Блискавки в голові
Надвечір Вітько, викупаний у якихось запашних водах, сидів за столом під грушкою-дичкою. На ньому була чиста полотняна сорочка і такі самі штани, що їх тітка Миланка роздобула невідомо де. Росанка метушилася біля курника — заганяла до нього квочок з курчатами. Тітка Миланка клопоталася над вогнищем і час від часу балакала сама до себе. В горнятках над вогнищем щось булькало і звабно пахло, проте Вітько вже й дивитися в той бік не міг. Він лише тяжко відпирхувався.
Сонце стало хилитися до лісу, коли з вулиці долетів важкий стукіт копит. Затим за воротами прогримкотів голос дядька Ілька:
— Приймаєш гостей, сестро? Бо ми з Олешком оце їдемо собі та й гадаємо: де б його повечеряти?
Не чекаючи відповіді, велет важко зістрибнув з коня і заходився прив’язувати його до перелазу. Те ж саме зробив Олешко.
Тітка Миланка взялася руками в боки і вкрадливим голосом почала:
— Заходьте, заходьте…
Щось у тому голосі не сподобалося велетові. Він перестав прив’язувати коня і підозріло зиркнув на сестру.
— Чого це ти така лагідна?
— А того, що зараз побачите, як кривдити малого. А ти взагалі не підходь! — напосілася тітка Миланка на Олешка.
— Ну, за віщо ж ви так на мене…— зніяковів Олешко.— Я ж вам, можна сказати, сина знайшов, а ви…
— Знайшов, кажеш? А оце що?
Дужа тітчина рука, мов пір’їну, підняла Вітька з лавиці. Інша її рука закотила йому сорочку на голову.
— То що це, питаю тебе? Бач, живого місця не залишив на бідній дитині!
— Та що там, справді… Два синячки — та й то невідомо звідки. Ви краще гляньте, що він мені зробив!
Олешко закасав рукав червоної своєї сорочки і показав лікоть, на якому відбилося принаймні з двадцять Вітькових зубів. Вітько аж рота роззявив від подиву. Авжеж, він тоді таки й справді уп’явся у щось зубами. Але щоб отак!
— Молодець, Мирку,— похвалила його Росанка, Від Росанчиного голосу Олешко, здається, знітився більше, ніж від гнівних слів тітки Миланки. Він втупився очима в землю, ніби угледів там щось надзвичайно цікаве. Проте крім жучка-гнойовика, що котив перед собою темну кульку, нічого цікавого не було.
— То я те…— промимрив Олешко.— Я, мабуть, поїду далі.
— Та заходьте вже, коли стали під ворітьми,— врешті змилостивилася господиня.— Росанко, накривай стіл!
Скидалося на те, що гостей принаймні з тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган прошумів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав підхоплювати кісточки.
Допоміг гостям і дід Овсій. Виявляється, він сусідив з тіткою Миланкою і то його черешні рясніли за перелазом.
Що менше залишалося наїдків на столі, то лагіднішою ставала тітка Миланка.
— Їж, братку,— підсовувала вона дядькові Ількові усе нові страви, не обходячи й інших гостей.— Їж, це тобі не в Переяславі. Покищо, Богуд якувати, нам є чим пригостити, дарма, що лишилися удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще медку? — звернулася вона до Вітька.
— М-мм…— тільки й спромігся на те Вітько.
— Бери, бери,— підштовхнув його коліном Олешко, котрий сидів поруч.— Коли що, мені підсунеш. Я не відмовлюся.
До нього знову повернувся гарний настрій. Нарешті дядько Ілько відсунувся від столу і віддихнув так, що вогнище ледь не погасло.
— Дай тобі, Боже, здоров’я, сестро,— розчулено прогримкотів він.— А то, розумієш, наш злидень кашовар і сьогодні спалив кашу.
— За Бога не сховаєшся,— відказала на те тітка Миланка.— Треба наріжні колоди замінити новими. Бач, як потрухли?
— Замінимо,— пообіцяв дядько Ілько.— Коли, звісно, полинець раніше не наскочить.
— Який полинець? — запитав Вітько. Він, здається, вже чув це слово, проте не знав, що воно означає.
