Зрізав

До бабусі Агафії Журавльової приїхав провідати, відпочити син Костянтин Іванович з дружиною і дочкою.

Село Нове — невелике, і коли Костянтин Іванович підкотив на таксі, відразу все село знало: до Агафії приїхав син з сім’єю, середульший, Костя, вчений.

До вечора стало відомо подробиці: він сам кандидат наук, жінка теж кандидат, дочка школярка, Агафії привезли електричний самовар, квітчастий халат і дерев’яні ложки.

Надвечір у Гліба Капу стіна на ганку зібралися чоловіки. Чекали господаря.

Про Гліба Капу стіна треба розказати, щоб зрозуміти, чому в нього на ганку зібралися чоловіки й чого вони чекали.

Гліб Капустін, товстогубий, білявий чоловік років сорока, сільський балакун, начитаний і в’їдливий. Якось так сталося, що із села Нового, хоч воно і невеличке, багато вийшло знатних людей: один полковник, два льотчики, лікар, кореспондент… І ось тепер Журавльов — кандидат. А ще так повелося, що коли знатні приїжджали в село на побувку і коли до знатного земляка в хату набивалися ввечері люди — слухали які-небудь дивовижні історії або ж самі розказували про себе, — тоді Гліб Капустін приходив і зрізав гостя. Багато хто був цим невдоволений, але деякі чоловіки ждали, коли Гліб Капустін прийде і зріже знатного. Навіть не те що ждали, а йшли спершу до Гліба, а потім уже разом — до гостя. Просто як на виставу ходили. Торік Гліб зрізав полковника. Зговорилися про війну 1812 року,.. Виявилося, що полковник не знає, хто звелів підпалити Москву. Точніше, він сказав, що якийсь граф, але прізвище переплутав, назвав — Распутін. Гліб шулікою закружляв над полковником… І зрізав. Поки бігали до вчительки додому — взнавали графове прізвище, — Гліб сидів червоний, очікуючи вирішальної хвилини, і лише примовляв: «Витримка, витримочка, товаришу полковник, ми ж не у Філях, еге ж?» Гліб зостався переможцем; полковник дуже рознервувався, бив себе кулаком по голові й не міг змиритися.

Довго потім говорили в селі про Гліба, згадували, як він примовляв: «Витримка, витримочка, товаришу полковник, ми ж не у Філях». Старі допитувалися — чому він так сказав: «Ми ж не у Філях».

Гліб посміювався і якось мстиво мружив очі. Всі матері знатних людей у селі не любилй Гліба. Побоювались.

І ось тепер приїхав кандидат Журавльов…

Гліб прийшов з роботи (він працював на пилорамі), умився, перевдягся… Вечеряти не повечеряв. А вийшов до чоловіків на ганок.

Закурили… Трохи погомоніли про те, про се — навмисне не про Журавльова. Потім Гліб разів зо два глянув у бік хати бабусі Агафії Журавльової. Спитав:

— Гості до баби Агафії приїхали?

— Кандидати!

— Кандидати? — здивовано перепитав Гліб. — О-о!.. Голими руками не візьмеш.

Чоловіки засміялися: мовляв, хтось не візьме, а хтось може і взяти. І поглядали з нетерпінням на Гліба.

— Ну, ходімо провідаємо кандидатів, — запропонував Гліб.

Гліб ішов трохи попереду інших, руки в кишенях, мружився на хату бабусі Агафії. Схоже було збоку, що чоловіки ведуть Гліба. Так ведуть досвідченого кулачного бійця, коли стає відомо, що на ворожій вулиці об’явився силач.

— У якій галузі кандидати? — по дорозі питав Гліб.

— По якій спеціальності? А біс його знає… Кажуть — кандидати. І він, і жінка…

— Є кандидати технічних наук, є — загальноосвітні, ці, здебільша, тріпологією займаються.

— Костя, взагалі, в математиці рубав непогано, — пригадав котрийсь, що вчився з Костею в школі. — П’ятірочник був.

