Міцний чолов’яга

У третій бригаді колгоспу «Гігант» здавали в експлуатацію нове складове приміщення. Із старого складу — з церкви — вивезли порожню смердючу бочкотару, мішки з цементом, сільповські мішки з цукром-піском, з сіллю, купи рогожі, збрую (коней у бригаді всього п’ятеро, а збруї нашито на добрих півтора десятка; воно б нічого, запас біди не чинить, та миші трикляті… І дьогтем натирали, і хімією обсипали — гризуть), мітли, граблі, лопати… І зосталася вона порожня, церква, нікому тепер не потрібна. Вона хоч і невеличка, церковка, а прикрашала село (колись сільце), збирала його навколо себе, далеко виставляла напоказ.

Бригадир Шуригін Микола Сергійович постояв перед нею, подумав… Підійшов до стіни, поколупав цеглу ломиком, що трапився під руку, закурив і пішов додому.

Зустрівшись через два дні з головою колгоспу, Шуригін сказав:

— Церква звільнилася тепер…

— Так.

— Що з нею робити?

— Зачини, та хай стоїть. А що?

— Там цегла добра, я її на свинарник пустив би, як із заводу возити.

— Це її розбирати — треба п’ятьом півмісяця морочитися. Там не кладено, а лито. Біс їх знає, як вони отак клали!

— Я її звалю.

— Як?

— Так. Трьома тракторами зачеплю — впаде любісінько.

— Спробуй.

У неділю Шуригін заходився пробувати. Підігнав три потужних трактори… На різній висоті обкрутив церкву трьома товстими тросами, під троси — на кожен ріг і посеред стіни — дев’ять обаполів…

Спочатку Шуригін заправляв цим ділом, як усяким ділом, — галасливо, з лайкою. Та коли почали збігатися люди, коли в гурті почали ахати й охати, почали жаліти церкву, Шуригін раптом відчув себе неабияким діячем з необмеженими повноваженнями. Перестав лаятись і не дивився на людей — мовби й не чув їх і не бачив.

— Миколо, та тобі звеліли, чи як? — питалися. — Чи не сам, бува, надумав?

— Заважала вона тобі?

Комірник Михайло Біляков, трохи напідпитку, поліз попід тросами до Шуригіна.

— Колько, ти навіщо це?

Шуригін всерйоз затіпався, зблід:

— Геть звідси, п’яна пико!

Михайло здивувався і позадкував від бригадира. І нараз усі здивувалися й примовкли. Шуригін сам до чарки охочий і ніколи не обзивав нікого «п’яною пикою». Що з ним?

Тим часом обаполи закріпили, троси підрівняли… Зараз заревуть трактори, і станеться щось нечуване — упаде церква. Люди старшого віку всі хрещені в ній, у ній відспівували померлих дідів і прадідів, як небо звикли бачити щодня, так і її…

Знову почали лунати голоси:

— Миколо, хто звелів?

— Та сам він!.. Бачиш, пику відвертає, чортяка.

— Шуригін, припини свавілля!

Шуригін — ніякісінької уваги. І такий зосереджений вираз на обличчі, така непідкупна суворість у погляді. Підштовхнули з рядів дружину Шуригіна, Кланьку… Кланька несміло — бачила: щось незрозуміле робиться з чоловіком — підійшла.

— Колю, навіщо звалити хочеш?

— Геть звідси! — звелів і їй Шуригін. — І не лізь!

Підійшли до трактористів, щоб хоч відтягти час, — побігли дзвонити в район і додому до вчителя. Але трактористам Шуригін пообіцяв по пляшці на брата і наряд «на виконання робіт».

Прибіг учитель, молодий ще чоловік, шанований у селі.

— Негайно припиніть! Чиє це розпорядження? Це сімнадцяте століття!..

— Не лізь не в своє діло, — сказав Шуригін.

— Це моє діло! Це народне діло!.. — Вчитель хвилювався, тому не міг знайти вагомі, переконливі слова, тільки почервонів і кричав: — Ви не маєте права! Варвар! Я буду писати!..

Шуригін махнув трактористам… Мотори заревли. Троси почали натягатися. Натовп неголосно, з жахом зітхнув. Учитель раптом зірвався з місця, забіг з того боку церкви, куди вона мала падати, став під стіною.

