Мікроскоп

На це треба було зважитися. Він зважився.

Якось прийшов додому — сам не при собі — жовтий; не дивлячись на жінку, сказав:

— Теє… Я гроші загубив. — При цьому ламаний його ніс (кривий, з горбинкою) з жовтого став червоним. — Сто двадцять карбованців.

У жінки одвисла щелепа, на обличчі з’явився благальний вираз: може, це жарт? Таж ні, цей кривоносик ніколи не жартує, не вміє. Вона по-дурному спитала:

— Де?

На те він мимоволі гмикнув.

— Та якби я знав, я пішов би і…

— Ну, це вже ні! — зарепетувала вона. — Посміхатись ти тепер до-овго не будеш! — І побігла по чаплію. — Місяців дев’ять, гад!

Він схопив з ліжка подушку — відбивати удари. (Стародавні люди тільки хизувалися блискучими щитами. Подушка!) Вони закружляли по кімнаті…

— Подушку, подушку брудниш! Сама пратимеш!..

— Виперу, виперу, кривоносик! А двоє ребер мої будуть! Мої! Мої!..

— По руках, слухай!..

— От-тенькі-коротенькі!.. Кривесенькі носики!

— По руках, зараза! Я ж завтра на бюлетень сяду. Тобі ж гірше!..

— Сідай!

— Тобі ж гірше!

— Нехай!

— Ой!

— От так!

— Ну, годі?

— Ні, дай я навтішаюся! Дай мені душеньку одвести, скалубина ти кривоноса! Дятел… — Тут вона приловчилася і боляче вцілила його по голові. Трошки сама злякалася…

Він кинув подушку, схопився за голову, застогнав. Вона запитливо дивилася на нього: прикидається чи й справді боляче? Вирішила, що справді. Поставила чаплію, сіла на табуретку й заголосила. Та ще й приказувала, ще й приказувала:

— Ох, та за що ж мені доленька така-а-а?.. Та складала ж я їх, складала!.. Ох, та ніколи ж зайвого шматочка не їла-а!.. Ой, та й дітонькам своїм пряничка солодкого не купувала!.. Все берегла ж я, берегла, скалубина ти кривоноса-а!.. Ох-х!.. Кожну копієчку відкладала та раділа: будуть у моїх діточок на зиму пальтечка теплі та чепурненькі!.. Та будуть вони ходити до школи не обірвані та не холодні!..

— Де це вони в тебе обірвані ходять? — не витерпів він.

— Замовкни, скалубино! Замовкни. З’їв ти ці грошики від своїх же дітей! З’їв і не вдавився… Хоч би ти вдавився ними, нам би трохи легше було…

— Спасибі на доброму слові, — єхидно прошепотів він.

— М-хх, скалубина!.. Де був хоч? Може, згадаєш?.. Може, на роботі забув десь? Може, під верстат поклав та забув?

— Де на роботі?.. Я ж в ощадкасу з роботи пішов. На роботі…

— Ну, може, заходив до кого?

— Ні до кого не заходив.

— Може, пиво в ларку пив з алкоголіками?.. Згадай. Може, впустив на підлогу… Біжи, вони зараз іще віддадуть.

— Та не заходив я в ларьок!

— Та де ж ти їх посіяти міг, скалубино?

— Звідки я знаю?

— Ждала його!.. Зараз би пішли з дітками, приміряли б пальтечка… Я вже там підібрала які. А тепер їх розберуть. Ох, скалубина ти, скалубина…

— Та годі тобі! Завела: скалубина, скалубина…

— Хто ж ти?

— Що тепер удієш?

— Будеш у дві зміни робити, скалубино! Ти в нас худий будеш… Ти в нас вип’єш тепер чвертку після лазні, вип’єш! Сирої водички з колодязя…

— Потрібна вона мені, та чвертка. Без неї обійдуся.

— Ти в нас пішки на роботу ходитимеш! Ти в нас покатаєшся на автобусі.

Тут він здивувався:

— У дві зміни робить, і — пішки? Он як…

— Пішки! Пішки — туди й назад, скалубино! А де, то ще й побіжиш — щоб не спізнитися. Віділлються вони тобі, ці грошики, згадаєш ти їх не раз.

— У дві не в дві, а по півтори з місяць одпечу — нічого, — серйозно сказав він, потираючи вдарене місце. — Я вже з майстром домовився… — Він не докумекав спершу, що проговорився. А коли вона здивовано глянула на нього, поправився: — Я, як оглядівся, що грошей нема, на роботу знову поїхав і домовився.

— Ану ж, дай сюди ощадну книжку, — зажадала вона. Подивилася, зітхнула і ще раз гірко сказала: — Скалубина.