Гліб був родом із сусіднього села і тутешніх людей знав погано.

— Подивимось, подивимось, — загадково мовив Гліб. — Кандидатів зараз — як собак.

— На таксі приїхав…

— Ну, марку ж то треба підтримати! — посміхнувся Гліб. — Пишеться Ліверпуль, а читається — Манчестер. Ми всі училися потроху.

Костянтин Іванович зустрів гостей привітно, запросив до столу… Гості скромно підождали, поки бабуся Агафія накрила на стіл, погомоніли з кандидатом, пригадали, як у дитинстві вони разом…

— Ех, дитинство, дитинство! — з сумом вигукнув кандидат., — Ну, сідайте до столу, друзі, — гречно запросив він.

Усі посідали за стіл. Гліб поки що мовчав, але — видно було — готувався до стрибка. Він також підтакнув про дитинство, а сам пильно поглядав на кандидата — примірявся.

За столом розмова пожвавішала, почали вже ніби й забувати про Гліба… І тут він пішов в атаку на кандидата.

— У якій галузі виявляєте себе? — спитав він.

— Де працюю, чи що?

— Так.

— На філфаці.

— Філософія.

— Не зовсім.

— Потрібна штука. — Глібові треба було, щоб була — філософія. Він побадьорішав. — Ну, і як щодо первинності?

— Якої первинності? — не зрозумів кандидат. І уважно подивився на Гліба.

— Первинності духу і матерії. — Гліб кинув рукавичку. Кандидат прийняв її.

— Як завжди, — сказав він, усміхаючись. — Матерія первинна…

— А дух?

— А дух? Вторинний. А що?

— Це входить у мінімум? Ви, звиняйте, ми тут… далеко від громадських центрів, поговорити хочеться, та не дуже розженешся — ні з ким. Як зараз філософія визначає поняття невагомості?

— Як завжди визначала. Чому — зараз?

— Але ж явище відкрито недавно, тому я й питаю. Натурфілософія, скажімо, визначає так, стратегічна філософія — інак…

— Та немає такої філософії — стратегічної! — усміхнувся кандидат.

— Припустимо, але є діалектика природи, — серед загальної уваги вів далі Гліб, — а природу визначає філософія. Одним з елементів природи недавно виявлено невагомість. Тому я й питаю: розгубленості не спостерігаєте серед філософів?

Кандидат розреготався. Але сміявся лише він… І відчув себе незручно. Покликав дружину:

— Валю, іди, у нас тут… якась чудернацька розмова!

Валя підійшла до столу. Костянтин Іванович почувався ніяково, тому що чоловіки дивилися на нього й чекали, як він відповість на запитання.

— Давайте з’ясуємо, — серйозно мовив кандидат, — про що ми говоримо? Який предмет нашої бесіди?

— Гаразд. Друге запитання: як ви особисто ставитеся до проблеми шаманізму в окремих районах Півночі?

Кандидати засміялися. Гліб терпляче ждав, коли кандидати відсміються.

— Можна, звісно, вдати, що такої проблеми — немає. Я залюбки теж посміюся разом з вами… — Гліб іронічно посміхнувся. — Але від цього проблема як така не перестане існувати. Правда ж?

— Ви серйозно все це? — здивовано спитала Валя.

— З вашого дозволу. — Гліб трохи підвівся і стримано вклонився. — Питання, звичайно, не глобальне, але з точки зору нашого брата — було б цікаво взнати…

— Та яке ж питання?! — нетерпляче вигукнув кандидат.

— Твоє ставлення до проблеми шаманізму. — Валя мимоволі засміялася. Але схаменулась і сказала Глібові: — Пробачте, будь ласка.

— Нічого, — сказав Гліб. — Я розумію, що, можливо, не по спеціальності задав запитання.

— Та немає такої проблеми! — зопалу вигукнув кандидат.

Тепер засміявся Гліб. І підсумував.

— Що ж, як нема, то й дарма.

Чоловіки подивилися на кандидата.