— Відповіси за вбивство! Йолоп…

Трактори зупинилися.

— Ге-еть! — заволав Шуригін. І на шиї в нього випнулися товсті жили.

— Не руш церкви! Не руш!

Шуригін підбіг до вчителя, схопив його в оберемок і поніс геть від церкви. Щуплий учитель виривався щосили, але руки в Шуригіна міцні.

— Давай! — крикнув він трактористам.

— Ставайте усі під стіну! — кричав учитель до всіх. — Ставайте!.. Вони не посміють! Я поїду в область, йому заборонять!

— Давай, якого!.. — загорлав Шуригін трактористам.

Трактористи всунулися у кабіни, взялися за важелі.

— Ставайте під стіну! Ставайте всі!..

Але всі не зрушували з місця. Усіх паралізувала несамовитість Шуригіна. Всі мовчали. Ждали.

Троси понапиналися, заскрипіли, затріщали, задзвеніли… Хруснув один обапіл, трос, урізавшись у цеглу, заспівав балалаєчною струною. Дивно, що все це було добре чути — ревіло ж три трактори, напружуючи свої залізні сили. Здригнувся верх церкви… Стіна, протилежна тій, на яку звалювали, раптом розірвалася по всій ширині… Страшна, чорна у глибині, рвана щілина на білій стіні почала розкриватися. Верх церкви з маківкою похилилися, похилилися і гухнули вниз.

Шуригін пустив учителя, і той, ні слова не кажучи, пішов геть від церкви.

Два трактори й далі шкребли гусеницями землю. Середній за висотою трос продавив ріг церкви і тепер без толку кришив цеглу двох стін, усе глибше й глибше врізаючись у них.

Шуригін зупинив трактори. Заходилися знову заводити троси. Люди почали розходитися. Лишилися найцікавіші та дітвора.

За три години все було кінчено. Від церкви зостався тільки невисокий остов з нерівними краями. Церква лежала безформною купою, прахом. Трактори поїхали.

Спітнілий, весь у пилюці та вапні, Шуригін пішов телефонувати з магазину голові колгоспу.

— Все, ляснула! — весело закричав у трубку.

Голова, певно, не зрозумів, хто ляснув.

— Та церква ж! Все, кажу, ляснула! Ага. Все гаразд. Учитель тут порепетував трохи… Отож! Учитель, а гірше баби. Та ні, все гаразд. Гробанулася, аж виляски пішли! Покришилося багато, угу. Причому вони так: по три, по чотири цеглини — груддям. Не знаю, як його потім довбати… Попробував ломиком — міцна, зараза. Справді, литво! Авжеж! Бувай здоровий! Нічого.

Шуригін поклав трубку. Підійшов до продавщиці, яку не раз піднімав ночами з постелі — хтось приїздив із району рибалити, засиджувалися після риболовлі у бригадира до других півнів.

— Бачила, як ми церкву вбалакали? — Шуригін посміхався, вдоволений.

— Дурне діло не хитре, — не приховуючи гніву, сказала продавщиця.

— Чому дурне? — Шуригін перестав посміхатися.

— Заважала вона тобі, стояла?

— А чого їй дурно стояти? Хоч цеглу добудемо…

— Йому, бідному, ніде цегли дістати! Йолоп.

— Халява, — теж скипів Шуригін. — Не розумієш, то прикуси язика.

— Розбуди мене ще хоч раз опівночі, розбуди, я тебе розбуджу! Халява… За халяву можна і по пиці дістати. Дам ось гиркою по кумполу, знатимеш халяву.

Шуригін хотів іще якось обізвати дурну продавщицю, але підійшли всюдисущі жінки.

— Дай пляшку.

— Іди промочи горлянку, — заговорили позаду. — Пересохла.

— Атож — пилюка!

— Руки свербіли у гаспида…

Шуригін поозирався суворо на жінок, але їх багато, не перекричиш. Та й гнів їхній — якийсь незвичайний: по-справжньому ненавидять. Узяв пляшку, пішов з магазину. На порозі обернувся, сказав:

— Я вам прищемлю хвости!

І швидко пішов геть.

Ішов, злостився: «Все одно ж не молилися, паразитки, а тепер хай здіймають. Стояла — нікому діла не було, а тепер хай здійняли».