З тиждень Андрій Єрін, столяр маленької майстерні при «Заготзерні», що за десять кілометрів від села, почував себе гидко. Жінка весь час злостилася: він раз у раз заробляв «скалубину», сам теж злостився, але огризатися вголос не наважувався.

Однак дні минали… Дружина заспокоїлась. Андрій чекав. Нарешті вирішив, що — можна.

І от пізнього вечора (він справді «пік» по півтори зміни) прийшов додому, а в руках тримав коробку, а в коробці, помітно,’ щось важкеньке. Андрій тихо сяяв.

Йому не раз траплялося приносити якусь роботу додому, іноді це були невеличкі якісь дерев’яні штучки, ящички, загорнуті в папір, — нікого не здивувало, що він з чимось прийшов. Але Андрій тихо сяяв. Стояв коло порога, ждав, коли на нього звернуть увагу… На нього звернули увагу

— Чого це ти, як… голе гузно при місяці, світишся?

— Ось… дали за ударну роботу… — Андрій пройшов до столу, довго розпаковував коробку… І, нарешті, відкрив. І виставив на стіл… мікроскоп. — Мікроскоп.

— Нащо він тобі?

Тут Андрій заметушився. Але не провинно заметушився, як він завжди метушився, а якось поблажливо заметушився.

— Місяць будемо роздивлятися! — І зареготів. Син-п’ятикласник теж засміявся: місяць у мікроскоп!

— Чого ви? — образилася мати.

Батько з сином так і покотилися.

Мати спрямувала на Андрія суворий погляд. Той заспокоївся.

— Ти знаєш, що тебе на кожному кроці оточують мікроби? Ось ти зачерпнула кухоль води… Так? — Андрій набрав кухоль води. — Ти думаєш, ти воду п’єш?

— Іди геть!!!

— Ні, ти відповідай.

— Воду п’ю.

Андрій подивився на сина і знову мимохіть зареготав.

— Воду вона п’є!.. Ну, хіба не дурна?

— Скалубина! Зараз чаплію візьму.

Андрій знову посерйознішав.

— Мікробів ти п’єш, голубонько, мікробів. З водою. Мільйонників два хильнеш — і порядок. На закуску! — Батько й син знову не могли втриматися від сміху. Зоя (дружина) пішла в хатину по чаплію.

— Дивись сюди! — закричав Андрій. Підбіг з кухлем до мікроскопа, довго настроював прилад, капнув на дзеркальний кружечок крапельку води, приклався до труби і, мабуть, хвилин зо дві, ледь дихаючи, дивився. Син стояв за ним — страх як хотілося теж глянути.

— Тату…

— Ось вони, собаки!.. — прошепотів Андрій Єрін. З якимось моторошним захопленням прошепотів: — Розгулюють…

— Ну, тату…

Батько дригнув ногою.

— Туди-сюди, туди-сюди!.. Ах, собаки!

— Тату!

— Дай дитині подивитися! — суворо звеліла мати, теж явно зацікавлена.

Андрій неохоче відірвався від труби, поступився місцем синові. І жадібно, і ревниво втупився йому в потилицю. Нетерпляче спитав:

— Ну?

Син мовчав.

— Ну?!

— Ось вони! — закричав хлопчина. — Біленькі…

Батько від тяг сина від мікроскопа, дав місце матері.

— Дивися! Воду вона п’є…

Мати довго дивилась… Одним оком, другим…

— Та нікого я тут не бачу.

Андрія просто затіпало всього, став навдивовижу сміливий.

— Повилазило! Кожну копійку в кишені знайде, а тут мікробів розглядіти не може. Вони ж мало в очі тобі не скачуть, дурко! Біленькі такі…

Мати, тому що не бачила ніяких біленьких, а батько з сином бачили, не розсердилась.

— Оно наче… — Може, набрехала, у неї прохоплювалося. Могла прибрехнути.

Андрій рішуче відштовхнув жінку від мікроскопа і прилип до трубки сам. І знову голос його перейшов на шепіт.

— Твою мать, що виробляють! Що виробляють!..

— Каламутненькі такі? — розпитувала позаду мати в сина. — Наче жиринки в супі?.. Ото вони?

— Ти-хо! — гримнув Андрій, не відриваючись від мікроскопа. — Жиринки… Сама ти жиринка. Шинка ціла. — Дивно, Андрій Єрін робився крикливим господарем у домі.

Старший синок-п’ятикласник засміявся. Мати дала йому по потилиці. Потім підвела до мікроскопа менших.

— Ану лишень, ти, доктор кислих щів?! Дай дітям подивитись. Ушнипився…

Батько поступився місцем біля мікроскопа і схвильовано почав ходити по кімнаті. Думав про щось.

