадто вже той — затята. Може, вона й зрозуміла, що помилилась, але не буде ж вона, справді, вибачатися перед будь-ким. З якої речі?

— Де у вас директор? — найсильніше, що спало Сашкові на думку.

— На місці, — спокійно мовила тітка.

— Де на місці? Де його місце?

— Де належить, там і місце. Навіщо тобі директор? «Де директор»! Тільки й діла у директора, що з вами розбазіч кувати! — Тітка заговорила голосніше, запрошуючи до сварку інших продавщиць і покупців старшого покоління. — Директора йому подайте! Директор на роботу прийшов, а не стосунки з вами з’ясовувати. Ні, бач, дайте йому директора!

— Що там, Розо? — спитали у тітки інші продавщиці.

— Та ось директора стоїть вимагає! Хоч з нігтя виколупай директора йому! Фон-барон. П’яниця.

Сашко пішов сам шукати директора.

— Яка тьотя… погана, — сказала Маша.

— Вона не погана, вона… — Сашко не схотів при дитині казати, яка тьотя. Обличчя в нього пашіло, наче йому ні за що ні про що привселюдно надавали ляпасів.

У службовому проході йому заступив був дорогу хлопець м’ясник.

— Чого ти хвилі здіймаєш?

Але йому Сашко знайшов, що сказати. І, видно, в очах у Сашка стояло серйозне почуття — хлопець відступився вбік.

— Я не директор, — сказала інша тітка, в кабінеті. — Я заввідділом. А що сталося?

— Розумієте, — почав Сашко, — стоїть… І починає ні сіло ні впало… За що?

— Ви спокійніше, спокійніше, — порадила заввідділом.

— Я вчора цілий день був на роботі… Я навіть у магазині не був! А вона починає: я, мовляв, щось таке накоїв у вас у магазині. Я і в магазині не був.

— Хто каже?

— У рибному відділі стоїть.

— Ну і що вона?

— Ну, каже, ніби я вчора щось таке накоїв у магазині. Я вчора і в магазині не був.

— То чого ж ви хвилюєтеся, якщо не ви накоїли? Не ви, то й не ви — і все.

— Вона ж по-хамськи почала. Вона ж обзиває!..

— Як обзиває?

— Ісусик, каже.

Заввідділом засміялась. У Сашка знову звело щелепи. В нього затремтіли губи.

— Ну, ходімо, ходімо… що там таке, з’ясуємо, — сказала заввідділом.

І заввідділом, а за нею Сашко з’явилися в рибному відділі.

— Розо, що тут таке? — тихо спитала заввідділом.

Роза теж неголосно — так говорять лікарі між собою при хворому про хворого ж, а ще на суді так говорять і в міліції — ніби між собою, але нітрохи не бентежаться, якщо той, про кого йдеться, чує, — Роза неголосно пояснила:

— Напився вчора, наскандалив, а сьогодні я нагадала — вдає, що забув. Та ще прикидається обуреним!..

Сашка знову затіпало. Затіпало його знову тому, що заввідділом слухала Розу і ледь-ледь — погоджуючись — кивала головою. Вони вдвох розуміли, хоч вони не дивилися на Сашка, що Сашкові, як будь-кому на його місці, нічого іншого не лишається, крім хіба що «прикидатися обуреним».

Сашка затіпало, але він зібрав усю силу і хотів бути спокійним.

— А до чого тут ці ваші слівця? — спитав він.

Заввідділом і Роза не дивилися на нього. Розмовляли.

— А що він зробив?

— Ну, випив — не вистачило. Прийшов знову. А час уже закінчився. Він — вимагати…

— Дзвонили?

— Любка пішла дзвонити, а він, хоч і п’яний, а змикитив — пішов. Називав нас тут по-всякому…

— Стривайте! — втрутився знову в їхню розмову Сашко. — Та не був я вчора у магазині! Не був! Ви розумієте?

Роза і заввідділом подивилися на нього.

— Не був я вчора в магазині, ви можете це зрозуміти?! Я ж вам людською мовою кажу: я вчора в магазині не був!

Роза і заввідділом дивилися на нього й мовчали.

А тим часом позаду утворилася вже черга. І почали лунати голоси:

— Та годі вам: був, не був!

— Відпускайте!

— Але як же так? — обернувся Сашко до черги. — Я вчора і в магазині не був, а вони мені якийсь скандал приписують! Вам-то що?!

Тут виступив один підстаркуватий, у плащі.

— Облиш — не був він у магазині! Вас тут щовечора — не протовпишся. Скидаються на пляшку, стоять. Раз кажуть, значить, був.

