Амурські звіролови

Богатирьови

Вирвавшись із міжгір’я Малого Хінгану, Амур розливається неозорою Сунгарійською низиною, міняючи свій напрям з південного на північно-східний. Поблизу Хабаровська він роз’єднується на два рукави. Лівий, повноводіший, тече в тому ж самому напрямку, а правий повертає на південний схід, але, наштовхнувшись на західні відроги Сіхоте-Аліню, огинає їх і зливається з лівим. На широкому річищі розкидано безліч малих і великих островів. Під час великої води деякі з них затоплюються, в малу навіть до них підступають піщані коси. Оточені густою шелюгою, вони вкриті високим куничником — труднопрохідною травою. На піщаних гривках островів ростуть поодинокі хирляві дубки та осики. Підвищення чергуються із звивистими затоками та мілкими озерами, дзеркальну гладінь яких укриває візерунчасте листя водяного горіха — чіліму, а на деяких і широкі круглі — лотоси.

На одній з таких піщаних грив, у північно-східній частині острова, розташований розкішний город мисливця-промисловика Богатирьова. Крім звичайних у цих місцях картоплі, капусти й помідорів, на грядках ростуть сині баклажани, солодкий перець, кавуни та дині. Кінчається останній місяць літа, і хазяїн перед збиранням урожаю живе на городі в легкому курені, спорудженому з верболозу і вкритому куничником. З ближнього правобережного селища Богатирьов привозить на острів сіль, хліб і сірники, решта все — своє, вирощене на городі та заготовлене в тайзі про запас. У ближній затоці ловить Богатирьов гладких коропів і карасів. Амур — ріка рибна, тільки не лінуйся!

Звук моторного човна, що входив у затоку, привернув увагу Богатирьова, і він піднявся на пагорб, щоб роздивитися того, хто завітав до нього. «Певно, мисливствознавець Перекатов мчить на своєму «Вихорі»,— подумав Богатирьов, розглядаючи з-під долоні прудку «дюральку», керовану самотнім пасажиром.

Невдовзі човен м’яко штовхнувся носом у золотий берег, і з нього легко вистрибнула молода ще людина у шкіряній куртці та високих гумових чоботях.

— Добридень, Іване Тимофійовичу, дорогий мій! — І з цими словами Перекатов обійняв по-синівському Богатирьова за плечі.— Заховався на свою заїмку і думаєш, не знайду тебе?

— Добридень, добридень, Олеже Костянтиновичу! От уже кого не чекав! Радий такому гостю!

Очі Богатирьова мружились, обличчя осявала щира усмішка, що свідчила про велику взаємну симпатію двох людей, які давно не бачились і надзвичайно раді несподіваній зустрічі.

— Привіз я тобі уклін од дружини і деякі новини з промгоспу,— сказав Перекатов.

— За уклін спасибі, а тепер ходімо в курінь, почастую тебе чим бог послав. Там і про новини побалакаємо.

Вони попрямували до нехитрого житла Богатирьова. Проходячи повз городні грядки, мисливствознавець зачудувався:

— Та в тебе справжнісінький баштан! Дивина, кавуни які! В цьому ось кілограмів шість, напевно, буде.

— Якщо рук докласти, у нас усе можна виростити. Кавуни в мене на чистому піску, але перш ніж посадити їх, я в кожну лунку по десятку відер свіжої землиці насипав та паперовими ковпачками розсаду попервах укривав. От і погнало гудину в ріст.

Підійшовши до куреня, мисливствознавець сів на порожній ящик, який правив господареві за стілець, скинув шапку й дістав цигарки.

— Гарно в тебе, Іване Тимофійовичу! Краса ж яка довкіл! Пожити б у тебе тут…

— То що на заваді? Залишайся, от і поживемо разом, рибку половимо. Ти, мабуть, зголоднів? — і по цих словах Богатирьов присунув гостеві низенький легкий столик і виклав на нього кілька підрум’янених карасів, спечених на вогнищі на вербових гілочках.— Покуштуй, а я піду виберу кавун спіленький.

Невдовзі він приніс темно-зелений кавун; від легкого дотику ножа плід лунко тріснув. Червона зерниста серцевина була солодка й прохолодна, вона приємно вгамовувала спрагу, викликану солонуватою рибою.