Коли вечеряли, Андрій усе думав про щось, поглядав на мікроскоп і хитав головою. Набрав ложку супу, показав синові:

— Скільки тут?.. Приблизно?

Син наморщив лоба:

— З півмільйончика є.

Андрій Єрін примружив око на ложку.

— Не менше. А ми їх — гам! — Він проковтнув суп і ляснув себе по грудях. — І — нема. Зараз їх там сам організм почне колошматити. Він з ними впорається!

— Мабуть, сам випросив? — Жінка з ледь помітним невдоволенням подивилася на мікроскоп. — Може, пилосос дали б. А то пропилососити — і нічим.

Ні, таки бог, коли створював жінку, щось такеє намудрив. Захопився творець, захопився. Як усякий художник, зрештою. Та й то, бачиш, — не Мислителя робив.

Уночі Андрій двічі вставав, засвічував, дивився у мікроскоп: і шепотів:

— От же собаки!.. Що виробляють. Що вони тільки виробляють! І не спиться їм!

— Не здурій хоч, — сказала дружина. — Адже тобі небагато й треба — з глузду з’їдеш.

— Скоро почну відкривати, — сказав Андрій, залазячи в тепло до жінки. — Ти з ученим спала коли-небудь?

— Ще чого!..

— Будеш. — І Андрій лагідно поляскав дружину по м’якому плечу. — Будеш, дорогенька, з ученим спати…

Тиждень, мабуть, Андрій Єрін жив як уві сні. Приходив з роботи, старанно вмивався, нашвидку вечеряв… Позирав на мікроскоп.

— Річ у тім, — розказував він, — що людині належить жити сто п’ятдесят років. Постає питання, чому ж вона шістдесят, од сили сімдесят — і врізала дуба? Мікроби! Вони, сволота, вкорочують людині віку. Пролазять в організьм, і як тільки він трохи ослабне, вони беруть гору.

Удвох із сином годинами сиділи біля мікроскопа, досліджували. Роздивлялися краплю води з колодязя, з відра… Коли йшов дощик, роздивлялися дощову крапельку. Ще батько посилав сина взяти води для проби з калюжки… І там цих біленьких аж кишіло.

— Твою мать, що роблять!.. Ну, от як з ними боротися? — В Андрія опускалися руки. — Вступив чоловік у калюжу, прийшов додому, наслідив. За ним пройшла дитина босими ногами, і маєш, підчепила. А який там організьм у дитини!

— Тому завжди слід витирати ноги, — зауважив син. — А ти не витираєш.

— Не в цім річ. їх треба навчитися прямо в калюжі знищувати. Бо — я витру, знаю тепер, а Санька он Маров… утовкмач йому: як шльопав, дурень, так і далі буде.

Роздивлялися також крапельку поту, задля чого синок до знемоги бігав по вулиці, потім батько ложечкою наскріб у нього з лоба вологи — одержали крапельку, схилилися до мікроскопа…

— Є! — Андрій з досадою ударив себе кулаком по коліну. — Спробуй проживи сто п’ятдесят років!.. У шкірі й то є.

— Давай спробуємо кров? — запропонував син.

Батько вколов собі палець голкою, видавив яскраво-червону ягідку крові, струснув на дзеркальце… Схилився до трубки й застогнав.

— Хана, синку, — в кров пролізли! — Андрій Єрін випростався, здивовано подивився довкола. — Та-ак. А знають же, паразити, краще від мене знають — і мовчать!

— Хто? — не зрозумів син.

— Учені. У них мікроскопи ще кращі, ніж у нас, — усе бачать. І мовчать. Не хочуть засмучувати людей. А чом би й не сказати? Може, всі гуртом і придумали б, як їх знищити. Ні, змовились і мовчать. Заворушення, мовляв, почнеться.

Андрій Єрін сів на табуретку, закурив.

— Од якої дрібної тварі гинуть люди! — Вигляд у Андрія пригнічений.

Син подивився в мікроскоп.

— Одне за одним ганяються! Ці трохи не такі… Кругленькі.

— Усі вони — кругленькі, довгенькі — усі на один копил. Матері не кажи до часу, що ми у мене їх у крові бачили.

— Давай у мене подивимося?

Батько уважно подивився на сина… І цікавість і страх відбилися в очах у Єріна-старшого. Руки його, натруджені за багато років — великі, пропахлі деревними смолами… ледь тремтіли на колінах.

— Не треба. Може, хол у маленьких… Ех, ви! — Андрій устав, штовхнув спересердя табуретку. — Вошву, блошиць, личинки всякі — це навчилися виводити, а тут якісь… дрібніше ж від гниди маленької — і нічого зробити не можете! Де ж ваш учений ступінь?!

— Вошу видно, а цих… Як ти їх?

Батько довго думав.