— То дядько так половця називають,— пояснила Росанка.— Кажуть, що розвелося їх нині, як того полину. Топчеш його, топчеш — а він все одно відростає.
Дядько Ілько ще раз зітхнув і перевів погляд на Вітька.
— А ти, парубче, що збираєшся робити? Тітка Миланка одразу нагороїжилася.
— А це вже тебе не стосується,— сказала вона.
— Та я, сестро, що…— примирливо прогудів велет.— Я ж нічого. Якщо хочеш, то можеш тримати його коло своєї спідниці. А от коли полинець чи ще якийсь біс наскочить — тоді що? Я відбиватимусь, ти відбиватимешся, а він? Чи вміє він хоч того меча в руках тримати? Умієш? — це запитання стосувалося вже Вітька.
Вітько промовчав. Лише винувато шморгнув носом.
Тітка Миланка, здається, теж не знала, що відповісти.
— От бачите,— похитав головою дядько Ілько.— А жити…Звісно, нехай живе при тобі. Рідна хата ще нікому не завадила. Але ж не вічно йому ховатися за твоєю спиною, сестро.
Тітка Миланка лише зітхнула і скоса зиркнула на Вітька, мовби чекала, що скаже він. Проте Вітько мовчав, які раніше. Він почувався незручно під важким, насмішкуватим поглядом велета.
— Я ось що хочу сказати,— подав голос Олешко, зиркаючи то на тітку Миланку, то на її могутнього брата, то на діда Овсія. Лише Росанку він старанно обминав поглядом.— Я ось про що…Ви, мабуть, уже знаєте, що Мирко мені сьогодні добряче поміг?
— Поміг! — насмішкувато пирхнуву бороду дід Овсій.— Сказав би краще, що це мале тобі життя врятувало!
— Нехай буде й так,— охоче згодився Олешко.— Бо якби не він, довелося б мені сутужно. Так що я в боргу перед Мирком. Тож хочу сказати, що беру його під свою руку. Гай-гай, славним воєм стане Мирко! І в сідлі буде триматися так, як личить справжньому комонникові. Бо я помітив, що він навіть уявлення не має, що таке справжнє сідло. І в двобої не поступиться нікому…Добрячого мужа я з нього зроблю!
Олешко по-дружньому поплескав хлопця по плечу. І лише тоді зважився поглянути на Росанку.
Тітка Миланка знехотя посміхнулася.
— Розспівався,— сказала вона.— Ну чисто тобі переяславський піп!
— Молодий він ще для попа,— поблажливо пробухикав дядько Ілько.— Він ще, вважай, попович.
— Попович,— чмихнула смішлива Росанка.— Олешко Попович!
Олешко став як варений рак. Поволі підвівся з-за столу.
— Ти, Росанко, даремно так…
— Та сядь,— примирливо сказав дядько Ілько й Олешкове плече осіло під вагою велетової руки.— Подумаєш, Попович. Ну, то й що тут такого? Поповичі теж не з гірших людей.
Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.
«О! А що, колиОлешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад.— І я оце сиджу поруч з ним…Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів…»
Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:
— Тітко Миланко, Муровець у вас?
— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.
— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться— бігти по вас.
Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.
— А що там таке? — запитав він.— Полинці з’явилися?
— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися. Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.
— Харцизяки бісові,— пробубонів він.— Їм аби зуби шкірити.
І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.
— То ви…— затинаючись від хвилювання, почав він,— то ви і є отой Ілля Муромець?
— Та ні, я радше Муровець,— посміхнувся у густі вуса дядько Ілько.— І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили…
— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі,— підказав Вітько.— У вас ноги боліли, чи не так?
— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже:
«Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре! ». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий,— він вибачливо оглянув своє могутнє тіло.— І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.
— А якщо не витримувала?
— Такого, Богу дякувати, не траплялося,— відказав Муровець.— А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом…
— Домахався,— гірко зауважила на те тітка Миланка.— Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.
За столом запала мовчанка.
— Ну що ти, сестро,— винувато прогримкотів Ілля Муровець.— Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій…
А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!
А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?