— Про наш Амур кажуть — суворий та холодний, а дивись, які «фрукти» повиростали, як на Україні! А я не об’їмся?

— Їж на здоров’я. Кавунами ще ніхто не об’їдався.

Після несподівано смачного частування, Перекатов підсунувся ближче до хазяїна.

— Ну, тепер давай розповідай про свої новини,— уважно вдивляючись в обличчя гостя, сказав Богатирьов.

— Нині, Іване Тимофійовичу, промисловий сезон у нас буде напружений. Заготівельні плани на хутро високі, а тут ще звіра живцем брати треба на експорт.

Обличчя старого мисливця пожвавилося.

— Чи не на відлов тигра агітувати приїхав?

— Цього разу тигрів не ловитимете. А от кабанів із десяток піймати треба, ізюбрів двійко, ну, а харз, видр, росомах — скільки пощастить. По соболю план твердий: сто двадцять і жодного більше.

— Дуже вже ти любиш наперед планувати. Тайга тобі не ферма, як пощастить. Можна й сотні не взяти. Або, скажімо, сто тридцять візьмемо, то що, протокол складатимеш?

— Я тебе, Іване Тимофійовичу, дуже поважаю. Мисливець ти класний, але зрозумій, що плани по соболю перевиконувати не можна: він лімітований. Раніше, коли всякого звіра було доволі, полював ти за принципом: що більше добув, то краще. Скільки знайшов, стільки й узяв. Тепер запаси звіра підраховані, план відлову вченими визначений. Треба й на розплід звіра залишити. Настав час і мисливцеві стримуватися. Відстріляв норму, берися за іншу справу, а зустрів соболя — помилуйся на нього, а не займай.

— Неправильно ти кажеш, Перекатов,— заперечив Богатирьов,— мої батько й дід були на Амурі мисливцями і, якщо вже звіра знаходили, неодмінно брали. І нічого, ще й на мій вік вистачило. Та який мисливець повз звіра пройде, щасливий випадок пропустить!

— Не заперечую, так було, та тепер не ті часи. Я знаю, хочеш ти, щоб і онукам звіра вдосталь лишилося, чи не так, Іване Тимофійовичу?

— Аякже, звіра думаючи треба бити.

— Так і я про це веду мову! — вигукнув, усміхаючись, Перекатов.

— Гаразд, буде здоров’я, то впораємось із завданням. Бригада в мене надійна. Не підведемо. Тільки і ти промгосп піджени, щоб вчасно транспортом забезпечив та пастки постачив.

Богатирьов з цікавістю вислухав докладну розповідь мисливствознавця, як і коли починається завезення мисливців на угіддя, де передбачається ловити звіра, як буде організовано приймання від них добутого хутра і звіра.

— Так, гарні вісті ти мені привіз. Давай-но кавун доїдай, не вельми вас там у місті балують ними,— і він простяг гостеві велику скибку цукристого, соковитого кавуна.

— А й справді, хоч і багато привозять до нас фруктів, але здебільшого неспілих. Таких розкошів у місті не купиш.

Розімлівши на сонці, Перекатов простятся на траві.

— Що нового в газетах? — поцікавився Богатирьов.

— Особливих новин немає. ФРН договір з нами підписала.

— Про японців що пишуть?

— Торгуватимемо із ними,— ухильно відповів Перекатов.

Богатирьов сів на колоду. Пишна срібна борода, спадаючи на його широкі груди, разом з чорними густими бровами робила його схожим на Іллю Муромця. Перекатов мимоволі замилувався ним і, як не раз уже, відзначив про себе, наскільки типово російське в Богатирьова обличчя.

Розмова знову перекинулася на богатирьовський город.

— Правду кажеш, Іване Тимофійовичу. Земелька наша щедра, хоча й важко її обробляти. Та що вдієш, міцним корінням ми в цю землю вросли, потом і кров’ю її полили, своїми кісточками удобрили. Як же можна її не любити! Адже рідна вона для нас! Богатирьови триста років на Амурі живуть. Мій дід розповідав, що його батьки були з Усть-Зейської слободи, все життя в ній прожили, там і поховані.

— А що, Іване Тимофійовичу, не затоплює тебе тут? — спитав Перекатов.

