Чобітки

Їздили у місто по запчастини… І Сергій Духанін побачив там у магазині жіночі чобітки. І втратив спокій: закортіло купити такі дружині. Хоч раз, думав він, треба зробити їй справжній подарунок. Головне, гарний-подарунок… Вона таких чобітків уві сні не носила.

Сергій довго милувався чобітками, потім постукав нігтем по склу прилавка і спитав весело:

— Це скільки ж такі піпеточки коштують?

— Які піпеточки? — не зрозуміла продавщиця.

— Та ось… чобітки.

— Піпеточки якісь… Шістдесят п’ять карбованців.

Сергій ледь уголос не сказав: «О, ой!..» — протягом сказав:

— Так… кусаються.

Продавщиця зневажливо подивилася на нього. Дивні вони, люди, продавщиці: продасть звичайний кілограм пшона, а з таким виглядом, ніби повернула забутий борг.

Ну, кат з ними, з продавщицями. Шістдесят п’ять карбованців у Сергія було. Було навіть сімдесят п’ять. Але… Він вийшов надвір, закурив і став думати. Взагалі такі чобітки не для сільської грязюки, якщо вже казати чесно. Хоч вона їх, звичайно, берегтиме… Раз у місяць і взує — сходити куди-небудь. Та й не взує у грязюку, а — по сухому. А радості скільки! Адже це чортзна-яка дорога мить, коли він витягне з чемодана ці чобітки й скаже: «На, носи».

Сергій пішов до ларка, що неподалік від магазину, і став у чергу по пиво.

Уявив Сергій, як заблищать очі в дружини, коли побачить ці чобітки. Вона іноді, як маленька, до сліз радіє. Вона взагалі хороша. З нами жити — треба терпіння й терпіння, думає Сергій. Самі прокляті випивки чого варті. А дітвора, а господарство… Ні, вони двожильні, що можуть терпіти стільки. Тут хоч якось та відведеш душу: вип’єш інколи — дивись, легше трохи, а вони ж від ранку до ночі як заведені.

Черга посувалася повільно, чоловіки щоразу «повторювали». Сергій думав.

Боса вона, правда, не ходить, чого даремно прибіднятися? Ходить, як усі в селі ходять… Гарні, звичайно, чобітки, та не про нашу кишеню. Привезеш, то вона ж сама і вилає. Скаже, на біса вони мені, такі дорогі! Краще б дівчаткам щось узяв, пальтечка якісь — зима надходить.

Нарешті Сергій узяв два кухлі пива, відійшов убік і повільно став цідити по ковточку. І думав.

От як живеш — сорок п’ять років уже — все думаєш: нічого, колись буду жити добре, легко. А час іде… І отак і підійдеш до тієї ямки, в яку треба лягати, — а все життя чогось ждав. Спитати б, якого дідька треба було ждати, а не робити такі радості, які можна робити? Ось же: є гроші, лежать незвичайні чобітки — візьми, зроби радість людині! Може, й не буде більше такої можливості. Доньки ще не на виданні — сяке-таке, а надіти можна — зносять. А тут — один раз у житті…

Сергій пішов у магазин.

— Ану дайте їх подивитися, — попросив він.

— Що?

— Чобітки.

— Чого їх дивитися? Який розмір потрібний?

— Я на око прикину. Я не знаю, який розмір.

— Їде купувати, а не знає, який розмір. їх приміряти треба, це не тапочки.

— Я бачу, що не тапочки. По ціні видно, хе-хе…

— Ну й нема чого їх дивитися.

— А якщо я їх купити хочу?

— Як же купити, коли навіть розміру не знаєте?

— А вам-то що? Я хочу подивитися.

— Нема чого їх дивитись. Кожен буде дивитись…

— Ну, от що, люба, — розсердився Сергій, — я ж не прошу показати мені ваше трико, бо не бажаю його бачити, а прошу показати чобітки, які лежать на прилавку.

— А ви не хаміть тут, не хаміть! Позаливають очі й починають…

— Що починають? Хто починає? Ви що, поїли мене, що так розмовляєте?

Продавщиця жбурнула йому чобіток. Сергій узяв його, повертів, поскрипів хромом, постукав нігтем по лаково блискучій підошві… Обережненько зашилив руку всередину…

«Нога в ньому спати буде», — подумав радісно.

— Шістдесят п’ять рівно? — спитав він.

Продавщиця мовчки, зло дивилася на нього.

«О господи! — здивувався Сергій. — Просто ненавидить. За що?»

— Беру, — сказав він поквапливо, щоб продавщиця скоріше вже відм’якла, чи що, — недарма ж він морочить її, бере ж він ці чобітки. — Вам платити чи касирові?

Продавщиця, все ще дивлячись на нього, сказала неголосно:

— В касу.

— Шістдесят п’ять рівно чи з копійками?

Продавщиця так само дивилася на нього; в її очах, коли Сергій уважніше подивився, справді стояла біла ненависть. Сергій злякався… Мовчки поставив чобіток і пішов до каси. «Що вона?! Здуріла, чи що, — так злитися? Так же засохнути можна, не доживши віку».