— Що ви, вони вечорами нікуди не ходять! — заговорили в черзі.

— Вони газети читають.

— Стоїть обурюється! То на вас треба обурюватися. На вас треба обурюватися.

— Та ви що? — спробував ще сказати Сашко, але зрозумів, що марно. Нерозумно. Цю стіну з людей він не проб’є.

— Працюйте, — сказали Розі. — Працюйте спокійно. Не гайте часу.

Сашко пішов до виходу. Покупець у плащі послав йому в спину останнє:

— Горілка починає продаватися о десятій! Рано прийшов!

Сашко вийшов надвір, став, закурив.

— Які дяді погані, — сказала Маша.

— Так, дяді… тьоті… — пробурмотів Сашко. — Мгм… — Він думав, що йому зробити. Його знову тіпало. Просто лихоманка якась!

Він вирішив підождати того, в плащі. Поговорити. Як же так? Спитати: доки ми самі будемо сприяти хамству? І з якої напасті вискочив він з таким підлабузництвом? Що за звичка? Що за прокляте бажання догодити нахабному продавцеві, чиновникові, просто хамові — догодити будь-що! Адже ми самі розплодили хамів, самі!

Так приблизно думав Сашко. Тим часом вийшов той, у плащі.

— Слухайте, — рушив до нього Сашко, — хочу поговорити з вами.

Плащ зупинився, недобре втупився у Сашка.

— Про що нам говорити?

— Чому ви вискочили заступатися за продавців? Я справді не був учора в магазині…

— Іди спершу проспися! Зрозуміло? Він буде ще зупиняти… «Поговорити». Я тобі поговорю! Поговориш у мене в іншому місці!

— Ти що, сказився?

— Це ти в мене сказишся! Зараз ти в мене сказишся, зараз… Я тобі поговорю, підворітник чортів!

Плащ прошелестів знову в магазин — до телефону, як зрозумів Сашко.

Змова якась! Сашко навіть заспокоївся трохи. І вирішив не ждати міліції. Ну її… Був би сам, може, і діждався б — цікаво навіть: чим би все це кінчилося?

Вони пішли з Машею додому. Дорогою Сашко весь час дивувався сам собі, не міг ніяк зрозуміти: що воно робиться з людьми?

Дівчинка знову залепетала своєю маленькою кумедною мовою. Сашка раптом здивувало і те, що вона, крихітка, чомусь замовкала, коли він з’ясовував стосунки з «дядями» і «тьотями», а починала говорити лише після того і казала, що дяді й тьоті «погані», бо погано говорять з татом. Сашко взяв дівчинку на руки. Чогось раптом аж сльози навернулися.

— Крихто ти моя… Невже ти все розумієш?

Дома Сашко хотів був розповісти жінці, як його в магазині… Але почав, і одразу ж розхотілося…

— А що, що трапилося?

— Та годі, хай їм. Обгавкали, та й усе. Що, рідкість небачена?

Однак він замислився про того чоловіка в плащі. Чоловік же, довго жив… І що лишалося від чоловіка: боягузливий лакуза, відразу біжить до телефону — міліцію кликати. Як же він жив? Що робив у житті? Може, він навіть і не здогадується, що догоджати — ніколи, ніде, ніяк — ганебно, гидко… Але яке ж то життя треба прожити, щоб не знати цього? А й справді, як він жив? Що робив? Сашко раніше бачив цього чоловіка, він з дев’ятиповерхової башти навпроти… Сходити? Спитати у когось, з якої він квартири, його, напевно, знають…

«Сходжу! — вирішив Сашко. — Поговорю з людиною. Поясню, що справді ця дурепа помилилася — не був я учора в магазині, що даремно він отак — не розібравшись, поліз заступатися… Взагалі поговорю. Може, він самотній якийсь».

— Піду сигарет візьму, — сказав дружині Сашко.

— Ти тільки що з магазину!

— Забув.

…Якийсь хлопчина упізнав з опису Чукалова.

— Він у тридцять шостій.

— Він сам живе?

— Чому? Там бабуся живе теж. А що?

— Нічого. Мені треба до нього.

Двері відчинив сам господар — той-таки чоловік, кого й треба було Сашкові. Чукалов його прізвище.

— Не лякайтеся, будь ласка, — почав Сашко, — я хочу пояснити вам…

— Ігоре! — голосно покликав Чукалов.

Він не злякався, ні, він з якимось незбагненним задоволенням дивився на гостя — уп’явся темними, трохи опуклими очима і був неприховано радий. Ждав.