— Баба з воза, кобилі легше, — додав Гліб. — Проблеми немає, а ці… — Гліб показав руками щось химерне, — танцюють, дзвонять брязкальцями… Так? Але при бажанні… — Гліб підкреслив: — При ба-жан-ні — їх нібито нема! Тому що ніби… Ну гаразд! Ще одне запитання: як ви ставитеся до того, що Місяць — теж справа рук розуму? Ось висловлено вченими здогад, що Місяць лежить на штучній орбіті, припускається, що всередині живуть розумні істоти.

Кандидат пильно, вивчаюче дивився на Гліба.

— Де ваші розрахунки природних траєкторій? Куди взагалі вся космічна наука може бути прикладена?

Чоловіки уважно слухали Гліба.

— Припускається думка, що людство частіше й частіше буде відвідувати нашого, так би мовити, сусіду по космосу, можна припустити також, що одного чудового дня розумні істоти не витримають і вилізуть нам назустріч. Чи готові ми, щоб зрозуміти одне одного?

— Ви кого питаєте?

— Вас, мислителів…

— А ви готові?

— Ми не мислителі, у нас зарплата не та. Але якщо вам цікаво це, можу поділитися, в якому напрямі ми, провінціали, думаємо. Уявімо, що на поверхню Місяця вилізла розумна істота… Що накажете робити? Гавкати по-собачому? Півнем кукурікати?

Чоловіки засміялися. Поворушились. І знову уважно втупились у Гліба.

— Однак нам все ж треба зрозуміти одне одного. Правда ж? Як? — Гліб зробив паузу, помовчав запитливо. Оглянув усіх. — Я пропоную: накреслити на піску схему нашої сонячної системи і показати йому, що я, мовляв, із Землі. Що, незважаючи на те, що я у скафандрі, у мене теж є голова і я теж розумна істота. На підтвердження цього можна показати йому на схемі, звідки він: показати на Місяць, потім на нього. Логічно? Але не більше! Далі треба пояснити, за якими законами я розвивався, перше ніж став таким, який є на даному етапі…

— Так, так… — Кандидат поворухнувся і багатозначно подивився на дружину. — Це дуже цікаво: за якими законами?

Але даремно, тому що його виразний погляд було перехоплено; Гліб шугнув у піднебесся… І щоразу в розмовах із знатними людьми села наставала ось така мить — коли Гліб шугав угору. Він, певно, ждав такої миті, радів їй, тому що далі все відбувалося само собою.

— Запрошуєте дружину посміятися? — спитав Гліб. Спитав спокійно, але всередині у нього все здригалося. — Добре діло… Тільки, може, ми спершу навчимося хоч би газети читать? Га? Як гадаєте? Кажуть, кандидатам це теж не завадило б…

— Послухайте!..

— Та ми вже послухали! Мали, так би мовити, втіху. А тому дозвольте вам зауважити, товаришу кандидат, що кандидатство — це ж не костюм, якого купив раз і назавжди. Але навіть костюм і той треба інколи чистити. А кандидатство, якщо вже ми домовилися, що це не костюм, тим більше треба… підтримувати. — Гліб говорив неголосно, але з притиском і без упину — його несло. На кандидата жаль було дивитися: він явно розгубився, дивився то на дружину, то на Гліба, то на чоловіків… Чоловіки намагалися не дивитись на нього. — Нас тут можна, звісно, подивувати: підкотити до хати на таксі, витягти з багажника п’ять чемоданів… Але ви забуваєте, що потік інформації зараз розходиться скрізь однаковою мірою. Я хочу сказати, що тут можна здивувати навпаки. Так теж буває. Можна вбити собі в голову, що тут кандидатів і в очі не бачили, а їх тут бачили — і кандидатів, і професорів, і полковників. І зберегли про них приємні спогади, тому що це переважно люди дуже прості. Тож моя вам порада, товаришу кандидат: частіше спускайтеся на землю. їй-богу, в цьому є розумне начало. Та й не так ризиковано: падати буде не так боляче.

