Версія

Санько Журавльов розказав дивовижну пригоду. Був він у місті (мотоцикл їздив купувати), зайшов там у ресторан попоїсти. Зайшов, зняв плаща в гардеробі, попрямував до залу… А не помітив, що зал відділяє скляна стіна — пішов на цю стіну. І висадив її. Вона просто як стояла, так і впала перед Саньком і з дзенькотом розлетілася на скалки. Ну, збіглися. Санько був абсолютно тверезий, тому міліцію не викликали, а повели його до директора ресторану на другий поверх. Чоловік, що вів його по м’яких сходах, підрахував:

— Зарплати зо дві викладеш. Або й три.

— Я ж не навмисно.

— Мало чого!

Зайшли до кабінету директора… І саме тут і починається дивовижа, тут сільські люди слухали і перезиралися — не вірили. Санько розказував так: ;

— Заходимо — сидить молода жінка. Пишна, очі трішки опуклі, губки бантиком, з золотим годинничком. «Що сталося?» Товариш оцей починає їй доповідати, що ось, мовляв, стіну порішили… А вона на мене дивиться. — Тут Санько кожного разу хотів показати, як вона на нього дивилася: робив губи курячою гузкою і витріщав очі. І дивився на всіх. Люди сміялись і все ж не вірили.

— Ну, ну?

— Вона цьому товаришеві каже: «Ну, гаразд, — каже, — ідіть. Ми з’ясуємо». А кабінет!.. Ну, хай йому біс, мабуть, у міністрів такі: кругом м’які крісла, дивани, на стінах картини… «Ви звідки?» — питає. Я пояснив. «Так, так, — каже. — Як же це ви так?» А сама на мене дивиться, дивиться… До-овго дивилася.

І ще тому не вірили земляки Санькові, що дивитися ж на нього, та ще, як він запевняє, довго, та ще міській жінці, — навіщо, господи?! Що там видивлятися? Довготелесий, носатий, увесь у зморшках передчасних… Здогадувалися, що Саня тому й вигадав цю історію, щоб хоч так відігратися за те, що сільські дівки його не любили.

— Ну, ну, Саню? Далі?

Далі Санько бив під самісіньке дихало; історія починала дзвеніти й іскритися, як та стіна в ресторані…

— Далі ми їдемо з нею в її трикімнатну квартиру і раюємо. Три дні! Я прокидаюсь, отак ось нишпорю коло ліжка, знаходжу пляшку шампанського — буль-буль-буль!.. Вона мені: «Ти хоча б з фужера, Саньок, оно ж фужерів повно!» Я кажу: «На біса мені ті фужери!» Раюємо три дні й три ночі! Як уві сні жив. Вона на роботу ввечері сходить, я тим часом сам у квартирі. Ванну приймаю, в туалеті сиджу… Ванна викладена голубими кахлями, туалет — жовтими. Все блищить, меблі всі лаковані. Я спершу з обережністю ставився, вона помітила, підняла на сміх: «Кинь ти, — каже, — Саньок! Треба, щоб речі тобі слугували, а не ти речам. Що ж, — каже, — я все це з собою візьму, чи що?» Фіранки такі зелені, з листочками… Засмикнеш — сутінь така в кімнатах. Хто-небудь спав з вас у спальні з карельської берези? Ми ж фраєри! Ми думаємо, що спати на панцирній сітці — це мрія життя. Зараз я собі роблю ліжко з простої берези… місто давно вже перейшло на дерев’яні ліжка. Якщо ти щоденно одержуєш величезний стрес, то виспатися ти повинен!

— Ну, ну, Саню?

— Так минають ці три дні. Ввечері вона привозить на таксі курочок, різні заливні… Вони мені сигналять, я спускаюся, беру переносний такий холодильничок, несу… І ми знову раюємо. Вмикаємо радіолу на малу гучність, попиваємо шампанське… Чого тільки моя ліва нога забажає, я те негайно одержую. Одного разу я кажу: «А от я бачив у кіно: наливає чоловік трошки віскі у склянку, потім туди з сифончика… Ти можеш так?» — «Це, — каже, — називається віскі з содовою. Сифон у мене є, віскі зараз привезуть». Справді, хвилин через п’ятнадцять привезли віскі. Вони мені, до речі, не посмакували. Я пив горілку з содовою. Отако натискаєш курочок на сифончику, звідти як дасть у склянку… Чудово.

— А як же зі склом?

— З яким склом?

— Ну, що розбив…

— А-а. А ніяк. Вона мене потім роздивлялася всього й дивувалась: «Як ти, — каже, — не порізався?» А мотоцикл — я їй гроші віддав, мені його прямо до під’їзду підкотили…

Ось така пригода сталася нібито з Саньком Журавльовим. З усього цього безсумнівною правдою було: Санько справді їздив у місто; не було його три дні; мотоцикл привіз саме такий, який хотів і на який брав гроші; зайвих грошей у нього з собою не було. Це все правда. В інше односельці ніяк не могли повірити. Санько нервувався, сердився… Розповідав чоловікам про такі погані подробиці, яких зозла не вигадаєш. Але вважали, що всього цього Санько десь наслухався.