— Я хочу пояснити…

— Зараз поясниш. І горочку!

— Що там? — спитали з глибини квартири. Чоловік спитав.

Сашко мимохіть глянув на вішалку і при цьому поворухнувся… Чукалов — певно, він подумав, що Сашко хоче піти геть, — раптом чіпко, навдивовижу сильною рукою схопив його за рукав. І темні його очі зблиснули злістю і радісно-скорою розправою. Від нього війнуло горілкою. Сашко так здивувався цьому, що навіть не спробував вириватися, лише поворухнув рукою, щоб вивільнити шкіру, яку Чукалов боляче прищекнув з рукавом сорочки.

— Ігоре!

— Що? — Вийшов Ігор, напевно, син, теж із темними, ледь вологими очима, здоровенний, збуджений сніданком і горілкою…

— Оцей чоловік образив у магазині… Хотів побити. — Чукалов усе ще тримав Сашка за рукав.

Ігор утупився в Сашка.

— Та ви пустіть мене, я ж не втечу, — попросив Сашко. І всміхнувся. — Я ж сам прийшов.

— Пусти його, — звелів Ігор. І пильно, з цікавістю, при- цінюючись, певно, дивився на Сашка.

Чукалов пустив Сашків рукав.

— Розумієте, що сталося, — якомога спокійніше, інтелігентніше почав Сашко, потираючи руку. — Образили, бачте, мене, а ваш батько…

— А мій батько трапився під гарячу руку. Так?

— Та чому ж?

— Зумисне ждав мене біля магазину…

— Мені було цікаво взнати, чому ви… підлабузнюєтеся.

Далі Сашко рухався вниз ривками, швидко… Ігор схопив його за петельки — цього Сашко аж ніяк не чекав від нього, — разів зо два садонув головою об двері, потім відчинив їх, процупив Сашка по площадці й сильно спустив униз по східцях. Сашко ледве втримався на ногах — ухопився за поруччя. Нагорі лунко грюкнули двері.

Сашко ніби випав з вихору, який підняв його, крутонув і кинув на землю. Все сталося дуже швидко. І так само швидко, ясно запрацювала голова. Якусь мить стояв він на східцях… І швидко пішов униз, майже побіг. Дома в нього лежав добрячий молоток. Треба знову подзвонити — якщо відчинить старий, устигнуть одштовхнути його і пройти… Якщо відчинить Ігорок, ще краще — простіше. Оце дообурювався! Тепер гамуй душу. Пішов би раніше з магазину — нічого не було б. Якщо відкриє Ігор, треба лівим коліном одразу ширше відчинити двері й підставити ногу на упор: інакше він устигне штовхнути двері звідти і удару не вийде. Не удар буде, а посміховисько.

Тільки-но Сашко вибіг з під’їзду, побачив: двором з магазину летить його Віра, дружина, простоволоса, до смерті чимось перелякана. Сашкові підломилися ноги: він подумав, що трапилося щось із дітьми — з Машею або з другою маленькою, яка тільки-тільки почала ходити. Сашко з переляку не спромігся навіть гукнути… Зупинився, Віра сама побачила його, підбігла.

— Ти що? — спитала вона переполохано.

— А ти чого?

— Які дяді? З ким знову бійку заводиш? Мені Маша сказала, якісь дяді. Які дяді? Чого ти такий увесь?

— Який?

— Не прикидайся, Сашко, не прикидайся. Я тебе знаю, знову на тобі лиця немає. Що трапилося? З ким посварився?

— Та ні з ким я не сварився!..

— Не дурій! Ти сказав, у магазин підеш… Де ти був?

Сашко мовчав. Тепер, мабуть, нічого не вийде. Він довго стояв, дивився вниз — чекав: пройде само по собі те, що закипіло в грудях, а чи треба через усе проломитися з молотком до Ігоря?..

— Сашко, любий, ходімо додому, ради бога, — заблагала Віра, видно, душею відчувши, що діється з чоловіком. — Ходімо додому, там маленькі ждуть… Я їх самих покинула. Плюнь, не заводься, не треба. Сашунько, рідний мій, ти хоч про нас подумай. — Віра взяла чоловіка за руку. — Невже тобі нас не жаль?

Сашкові навернулися на очі сльози… Він нахмурився. Сердито кашлянув. Засунув руки в кишені, дістав пачку сигарет, витяг тремтячими руками одну, закурив.

— Руки оно як трусяться. Ходімо.

Сашко легеньким рухом вивільнив руку… І пішов додому. І покірно пішов додому