— Всяко буває. Тільки я помітив: якщо крига навесні лізе на берег протоки й залишається на ньому — бути повені. Якщо льодохід пройшов і криги на березі не зосталося, плеса чисті — на островах сидіти можна, не затопить.

І знову повернулася розмова на наступний мисливський сезон. Визначили остаточну дату виїзду в тайгу — п’ятнадцяте жовтня.

— Либонь, всі питання з тобою вирішили, Іване Тимофійовичу. Заїду ще до твого брата, та й додому!.

Господар провів гостя до човна, міцно потис руку на прощання, і мисливствознавець помчав моторкою вниз, у напрямі міста.

Степан Богатирьов жив на березі Амурської протоки, на околиці міста. На відміну від брата, він не захоплювався городом, довіривши цю справу дружині, зате тримав бджіл, з якими виїздив у підгір’я Хацхіру під час цвітіння липи. Всю зиму він проводив з братом у лісі на полюванні. Удвох вони й складали ядро славнозвісної богатирьовської бригади. Інколи на зимовий промисел з ними вирушали сини, і тоді бригада збільшувалася до чотирьох чоловік. Тому колективу було до снаги ловити будь-яких звірів і доставляти їх на лісодільницю, куди приходила з міста машина.

Моторка зупинилася біля Степанового будинку. Мисливствознавець піднявся крутим косогором і увійшов у сливовий сад, заставлений різнокольоровими вуликами. Степан Тимофійович у крислатому брилі клопотався біля бджіл.

— Привіт, пасічнику! — здаля привітався мисливствознавець, остерігаючись бджіл, які роїлися навколо Богатирьова.

— Підходь, підходь, чого злякався! Ведмедів не боїшся, а перед бджолою відступаєш? — привітно озвався господар, запрошуючи гостя підійти ближче.— Якщо яка й припече — тільки на користь! У мене як спина заболить, чотири-п’ять бджіл до поперека притулю: одразу легшає.— По цих словах Степан Тимофійович підійшов до гостя і простяг йому руку.

Був він нижчий за свого брата, але кремезніший. Темно-русявої борідки ще не торкнулася сивина, а сині очі були сповнені такого молодецького завзяття, що він здавався швидше сином Івана Тимофійовича, аніж його братом.

— Ходімо до хати, там не так спекотно. Ач, як парить, видно, на дощ, от бджола і сердиться, дивися, й справді покусає.

Вони зайшли у дім. Збудований із кедрових брусів, з просторою верандою, будинок був обшитий вузькою шалівкою, пофарбованою білою фарбою. Вікна, що виходили у садок, оздоблені візерунчастими лиштвами, були відчинені. У трьох суміжних кімнатах — гарні поліровані меблі. Все в домі свідчило про достаток і добробут господарів.

— Серафимо! — покликав Степан Тимофійович дружину.— Дай-но нам медку та холодного молока.

Вони посідали, а тим часом господиня накрила на стіл.

— Пригощайся. Цього року мої вулики по півцентнера меду дали. Добрий взяток.— 3 цими словами Богатирьов присунув гостю тарілку, на якій лежали великі шматки духмяного сотового меду.

— Я заїжджав до твого брата на заїмку. Хочу і з тобою порадитись…

Перекатов так само, як і Івану Тимофійовичу, розповів Степану про завдання на видобуток хутра та звіра.

— To як, можна покластися на вас: план виконаєте? — спитав мисливствознавець, коли розповів про усе, що могло цікавити господаря.

— Важкувато буде. Син мій в армію іде, залишається нас четверо.

— А якщо до вас у бригаду Маркіна підключимо?

— Цього браконьєра непроторенного? — здивувався Степан.

— Бригада Богатирьова його перевиховає.

— Ні, краще вже ви самі його перевиховуйте, мисливствознавці, а нам промисел вести треба. Та й лихої слави ми не стерпимо, а через Маркіна вона піде.

— Ех, Степане Тимофійовичу! Я був певен, ти підтримаєш наше рішення.

— Нащо ж мене питаєш, якщо самі вже все вирішили?

— Справа в іншому, Степане Тимофійовичу. Наказати неважко. Ми хочемо, щоб ти свідомо взявся за це, не за наказом, а за переконанням. Тоді напевне все буде гаразд. Ти ж знаєш, що Маркін — мисливець вправний, ось тільки вміння своє він не в той бік спрямував.