Виявилося, шістдесят п’ять карбованців рівно, без копійок. Сергій подав чек продавщиці. В очі їй не наважився подивитися, дивився вище худих грудей. «Хвора, мабуть», — пожалів Сергій.

А продавщиця чека не брала. Сергій підняв очі… Тепер в очах продавщиці і ненависть, і якесь іще дивне вдоволення.

— Я прошу чобітки.

— На контроль, — неголосно сказала вона.

— Де це? — теж неголосно спитав Сергій, відчуваючи Що й сам починає ненавидіти худу продавщицю.

Продавщиця мовчала. Дивилася.

— Де контроль, питаю? — Сергій посміхнувся просто в очі їй. — Га? Та не дивися ти на мене, не дивися, люба, — жонатий я’. Я розумію, що в мене відразу можна закохатись, але… що я зроблю? Терпи вже, що поробиш? То де, кажеш контроль?

У продавщиці навіть ротик сам собою відкрився… Такого вона не сподівалася.

Сергій пішов шукати контроль.

«О-о! — подивувався він із себе. — Звідки це взялося! Треба ж отак підкусити молодицю. Ото не будеш сердитися даремно. А то стоїть — давиться від злості».

На контролі йому видали чобітки, і він пішов до своїх, на автобазу; об їхати додому. (Вони приїжджали на своїх машинах, механік і ще два шофери).

Сергій увійшов до вартівні, гадаючи, що відразу ж усі потягнуться до його коробки — що, мовляв, там? Ніхто навіть не звернув уваги на Сергія. Як завжди — сперечалися. Бачили на вулиці молодого попа і тепер з’ясовували, скільки він одержує. Найдужче від усіх кричав Вітько Кибяков, рябий, блідий, з великими сумними очима. Навіть коли він надривався і між іншим ображав усіх, очі лишалися сумними й розумними, наче вони дивилися на самого Вітька — безнадійно сумно.

— Ти знаєш, що в нього персональна «Волга»?! — кричав Рашпіль (Вітька звали Рашпілем). — У них, коли вони ще вчаться, стипендія — сто п’ятдесят карбованців! Зрозумів? Сти-пен-дія!

— У них є персональні, справді, але не в молодих. Що ти мені будеш розказувати? Персональні — у цих… як їх? В апостолів, не в апостолів, а в цих… Як їх?..

— Ти ба? В апостолів — персональні «Волги»! Ой, пень дрімучий. Сам ти апостол.

— Сто п’ятдесят стипендія! А скільки ж тоді оклад?

— А ти що, думаєш, він тоді задарма утиски терпітиме? Авжеж! П’ятсот карбованців не хотів?

— Він повинен бути віруючим.

Сергій не хотів устрявати в суперечку, хоч міг посперечатися: п’ятсот карбованців молодому попові — це багато. Але сперечатися зараз про це… Ні, Сергієві кортіло показати чобітки. Він дістав їх, почав роздивлятися. Зараз усім заціпить з оцим попом… Замовкнуть. Не замовкли. Подивились, і все. Один тільки простяг руку — покажи. Сергій дав чобіток. Шофер (незнайомий) поскрипів хромом, постукав залізним нігтем по підошві… І поліз брудною лапою у білісіньку, ніжну… середину чобітка. Сергій одняв чобіток.

— Куди ти своїм поршнем?

Шофер засміявся.

— Кому це?

— Жінці.

Аж тепер усі замовкли.

— Кому? — спитав Рашпіль.

— Клавці.

— Ану?..

Чобіток пішов по руках; усі теж м’яли халяву, стукали по підошві… Всередину лізти не наважувалися. Тільки розчепірювали халяву і зазирали у білий пухнастий світик. Котрийсь навіть дмухнув туди навіщось. Сергій відчув незнану раніше гордість.

— Скільки ж такі?

— Шістдесят п’ять.

Усі подивилися на Сергія з подивом. Сергій трохи зніяковів.

— Ти що, звихнувся?

Сергій узяв чобіток у Рашпіля.

— О! — вигукнув Рашпіль. — Серьога… дав! Навіщо їй такі?

— Носити.

Сергій хотів бути спокійним і впевненим, але всередині в нього здригалось. І прив’язалася одна тупа думка: «Половина моторолера. Половина моторолера». І хоч він знав, що шістдесят п’ять карбованців — це не половина моторолера, все одно уперто думалося: «Половина моторолера».

— Вона тобі наказала такі чобітки купити?

— До чого тут наказала? Купив, і квит.

— Куди ж вона їх надіне? — весело допитувалися Сергія. — Багно по коліна, а він — чобітки за шістдесят п’ять карбованців.

— Це ж зимові!

— А зимою в них куди?

— Потім — це ж на городську ніжку. Клавчина не полізе зроду… У неї який розмір? Це ж їй хіба що на ніс.

— Який вона носить?

— Пішли ви!.. — геть розсердився Сергій. — Чого ви переживаєте?

Засміялися.

— Так шкода ж, Серьожо! Не знайшов же їх, шістдесят п’ять карбованців отих.

— Я заробив, я й потратив, куди хотів. Чого галалакати даремно?

