Олешко і дід Овсій

З лісу вихопився чималий гурт озброєних вершників. Сонце тисячами люстерок спалахувало на їхніх шоломах. І від того сліпучого полиску, чи, можливо, від кінського тупоту, у повітря знялися зграї качок, що до того мирно плавали на розводдях. Вершників набагато обігнав міцний білявий хлопчина, майже Вітьків ровесник.

— Живий! — радісно вигукував він.— Живий, Олешку!

І, не втримавшись, з розгону припав до грудей молодого воїна. Той поплескав його по плечу і м’яко відсторонив.

— Та вже ж не мертвий, Лидьку,— відказав він.— А коли не мертвий, то, звісно, що живий. А ви куди оце розігналися?

— Тобі на поміч,— сказав один з вершників, сивовусий, проте все ще кремезний дідуган. На відміну від решти вершників, він був у простій полотняній сорочці і таких самих штанях.— Тут Лидько такого наплів, що думали — все, клямка, не побачимо тебе більше.

Він витер чоло і полегшено зітхнув. Очевидно, хвилювався не менше за Лидька.

— Еге ж, не побачите,— жваво заперечив Олешко.— Ви ще мене, діду Овсію, не раз клясти будете.

— Це ж за що? — здивувався дід.

— А за те, що я у вас ще не одну грушу обтрушу. Дід Овсій посерйознішав.

— Я тебе потрушу,— погрозив він.— Ноги повисмикую.

Вершники зареготали.

— Ану цитьте, скалозуби! — гримнув на них дід Овсій і знову звернувся до Олешка: — Ти мені краще скажи, навіщо парубків своїх відпустив?

— А що б ви, діду, самі вчинили? Вони ж намучилися, бо, як не є, три ночі не спали. То я їм кажу: їдьте, хлопці, а я того…Там, діду, я малину гарну надибав, та, на жаль, на всіх не вистачало.— Олешко всміхнувся.— Отож пасуся собі, аж глядь — у кущах над самісінькою Сулою щось ніби заворушилося. Не сподобалося те мені. Рушив я було туди, аби розвідати, що й до чого. Аж половці мені назустріч…

Дід Овсій з докором похитав головою.

— Твоє щастя, що Лидько саме вибрався на вежу і все побачив. А то була б тобі малина…А це хто з тобою?

— Ой, діду, ні за що не вгадаєте! Власне, це він мене і вирятував.

— Тебе? — недовірливо перепитав дід Овсій.— Оцей богатир? А де ж його меч?

— Гай, діду, мечем і дурень оборониться! А щоб від однієї твоєї появи половці розбіглися, як миші,— чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними здійнялася!

Дід Овсій посмикав себе за сивого вуса. Так, начебто не знав, що на це сказати.

— Брешеш ти все,— нарешті вирішив він.

Такої думки, схоже, були й інші воїни. Вони з недовірливими посмішками зиркали то на довготелесого, одягненого в панцир Олешка, то на його зіщуленого бранця.

— Це я брешу? — Олешко вдав, ніби страшенно обурився.— Ну, то слухайте! Б’юся я з тими половцями і відчуваю, що цього разу буде мені сутужнувато. Аж тут оцей ось,— він підштовхнув Вітька,— визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій — очі вибалушені, пика перекошена, ніби сів голим гузном на їжака… І так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло…— Олешко примруженими очима обвів своїх товаришів.— Признаюся, від тих слів я теж ледь не чкурнув слідом за ними.

Тепер уже вершники не приховували цікавості.

— А що той половець кричав? — не втримався Лидько, наймолодший з-поміж вершників.

— Змія згадував. Мовляв, Змій на нього напав. Вершників ніби громом чворохнуло. Дехто навіть злякано озирнувся у бік Сули.

Дід Овсій заходився зосереджено покусувати кінчик свого вуса.

— То де це було, кажеш? — нарешті озвався він.— Часом не біля Змієвої нори?

— Та ж отам і було. От я й вирішив дістатися до того Змія. Підкрався, дивлюся — а в тій норі ще одна діромаха. А за нею — начебто інша нора.

Олешко помовчав.

— Та кажи вже, не муч,— озвався хтось.

— Я ж і кажу. Вірте не вірте, але з тієї нори щось гуркоче так, що аж у вухах зашпигало. Та мене просто так не залякаєш! — Олешко гордовито випростався в сідлі.— Ото спішився я і пробрався в ту нору. А то, виявляється не нора, а лазівка, і куди вона веде — невідомо. Подався я далі, визираю з неї — і що ж ви гадаєте? Опинився я на дні якогось глибокого яру. Стіни майже прямовисні і такі високі, що видно лише смужку неба. І запахи…— Олешко втягнув носом повітря.— Я й не нюхав ще таких…А ревисько все ближчає і наростає…І раптом як вихопиться Зміюка!

— Ой…— не втримався хтось.

— Еге, тобі «ой», а мені як? Голова у нього не голова, хвіст не хвіст. Крила миготять так, що їх і не видно. А що вже товстезний! Як мій Сірко від голови до хвоста,— Олешко поплескав по гриві свого коня.— І довгий, як…як оце ось дерево. А може, ще й довший. Яке в нього наймення? — звернувся він до Вітька.

— Вертоліт,— відказав Вітько.— Тільки він не Змій…

Проте Олешко вже його не слухав, а з запалом вів далі:

— Ну от. Пролетів отой Вертоліт наді мною і щез. Чи то не помітив, чи то не наважився зі мною битися. А я стою собі та й гадаю: бігти за ним, чи ні? Але ж пішим його не наздоженеш, кінь потрібен. Та й часу немає. Мене ж не за Змієм послано ганятися, а на розвідку. Отож я постояв-постояв та й повернувся норою назад…

Кілька хвилин вершники їхали мовчки. Нарешті хтось упівголоса сказав:

— От же ж лихо на наш Римів! То половців чи не щоліта нечиста носить, а тепер ще й Змій оголосився.

Дід Овсій на знак згоди хитнув головою. Тоді вказав на Вітька й запитав:

— А цей хто ж тоді буде?

— Не признається,— відказав Олешко.— Але я його біля Змієвої нори злапав. Він саме визирав звідтіля.

Навколо Вітька миттю утворилася порожнеча. Проте цілу дорогу вістря кількох списів були спрямовані у його бік.

За річечкою Іржавицею дорога роздвоювалася. Та, що наїждженіша, побігла поміж очеретами далі, на Переяслав, а вужча подерлася нагору, до лісу. Вершники поодинці звернули на вужчу.

Стало прохолодніше. Між верховіттями дерев безперестану гасав непосидющий вітер. Зрідка дорога підбігала до урвища, з якого видно було безмежні присульські плавні. Тоді знову пірнала у гущаву ліщинових кущів і ставала така вузька, що, здавалося, і двійко вершників не розминуться.

Ліс був похмурий, глухий і насторожений. Не те, що біля Вітькової Воронівки. Там він був просвітлений, веселий, помережаний багатьма стежинами. І все ж Вітько сподівався, що от-от розійдуться дерева і перед очима постане саме його Воронівка — з цегляними будинками під бляхою й черепицею, з клубом та школою, з олійнею біля узлісся… І йому назустріч вибіжить мама, а Колько Горобчик вибиратиметься з-під велосипеда. Бо ж нічию холошу ланцюжок не хапав так часто, як Горобчикову…