— Воно так, але легше молодого вивчити, ніж старого перевчити!

— До сезону ще далеко. Коли зберете всю бригаду, обміркуйте мою пропозицію. Я до вас у січні на зимовище приїду. А тобі, Степане Тимофійовичу, ще одне завдання: дістань двійко добрих собак — без них звіра живцем не взяти.

Перекатов гнав, що Богатирьови тримають лише по одній промисловій лайці, та й тих використовують тільки на ловах тигрів.

— Я нині хочу випробувати свого вовка,— сказав Степан.

— Дивися, щоб не втік він од тебе,— зауважив мисливствознавець.

Вони підвелися з-за столу. В цей час до кімнати увійшов хлопець, в якому Перекатов упізнав Матвія, сина Івана Тимофійовича.

— А ти що тут робиш? — спитав мисливствознавець.

— Дядькові допомагаю бджіл доглядати.

— На полювання збираєшся?

— Хоч сьогодні готовий у тайгу.

— А твій меншин брат?

— Він з нами востаннє в ліс поїде. На заводі працювати хоче.

Перекатову шкода було втрачати Кіндрата як мисливця. Скільки гарних міцних хлопців не схотіли перейняти романтичну професію своїх батьків-звіробоїв і пішли з промгоспу! Але словами тут не зарадиш: не ті часи, що раніше, техніка вабить до себе молодь.

Розпрощавшись із господарями, Перекатов вийшов на берег ріки, відштовхнув човен. Підхоплений течією, він почав повільно віддалятися від берега. Запрацював гвинт, човен штовхнуло вперед і помчало зі швидкістю вітру в бік міста, осяяного промінням сонця, що висіло над шелюгою.

Степан, провівши гостя, вирішив погодувати вовка. Поклавши в миску вареної риби, він пішов у сарайчик. Радісно вискнувши, кинувся йому на груди Беркут, став лащитися. Йому було лише п’ять місяців, але зростом він не поступався лайці. Ранньою весною ішов Степан з рушницею лісом. Шукав вовче лігво. Кілометрів за п’ятнадцять од селища побачив повалений кедр. Підійшов ближче, а з дупла на нього дивиться вовча морда. Застрелив мисливець вовчицю. В дуплі виявилося п’ятеро вовченят. Були вони маленькі та сліпі. Мабуть, з тиждень як з’явилися на світ. Вирішив Степан виростити їх і випробувати в полюванні на великого звіра, а можливо, й пов’язати з собакою.

Двоє вовченят пропали, а троє почали швидко набирати вагу. Спочатку Степан давав їм тепле коров’яче молоко через соску, а потім почав підгодовувати м’ясом. Вовченята були надзвичайно рухливі, мали гарний апетит. Годуєш — гав не лови: разом з м’ясом можуть і палець відкусити. Звірята хапали корм з голосним гарчанням, після їжі жадібно пили воду. Крім м’яса та молока, їли хліб і навіть траву. Вночі вони здебільшого не спали. До Степана спочатку ставилися обережно, а з хазяйкою були завжди ласкаві. Не зносили вовченята поросят, дуже лякалися чорних речей. Коли їм виповнилося два місяці, Степан уперше почув їхнє протяжне виття і тонке, часте, уривчасте гавкання. До дорослих собак вовченята ставилися дружньо, облизували їм морди, скімлили, метляли перед ними хвостами, цуценят же гнали геть. Степан побачив, що вовки поводять себе не так, як читав він про них у книжці: легко повертають голову в різні боки, піднімають і тримають хвіст догори, як лайки.

Одного разу Степан перегодував вовченят мороженою свининою, вовченята тяжко захворіли. Багато морочився з ними Степан, але вдалося врятувати лише одне вовченя. Тепер воно виросло й завжди супроводжувало хазяїна, коли той ходив купатися на протоку.

Степан з радістю помітив, що Беркут, так назвав він вовка, піддається дресировці: дістає з води кинуту палицю, принесе хазяїнові шапку та рукавиці. «Ходитиме Беркут на копитних»,— думав Степан, нетерпляче чекаючи зими, щоб швидше випробувати свого улюбленця на полюванні.