— Скипидаром?.. Не візьме. Горілка ж, мабуть, міцніша… Я ж п’ю, а он бачив, що робиться в крові!

— Хіба горілка в кров іде?

— А куди ж? Від чого ж дуріє людина?

Якось Андрій приніс із роботи довгу тонку голку… Умився, підморгнув синові, і вони пішли до світлиці.

— Давай спробуємо… Нагостримо дротинку — може, зуміємо наколоти парочку.

Кінчик дротинки був тонкий-тонкий — просто волосина. Андрій довго штрикав цим кінчиком у крапельку води. Сапав… Упрів навіть.

— Розбігаються, зарази… Ні, товста, не наштрикнеш. Треба тоншу, а тоншої вже не можна — не зробиш. Гаразд, зараз повечеряємо, попробуємо їх струмом. Я батарейку прихопив: дві дротинки підведемо і законтачимо. Подивимось, як тоді буде..

І тут під час вечері принесло несподівано гостя: зайшов Сергій Куликов, який працював разом з Андрієм у «Заготзерні». Ради суботи Сергій був під мухою, тому, напевно, і забрів до Андрія — просто так.

Останнім часом Андрієві було не до чарки, і він з подивом виявив, що гребує п’яними. Надто вже по-дурному вони поводяться і кажуть усякі безглузді слова.

— Сідай з нами, — без усякого бажання запросив Андрій.

— Навіщо? Ми ось тут… Нам що? Нам — у куточку…

«Ну, чого це здуру сиротою казанською прикинувся?»

— Як хочеш.

— Дай мікробів подивитися.

Андрій стривожився.

— Яких мікробів? Іди проспися, Серього… Ніяких у мене мікробів немає.

— Чого ти ховаєшся? Зброю, чи що, переховуєш? Наукове діло… Мені мій хлопчина всі вуха протурчав: дядько Андрій усіх мікробів хоче знищити. Андрію!.. — Сергій ударив себе кулаком у груди, уп’явся гострим поглядом у «вченого». — Золотий пам’ятник віділлємо!.. На весь світ прославимо! А я з тобою поруч працював!.. Андрюхо!..

Зої Єріній, хоч вона теж терпіти не могла п’яних, все ж було приємно, що по селу кажуть про її чоловіка — вчений; швидше за звичкою побурчати при нагоді, ніж від справжнього почуття, вона зауважила:

— Не могли вже огось іншого присудити? А то — мікроскоп. Здуріє тепер чоловік — ночами не спить. Чом би якийсь там пилосос не присудити?.. А то пропилососити, і нічим, ніяк не спроможемося купити.

— Кого присудити? — не зрозумів Сергій.

Андрій Єрін похолов.

— Та премію ж оно видали… Мікроскоп цей…

Андрій хотів був якось — очима — подати знак Сергієві, що… та куди там! Той утупився в Зою мов баран.

— Яку премію?

— Ну, премію ж вам давали?

— Кому?

Зоя подивилася на чоловіка, на Сергія…

— Вам премію видавали?

— Жди! Видадуть вони премію! Доженуть та ще раз видадуть. Премію…

— А Андрієві он мікроскоп видали… за ударну роботу… — Голос дружини Єріна став моторошно тихий — вона все зрозуміла.

— Вони видадуть! — лаявся в кутку п’яний Сергій. — Я в тому місяці на сто тридцять процентів нарядів назакривав… Так? Он Андрій не дасть збрехати…

Все обрушилось в одну мить і страшно загуркотіло вниз, у прірву.

Андрій устав… Узяв Сергія за комір і вивів з хати. У дворі дав йому разок по потилиці, потім спитав:

— У тебе три карбованці є? До зарплати?

— Є… Ти за що мене вдарив?

— Ходімо в лавку. Мара ти болотяна!.. Якого дідька п’яний тиняєшся по дворах?.. Ех-х… Поліно ти з очима.

Тієї ночі Андрій ночував у Сергія. Напилися вони з ним до одуріння. Пропили свої гроші, у когось іще позичили до зарплати.

Тільки на другий день, під обід, заявився Андрій додому… Жінки не було.

— Де вона? — спитав у синка.

— До міста поїхала, у цю… як її… В комісіонку.

Андрій сів до столу, схилився на руки. Довго сидів так.

— Лаялася?

— Ні. Так, трохи. Скільки пропив?

— Дванадцять карбованців. Ах, Петьку… синку… — Андрій Єрін не підводив голови, гірко скривився, заскреготів зубами… — Хіба ж у цьому річ?! Не зрозумієш ти — малий ще… не зрозумієш…

— Розумію: вона його продасть.

— Продасть. Звісно… Пальтечка треба. Ну, гаразд… пальтечка, гаразд. Нічого… Треба, звісно…