Проходячи повз колишню церкву, Шуригін зупинився, довго дивився на дітвору, яка порпалася в цеглі. Дивився і заспокоювався. «Виростуть, пам’ятатимуть: при нас церкву розвалили. Я ж ось пам’ятаю, як Васько Духанін з неї хреста зняв. А тут — уся гепнула. Звичайно, запам’ятають. Будуть своїм діткам розказувати: дядько Коля Шуригін зачепив тросами і… — Згадалася недоречно продавщиця, і Шуригін подумав сердито і невблаганно: — І нема чого їй стояти, очі муляти».

Вдома Шуригіна зустріли справжнім бунтом: дружина, не зваривши вечері, пішла до сусідів, хвора мати залаялася з печі:

— Колько, ідоле ти клятий, гріх он який узяв на душу!.. І мовчав, ходив мовчав, гаспидина… Хоч би натякнув — тобі б, може, хоч ума позичили добрі люди. Ой горе ти, моє горенько, тепер хоч на очі людям не потикайся. Проклянуть же тебе, прокляну-уть! І знати не будеш, звідки напасті сподіватися: або дома вмреш колись наглою смертю, або десь деревинякою придавить зненацька…

— Чого це мене проклинатимуть? Нічого робити?

— Та гріх же який!

— Васька Духаніна прокляли — він хреста зняв? Навпаки, великою людиною став.

— Тоді часи були інші. Хто тебе зараз підштовхував — ламати її? Хто? Гаспид руку лоскотав… Стривай, тобі ще сама влада прочухана за це дасть. Він ось пише вже, учитель, кажуть. Він ось напише куди слід — знатимеш. Подумати тільки, тоді встояла, матінка, то він тепер знайшовся. Ідол ти банькатий.

— Годі, лежи слабуй.

— На очі людям тепер не покажешся…

— Хоч би молитися ходили! А то стояла — ніхто не помічав…

— Чом це не помічали! Та, було, відки не йдеш, а її вже бачиш. І хоч як підіб’єшся, а побачиш її — наче вже дома. Вона сили додавала…

— Сили додавала… Ходять вони тепер пішки! Атомний вік, розумієш, вони заходилися церкву жаліти. Клубу онде немає в селі — ніякий чорт не охне, а тут — забідкалися. Переживуть!

— То ти переживи теперечки! Від сорому теперечки всохнеш…

Шурини, щоб не чути того бурчання, пішов у кімнату, сів до столу, налив одразу повну склянку горілки, випив. Закурив. «До цегли, звичайно, ніякий біс не доторкнеться, — подумав. — Ну і хрін з ними! Згребу бульдозером у купу, і хай кропивою заростає»

Дружина прийшла пізно. Шуригін уже допив пляшку, хотілося випити ще, але йти і бачити злу лавочницю не хотілося — не міг Попросив жінку

— Сходи візьми пляшку.

— Пішов к чорту! Він тобі товариш тепер.

Сходи, прошу..

— Тебе просили, ти послухав? Не проси тепер і інших. Йолоп.

— Заткнись. Теж туди…

— Туди ж! Туди, куди всі добрі люди! Невже туди ж, куди ти, пико неосвічена? Просили, всім миром просили — ні! Вилупив баньки свої…

— Замовкни! Бо опережу разок…

— Опережи! Тільки займи, лиха личино!.. Тільки займи!

«Ні, це, видно, на цілу ніч. Подуріли всі».

Шуригін вийшов на подвір’я, завів мотоцикл… До району вісімнадцять кілометрів, там магазин, там голова колгоспу. Можна випити, поговорити. До речі, розказати, який йому тут ґвалт учинили… Хоч посміятися.

На виїзді з провулка світло фари вихопило з темряви неоковирну купу цегли, війнуло застояним духом розворушеного підвалу.

«Сімнадцяте століття, — згадав Шуригін. — Ось воно, твоє сімнадцяте століття! Писати він, бачиш, буде. Пиши, пиши».

Шуригін прибавив газку… І проспівав голосно, щоб усі знали, що в нього — від усіх цих проклять — чудовий настрій:

Что ты, что ты, что ты, что ты!
Я солдат девятой роты,
Тридцать первого полка…
Оп, тирдар-пупия!

Мотоцикл вискочив за село, уткнув у ніч блискуче лезо світла і помчав наїждженою рівною дорогою в бік райцентру. Шуригін полюбляв швидку їзду.