У тітки Миланки
Як і скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров’ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.
До сусіднього дворища вів перелаз, за яким височіли дві розлогі черешні, густо всіяні великими бурштиновими ягодами.
— Росанко, чуєш? — ще з дороги загукала тітка Миланка.— Брат твій, Мирко, знайшовся!
З хати притьмом вибігла ставна дівчина років шістнадцяти. На якусь мить вона завмерла, вдивляючись у прибульця, тоді кинулася до нього і стисла в обіймах так, що тому аж кісточки затріщали.
— Братку! — вигукнула вона.— Мирку!
— Ой…— тільки й спромігся відказати на те Вітько.
А тітку Миланку з радощів, видно, ноги не тримали. Вона важко опустилася на лавицю під грушею і притягла Вітька до себе.
— Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа,— попрохала вона, жадібно вдивляючись у Вітькове обличчя.— Леле, як змінився! А я саме біля городини поралася. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється! Повернувся Олешко зі своїми дружинниками і з ними хлопець якийсь…— тітка Миланка витерла кінчиком фартуха щасливі очі.— А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже: тут я жив…Було таке, синку?
— Було,— згодився Вітько.
— Я й побігла,— вела далі тітка Миланка.— Біжу, а серце ледь з грудей не вистрибує…Недаремно бігла…
І знову Вітько ледь не задихнувся. Тепер уже від тітчиних обіймів.
— Та дай же, мамцю, і мені на нього подивитися,— наполягала Росанка. Вона натисла Вітькові на кінчик носа і засміялася.— Кирпатий. Як у всіх з нашого роду…
Хоча, по правді, у самої Росанки ніс був не такий вже й кирпатий. Так, задерикуватий трохи.
— Еге ж,— підтримала доньку тітка Миланка.— Таки кирпатий. І очі такі ж, як у батька…
Вітько слухав і не знав, що йому відповісти на те. Його приймали за когось іншого. За Мирка. І, мабуть, той Мирко так був схожий на нього, що навіть мати не могла розрізнити, де її син, а де просто він — Вітько Бубненко.
— А чуб у нього ніби не такий,— раптом зауважила Росанка.— Мирко швидше русявий був. Та й обличчя ніби трохи кругліше…
— Таке скажеш! — відмахнулася від її слів тітка Миланка.— Стільки літ минуло, хіба запам’ятаєш?
— Кругліше,— наполягала на своєму Росанка.— І в Мирка на підборідді ямка була.
— А й справді…
Щаслива посмішка повільно зіслизнула з обличчя тітки Миланки. Тепер тітка вдивлялася у Вітька майже з острахом.
— Ану, покажи плече,— раптом зажадала вона. Вітько розстібнув ґудзика, відтяг комір сорочки.
Тітчині очі взялися пеленою.
— Немає…— прошепотіла вона.— Плямки немає. Маленька така була, як зірочка…
Вона закрила обличчя жорсткими, порепаними долонями. Тоді, похитуючись, рушила до хати.
— Що ж це ти…— докірливо прошепотіла Росанка.— Сказав би одразу, що тине Мирко. А то…Мамця тепер цілу ніч проплачуть.
— Я ж не винен,— почав виправдовуватися Вітько.— Я ж хотів сказати, та мене ніхто не слухав…
— То хто ж ти насправді?
І тоді Вітько розповів Росанці усе. Про Воронівку і своїх однокласників. Про печеру в Чортовому Яру. Про те, як на нього накинувся половець. І про свою воронівську хату, яка стоїть точнісінько на тому місці, де зараз дворище тітки Миланки…
Багато про що ще розповів Вітько. А заодно довідався, що нині у Римові 1097 рік, а в Переяславі князює Володимир Мономах. Отже, його якимось дивом занесло у часі більше, ніж на дев’ятсот років. Спочатку Росанка слухала недовірливо. Дивилася на Вітька так, начебто він розповідав надзвичайно цікаву казку. Зрештою її обличчя почало яснішати.
Нараз вона рішуче підвелася і запитала:
— То знаєш, хто ти є?
— Знаю,— відказав Вітько.— Вітько Бубненко.
— Ні, ти не тільки Вітько! — вигукнула Росанка. Тоді чмокнула його в щоку і прожогом кинулася до хати.
Вітько сидів на грубій лавиці і не знав, як йому бути далі. Зараз тітка Миланка з Росанкою, мабуть, радяться, що їм робити з ним, Вітьком. А потім вийдуть з хати і відведуть його до Городища. А там знову почнуть допитуватися, хто він і звідкіля. І, чого доброго, вирішать, що він і справді-таки Зміїв вивідник.
То, може, нишком підвестися і чкурнути до Сули? А там через Змієву, чи як там її звати, нору пробратися у свій час.
Атож, мабуть, так буде найкраще…
І все ж Вітько цього не зробив. Правду кажучи, він навіть боявся поворухнутися, бо здоровенний, схожий на вовка кудлань уже давно перестав вилизувати черепок і тепер сидів навпроти хлопця. Стежив за кожним його рухом. Тож невідомо, що він вчинить, коли Вітько рушить до воріт.
Нарешті в сінях почулися кроки і на порозі з’явилася тітка Миланка. Очі в неї були заплакані. З-за материнського плеча визирало обличчя Росанки. Але, на відміну від материного, воно було чомусь усміхнене.
— Це правда? — запитала тітка Миланка.
— Що? — не зрозумів Вітько.
— Росанка твердить, ніби ти нашого кореня. Це правда?
— Ну звідкіля йому про це знати, мамцю? — озвалася Росанка.— Проте самі подумайте: він живе на нашій землі, так? І розмовляє по-нашому. І місце своєї хати упізнав. То чи не може бути так, що він наш далекий-далекий родич? Бачиш — у нього й очі такі, як у Мирка. І ніс.
Тітка Миланка кволо всміхнулася.
— А обличчя кругліше,— нагадала вона.
— Ну то й що? — вперто обстоювала своє Росанка.— Хіба я точнісінько така, як і ви? Але кожен скаже, що я схожа на вас.
— Ну гаразд, гаразд,— згодилася врешті тітка Миланка і погладила Вітька по голові.— Шкода, що ти не Мирко. Мабуть, я вже ніколи його…
— Мамцю! — зупинила її Росанка.
— Постривай…— тітка Миланка витерла очі і повела далі: — Так, не Миронко ти нам. Протей не чужий. Тож будеш за Миронка. Станеш мені сином, коли вже так склалося. А Росанці — братом.
— Мирком,— підказала Росанка.
Отак і став Вітько Мирком. Отакі почав жити у Римові.
А що йому лишалося робити?