— Вона тобі, мабуть, гумові наказувала купити?

Гумові… Сергій украй розізлився.

— Давайте краще про попа — скільки він справді одержує?

— Більше, ніж ти. і

— Як ці… сидять, чужі гроші лічать. — Сергій устав. — Більше робити нічого, чи що?

— А чого ти в пляшку лізеш? Зробив дурницю, тобі сказали. І не треба так нервуватися…

— Я і не нервуюсь. Та чого ти за мене переживаєш?! Ба, пе- реживатель знайшовся! Хай би вже в нього позичив, абощо…

— Переживаю, бо не можу спокійно на дурнів дивитися. Мені їх жалко…

— Жалко — у бджілки в гузенці. Жалко йому!

Ще трохи погризлись і поїхали додому.

Дорогою Сергія доконав механік (вони в одній машині їхали).

— Вона тобі на що гроші давала? — спитав механік. Без єхидства спитав, співчуваючи. — На щось інше?

Сергій поважав механіка, тому сваритися не схотів.

— Ні на що. Годі про це.

Приїхали в село надвечір.

Сергій ні з ким не попрощався… Не пішов з усіма разом — відділився, пішов сам. Додому.

Клавдя й дівчатка вечеряли.

— Чого це довго? — спитала Клавдя. — Я вже думала, з ночівлею там будете.

— Поки одержали та поки на автобазу перевезли… Та поки там їх розділили по районах…

— Та’, нічого не купив?—спитала дочка, старша, Груша.

— Чого? — По дорозі додому вирішив так: якщо Клавка почне косоротитись, скаже — дорого, краще б замість цих чобіток…

«Піду і вкину їх у колодязь».

— Купив.

Троє повернулися до нього від столу. Дивилися. Так це «купив» було сказано, що стало зрозуміло — не хустку за чотири карбованці купив чоловік, батько, не м’ясорубку. Повернулися до нього… Ждали.

— Он, у чемодані. — Сергій присів на стілець, поліз по цигарки. Він так хвилювався, що помітив: пальці тремтять.

Клавдя вийняла з чемодана коробку, з коробки виглянули чобітки… При електричному світлі вони були ще гарніші. Вони просто сміялися в коробці. Дочки посхоплювалися з-за столу… Заахали, заохали.

— Лишенько мені! Батечку мій!.. Та кому ж це?

— Тобі, кому.

— Лишенько мені! — Клавдя сіла на ліжко, ліжко заскрипіло… Міський чобіток сміло поліз на міцну селянську ногу. І застряв. Сергій відчув біль. Не налазили.. Халява не налазила.

— Який розмір?

— Тридцять восьмий.

Ні, не налазили. Сергій устав, хотів натиснути. Ні.

— І розмір же мій…

— Ось де не лізуть. Литка.

— Та що ж це за нога проклята!

— Стривай! Надінь тоненьку якусь панчоху.

— Та де там! Бачиш?

— Так…

— Ех-х!.. Та що ж це за нога проклята!

Збудження погасло.

— Ех-х! — бідкалася Клавдя. — Та що ж це за нога! Скільки вони?..

— Шістдесят п’ять. — Сергій закурив цигарку. Йому здалося, що Клавдя не розчула ціну. — Шістдесят п’ять карбованчиків, кажу, ціна.

Клавдя дивилася на чобіток, машинально погладжувала долонею гладеньку халяву. В очах її, на віях, блищали сльози… Ні, вона чула ціну.

— Чорт би її побрав, ніженьку! — сказала вона. — Разок довелося, та й то… Ех-х!

У серце Сергієві знову штовхнувся непрошений біль… Жалість. Любов, трохи забута. Він торкнув жінчину руку, що погладжувала чобіток. Потиснув.

Клавдя глянула на нього… Зустрілися очима. Клавдя збентежено всміхнулася, труснула головою, як вона робила колись, коли була молодою, — якось по-хлоп’ячому пустотливо, по-простому, але з гідністю і гордо.

— Ну, Грушо, пощастило тобі. — Вона простягла чобіток дочці. — На лишень, примір.

Донька зніяковіла.

— Ну! — сказав Сергій. І теж струснув головою. — Десять добре закінчиш — твої.

Клавдя засміялася.

…Перед сном Сергій завжди сідав на низеньку табуретку біля кухонних дверей — курив останню цигарку. Сів і сьогодні… Курив, думав, ще раз переживав сьогоднішню покупку, усвідомлював її ненавмисний, великий, як йому зараз здавалося, смисл. На душі було хороше. Шкода, якби зараз щось сполохало цей приємний стан, цю рідкісну гостю-хвилину.

Клавдя стелила в світлиці постіль.

— Ну, йди… — покликала вона.

Він навмисно не озвався, — що далі скаже?

— Сергуню! — ласкаво покликала Клава.

Сергій устав, загасив недокурок і пішов у світлицю. Усміхнувся сам собі, хитнув головою… Але не подумав так: «Купив чобітки, вона ласкава зробилася». Ні, не в чобітках річ, звичайно, річ у тім, що…

Нічого. Добре.