Римівське городище

Вершники врешті вибралися на узлісся. У Вітька щось ніби обірвалося всередині: його Воронівки не було.

Не було ні рівного ряду цегляних хат, ні школи. Не вибігла назустріч мама, не вибирався з-під свого велосипеда розколошканий Колько Горобчик.

На знайомих пагорбах і улоговинах розкинулося зовсім інше село. Воно було всуціль оточене високим, майже на людський зріст, тином з масивного пакілля. За тином виднілися дахи приземкуватих будівель. На лузі перед загорожею паслися корови. Одне теля наблизилося до вершників і замукало. Мабуть, намагалося щось розповісти.

Віддалік промчав табун коней.

Вершники проминули ворота і без поспіху рушили уздовж майже безлюдної вулиці. Кожне обійстя нагадувало невелику фортецю. Біля того місця, де мала бути його хата, Вітько мимоволі притримав коня. Олешко підозріло поглянув на нього й поклав долоню на руків’я меча.

— Чом зупинився? — запитав він.— Щось вивідуєш?

— Якщо? — подав голос один із вершників.— Росанку вивідує, хіба не бачиш?

Вершники чомусь зареготали. А Олешко почервонів і, схоже, розлютився.

— Ану, не затримуй! — гарикнув він і підштовхнув хлопця.

— Я тут жив,— сказав Вітько.

Навколо запала мовчанка. Навіть Олешко, що збирався ще щось додати, застиг з роззявленим ротом.

— Га? — нарешті озвався хтось.— То він, виходить, наш?

— А й справді, у Миланки колись був хлопець,— сказав дід Овсій.— Мирко його звали…

Він наблизився до Вітька й уважно оглянув його з голови до ніг. Стенув плечима.

— Ніби схожий на Мирка,— нарешті сказав він.— А втім…

— У Городищі розберемося,— буркнув Олешко. Червона барва все ще не зійшла з його обличчя.— Віддамо дядькові Ількові, а вже він нехай сам вирішує, що до чого.

Римівське Городище не йшло ні в яке порівняння з воронівським. Перед Вітьковими очима постало не заросле бур’янами кладовище, а справжня фортеця. Глиняні вали вивищували і без того круті схили. З них густо стирчали загострені паколи. Важка брама виблискувала до сонця металевими смугами.

З трьох боків фортецю оточували плавні. З четвертого боку, від Римова, Городище відмежовувалося широким ставком з мулкими берегами. У найвужчому місці через ставок була перекинута гатка. Копита процокали по товстих дошках. Через підйомний міст вершники вервечкою в’їхали до фортеці і опинилися посеред просторого дворища. З усіх боків до нього підступали приземкуваті будівлі з колод, криті дерном. Ближче до урвища здіймалася на чотирьох стовпах вежа. Неподалік від вежі стирчала величезна, майже у два людських зрости, гранітна брила.

На дворищі було десятків зо п’ять воїнів — широкоплечих, довговусих здорованів з довгими чубами на голених головах. Хто змагався у двобої на мечах, хто лагодив збрую.

Гурт воїнів розташувався у холодку під гранітною брилою. Звідтіля раз-по-раз долинав гучний регіт. У кутку дворища булькали над полум’ям два величезні казани. Пахло пшоняною кашею і свинячими шкварками.

— Олешко з’явився! — гукнув хтось від брами. Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку,— видно, Олешка тут любили.

Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.

Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.

— Їж, Гнідку,— голосу велетня був глибокий, наче долинав з колодязя.— Їж, друже, поки є що…

— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня.— Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?

Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.

— Та спочатку ніби збирався,— сказав нарешті.— А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.

Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.

— Гадали, що сам упораюся? — сказав він.— І добре зробили.

— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.

— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма,— прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка.— Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.

Олешко скрушно похитав головою.

— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку,— сказав він.— Багато ви втратили. Там, знаєте…

Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.

— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.

Олешко вдав, ніби дуже здивувався.

— Це чому ж? — запитав він.

— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?

— Стривайте, дядьку Ільку…Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.

Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.

— Та вже знаю…

— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так…ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п’ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо’, посміливішають, угледівши, що я сам.

— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько.— Бити б тебе, кажу, та нікому.

— Та я й сам так гадаю,— охоче приставна таку думку Олешко.— Добре, що нікому. А тут ще й Змієм запахло.

Дядько Ілько підозріло глипнув на Олешка.

— Що ти верзеш? Яким ще Змієм?

— А таким…

Олешко повторив те, що Вітько вже чув. І про Змія-вертольота згадав, і про те, що сутужнувато йому довелося б, якби не раптовий переляк половців.

Під час Олешкової розповіді дядько Ілько час від часу уважно позирав у бік Вітька. Точнісінько так, як дід Овсій. Коли Олешко врешті замовк, велет у задумі прогудів:

— То, по-твоєму, виходить, що ця дитина тебе врятувала?

Олешко стенув широкими плечима.

— Та воно таки так. Але…

— Маєш сумнів?

— Звісно, маю. Бо ж невідомо, що краще: половецький вивідник чи Зміїв…

— Обоє рябоє,— підтвердив дід Овсій.

Дядько Ілько хитнув головою. Тоді повернувся до Вітька.

— Пощо мовчиш?

Вітько й справді як води в рота набрав. Що він мав сказати? Олешко й так про все вже розповів.

— Та воно ж мале,— нараз подав голос сивовусий воїн зі шрамом через все обличчя.— Воно ж ледь на ногах тримається, сердешне.

— Еге ж,— підтримав його інший, голомозий.— Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?

— І мови нашої, мабуть, не знає…

— Ні, мову він знає,— заперечив Олешко.— І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.

— Дивно…— прогудів велет.— А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.

— Розібратися треба,— гмукнув той і підкрутив кінчик вуса.— Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.

— У тому то й справа,— згодився дядько Ілько.— Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа…

— Отож бо й воно,— сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя.— Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.

Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового:

— Тікайте, хто в Бога вірує! Тітка Миланка біжить! За хвилю у брамі з’явилася висока простоволоса жінка. В руках вона тримала щось схоже на сапу.

— Ого! — стиха мовив хтось із дружинників.— І справді, треба розбігатися.

— Де він? — ще здалеку загукала тітка Миланка.— Де мій Мирко?

— Який Мирко? — загомоніли воїни, що надійшли пізніше.

Тітка Миланка пройшла крізь них, мов ніж крізь масло. Перед Вітьком зупинилася. Довго вдивлялася в нього і раптом впала на коліна.

— Це він,— тихо сказала вона.— Синку, знайшовся!

— Зачекай, сестро,— зупинив її дядько Ілько,— тут, знаєш, треба розібратися…

— То й розбирайтеся,— відрізала на те тітка Миланка.— А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?

— Зачекай, кажу,— вивищив голос дядько Ілько.— Тут, кажу, багато темного…

— То свічку засвіти, коли темно…А Мирко мій п’ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.

Того наче вітром здмухнуло.

— Ну й сестра в тебе,— з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.

— І не кажи,— важко зітхнув дядько Ілько.