— Ну, хай йому біс! — психував Санько. — Та де ж я ці три дні був? Де?!

— Може, у витверезнику.

— Та як же я у витверезник потраплю?! Як?! У мене зайвого карбованця не було!

— Ну, це… Свиня болото знайде.

— Піди знайди! Піди хоч п’ятак знайди за так. На що ж би я жив три дні?

Цього не могли пояснити. Але і в пишного директора ресторану, і в її трикімнатну квартиру теж не могли повірити. Це вже чорт знає що таке — таких дурненьких і на світі не буває.

— Дистрофіки! — обзивав усіх Санько. — Жуки-гнойовики. Що ви розумієте? Ну, що ви можете розуміти в сучасному житті?

Слухав якось цю історію Єгорко Юрлов, похмурий, безстрашний хлопець, шофер радгоспний. Дослухав до кінця, посміхнувся в’їдливо. До нього всі обернулися, тому що його думку — якось так повелося — поважали. І, слід сказати, він справді був хлопець недурний.

— Що скажеш, Єгорку?

— Версія, — коротко сказав Єгорко.

— Яка версія? — не зрозумів Санько.

— Чого ти дурника з себе клеїш? — прямо спитав Єгорко. — Чого ти людей в оману вводиш?

Санько аж побілів… Думали, що вони поб’ються. Але Санько прищемив образу зубами. І теж прямо спитав:

— У тебе машина на ходу?

— Навіщо?

— Я питаю: у тебе машина на ходу? — Санько погрозливо присунувся до Єгорка. — Ну?

Єгорко почекав, чи не кинеться на нього Санько, почекав і відповів:

— На ходу.

— їдьмо, — наказовим голосом промовив Санько. — Набридла мені ця комедія: їм розказуєш, як путнім, вони, стерво, смішки-пересмішки роблять. їдьмо до неї, я покажу тобі, як живуть люди у двадцятому столітті. Попереджую: без мого дозволу нікого не лапать і не пити дороге вино склянками. Можливо, там збереться товариство — може, подруги її прийдуть. Хто ще хоче їхати, фраєри? — Санька повело на спектакль — він любив інколи «виступити», однак… Однак він пропонував перевірити, правду він каже чи бреше Це серйозно.

Єгорко, недовго думаючи, сказав:

— Їдьмо.

— Хто ще хоче? — ще раз спитав Санько.

Ніхто більше не побажав їхати. Історія сама досить темна, та ще двоє таких їдуть… Недовго й теє… ушелепкатися. А Санько з Єгорком поїхали.

Дорогою ще раз полаялися. Санько знову почав учити Єгорка, щоб він нікого не лапав у місті і не пив дороге вино склянками.

Бо я ж вас знаю…

Та пішов ти к такій матері! озлився Єгорко. — Корчить із себе, сидить.. «Я ва-ас…» Кого це «вас»? А ти хто такий?

— Я тебе вчу, як краще орієнтуватися в новій обстановці, зрозумів?

— Навчи краще себе як не базікати. Не брехати. А то дзвону наробив.. Зараз як приїдемо, а там ніякої трикімнатної квартири не виявиться, Єгорко постукав пальцем по керму, — назад підеш пішки.

— Гаразд. Але якщо все буде, як я казав, я тобі… Ти прилюдно, в клубі, скажеш, зі сцени: «Товариші, даремно ми не вірили Санькові Журавльову — він не брехав». Домовились?

— Домовились, — буркнув похмурий Єгорко.

— Чорти! — сердито сказав Санько. — Самі живуть… як за царя Гороха й інших не пускають.

Приїхали в місто завидна.

«Направо. Наліво. Прямо!» — командував Санько. Він увесь напружився, в очах з’явилася рішучість: він трохи побоювався. Єгорко скоса поглядав на нього, слухняно повертав ліворуч, праворуч… Він бачив, що Санько вібрує, але мовчав. Йому самому серце разів два стислося від недоброго передчуття.

— Упізнаю ресторан «Колос», — урочисто сказав Санько. — Тут, по-моєму, знову наліво. Так, іди наліво.

— Адреси не знаєш, чи що?

— Адрес ніколи не пам’ятав — примічати краще.

Ще покрутилися між високими, сірниковими коробками, поставленими сторч… І під’їхали до однієї, і зупинилися.

— Ось він, під’їздик, — неголосно сказав Санько. — Голубенький, з козирком.

Посиділи трохи в кабіні.

— Ну? — спитав Єгорко.

— Зараз… Вона, мабуть, на роботі, — невпевнено сказав Санько. — Скільки зараз?