— Це називається—«покотив бочку», — сказав кандидат. — Ти що, з ланцюга зірвався? В чому, власне…

— Не знаю, не знаю, — швидко перебив його Гліб, — не знаю, як це називається, — я в таборі не був і з ланцюга не зривався. Навіщо? У свої лізете? Тут, — Гліб оглянув чоловіків, — теж ніхто не був — не зрозуміють. А от і дружина ваша видивляється здивованими очима на вас… А там донька почує. Почує і «покотить бочку» в Москві на кого-небудь. Так що жаргон цей може… погано скінчиться, товаришу кандидат. Не всі засоби добрі, запевняю вас, не всі. Ви ж, коли здавали кандидатський мінімум, ви ж не «котили бочку» на професора? Правда ж? — Гліб устав. — І «ковдру на себе не тягли». І «по фені не ботали». Бо професорів треба поважати — від них доля залежить, а від нас доля не залежить, з нами можна «по фені ботать». Так? Даремно. Ми тут теж трохи… микитимо. І газети теж читаємо, і книжок, трапляється, почитуємо… І телевізор навіть дивимося. І, можете собі уявити, не в захопленні ні від КВН, ані від «Кабачка «13 стільців». Спитаєте, чому? Тому, що там та ж самовпевненість. І гонору на п’ятьох Чапліних. Скромніше треба.

— Типовий демагог-наклепник, — обурено сказав кандидат, звертаючись до дружини. — Увесь набір фраз, усі прийоми і манери.

— Не влучили. За все своє життя жодної анонімки чи наклепу ні на кого не написав. — Гліб подивився на чоловіків: чоловіки знали, що це правда. — Не те, товаришу кандидат. Хочете, поясню, в чому моя особливість?

— Хочу, поясніть.

— Люблю щигля в ніс дати — не задирайся вище ватерлінії! Скромніше, скромніше треба, дорогі товариші…

— Та в чому ж ви вбачаєте нашу нескромність? — не витримала Валя. — В чому вона виявилася?

— А от коли залишитеся самі, поміркуйте гарненько. Поміркуйте — і зрозумієте. — Гліб навіть якось із жалем подивився на кандидатів. — Адже можна сто разів повторити слово «мед», але в роті від цього солодко не стане. Щоб зрозуміти це, не треба кандидатський мінімум складати. Правда ж? Можна сотні разів писати у всіх статтях слово «народ», але знань від цього не прибуде. Отож, коли вже виїжджаєте в цей самий народ, то будьте трохи зібраніші. Підготовленіші, чи що. А то Легко можна в дурнях опинитися! До побачення. Приємно провести відпустку… серед народу. — Гліб переможно посміхнувся і вийшов з хати. Він завжди сам виходив.

Він не чув, як чоловіки, розходячись, говорили.

— Одрепіжив він його! Уміє, собака. Звідки він про Місяць усе знає?

— Зрізав…

— Зрізав… Звідки що береться!

І чоловіки, дивуючись, хитали головами.

— Грамотний, собака. Причесав Костянтина Івановича.. Як миленького, причесав! А ця, Валя його, навіть рота не розтулила.

— А що тут скажеш? Тут нічого не скажеш. Він, Костя, міг, звісно, сказать… А той йому на одне слово — п’ять.

У голосі чоловіків чути було навіть щось схоже на співчуття. А Гліб, як завжди, незмінно дивував їх. Захоплював навіть. Хоч любові, сказати б, тут не було. Ні, любові не було. Гліб жорстокий, а жорстокості ще ніхто, ніколи, ніде не любив.

Назавтра Гліб Капустін, прийшовши на работу, між іншим, з посмішкою спитає чоловіків:

— Ну, як там наш кандидат?

— Зрізав ти його, — скажуть Глібові.

— Нічого, — поблажливо зауважить Гліб. — Це корисно. Хай подумає на дозвіллі. А то дуже багато беруть на себе.