— За двадцять дев’ята.

— У неї якраз робота в розпалі…

— Ну-у… починається. Уже перепудився?

— Ходімо! — скомандував Санько. — Ходімо, телятко, ходімо. Якщо вдома немає, поїдемо в ресторан.

Піднялися на четвертий поверх пішки.

— Так, — сказав Санько. Він хвилювався. — Спостерігай за мною: як я, так і ти, але трохи скромніше. Начебто ти мій бідний родич… Тьху! Хвилююся, стерво. А чого хвилююся? Уперед! — І він натиснув біленький пупочок дзвінка.

За дверима з тиші почулися гостренькі крочки.

— Паркет, знаєш який!.. — устиг шепнути Санько.

У дверях дуже довго повертався і повертався ключ — може, не один?

Санько нервово підморгнув Єгоркові.

Нарешті двері прочинилися… Санько розтягнув великий рот в усмішці, хотів натиснути двері, щоб вони відчинилися привітніше, але вони були на ланцюжку.

— Хто це? — тривожно і невдоволено спитали з-за дверей. Жінка спитала.

— Іро… це я! — сказав Санько ненатуральним голосом.

І посмішку розтягнув ще ширше. На обличчі в нього цієї миті були ніс і посмішка, решта — зморшки. ‘

— Боже мій! — зло і насмішкувато сказав голос за дверима (Єгорко не бачив із-за Санька жінчиного обличчя), і двері зачинилися і різко, сухо клацнули.

Санько оскаженів… Подивився розгублено на Єгорка.

— Хай їй біс! — сказав він. — Вона що, озвіріла?

— Може, не впізнала? — без усякого єхидства підказав Єгорко.

Санько ще раз натиснув на білий пупочок. За дверима мовчали. Санько тиснув і тиснув на кнопочку. Нарешті почулися кроки — важкі, чоловічі. Двері знову відчинились, але знову заважав ланцюжок. Виглянуло рожеве чоловіче обличчя. Чоловік буцнув суворим поглядом Санька… Потім очі його побачили похмурого Єгорка і — швидко-швидко — пошукали, чи немає ще кого. І, намагаючись, щоб вийшло зло і страшно, спитав:

— У чім річ?

— Поклич Ірину, — сказав Санько.

Чоловік умить вирішив, що робити… З глибини квартири йому щось сказали. Чоловік рвучко зачинив двері. Санько відразу ж натиснув на кнопку дзвінка і не відпускав. Двері знову відчинилися.

— Що, вийти оддубасити, чи що?! — уже насправді розлютовано сказав чоловік.

Санько підставив ногу під двері, щоб чоловік не зумів їх зачинити.

— Вийди на хвилинку, — сказав він. — Я спитаю дещо.

Чоловік трохи відступив і всім тілом кинувся на двері… Санько завив. Єгорко з того боку — точно так, як той за дверима, — одхитнувся і садонув двері плечем. Санько висмикнув ногу і теж наліг плечем на двері.

— Семене! — несамовито крикнув чоловік.

Доки Семен біг у капцях на поклик товариша, молоді селянські бички піднатужилися тут… Ланцюжок перервався.

— Руки вгору! — заволав Санько, ввалившись у коридор.

Чоловік з рожевим лицем позадкував од них… Чоловік у капцях теж різко осадив біг. Але в цей час уперед з вереском вилетіла коротконога жінка з могутнім тулубом.

— Ге-еть! — Дивно, до чого вона була легка з такою тушею і до чого ж пронизливо вона верещала. — Ге-еть звідси, негідники! Дзвоніть у міліцію! Я дзвоню в міліцію! — Жінка так само легко поскакала дзвонити.

— Ходімо, Санько, — сказав Єгорко.

Санько не знав, що подумати про все це.

— Ходімо, — ще сказав Єгор.

— Ні, не ході-ім, — люто сказав рожеволиций. І почав наступати на Санька. — Ні, не ході-ім… Так просто, еге? Семене, заходь лишень з того боку. Оточуй хуліганів!

Чоловік у капцях рушив був оточувати. Але в цей час повернувся від дверей Єгор…

З «оточення» наші орли вийшли, але одержали по п’ятнадцять діб. А в Єгорка ще й права на півроку забрали — за самовільну поїздку до міста. Дивно однак, що сільські після всього цього у Санькову історію цілком повірили. І часто просили розказати, як він раював у місті три дні й три ночі. І сміялися.

Не сміявся лише Єгорко: без машини став менше заробляти.

— Дурень, поперся, — бурчав він. — Якого біса?

— Єгоре, а як молодиця? Справді дуже гарна, чи як?

— Та я й роздивитися не встиг до пуття: стрибав якийсь буфет по квартирі…

— А квартира справді така шикарна чи ні?

— Квартира шикарна. Квартиру встиг роздивитися. Квартира шикарна.

Санько довго ще ходив по селу героєм.