Викрадення княжича Святослава
— Спокійно, Олешку,— вже вкотре наказував собі Попович.— Сядь спокійно і сиди, як усі люди…Наказував — і сам не вірив, що здатен на таке. Бо хіба ж може звичайна людина сидіти на гілці, та ще й спокійно, коли всього за якесь поприще от-от має зчинитися таке, чого половці і в страшному сні не бачили!
На їхніх очах має загинути княжич Святослав. Той, хто є запорукою безкарних набігів на переяславські землі.
А ще Олешко не знаходив собі місця, бо тепер від нього нічого не залежало. Ні від нього, ні від дядька Ілька з дідом Овсієм, ні навіть від самого князя Мономаха. Тепер усе було в руках малого Гошка, онука діда Печеніга. Але чи зуміє цей малий обхитрити пильне око половецької сторожі і непомітно для неї передати листа княжичеві Святославу?
І чи зуміє сам Святослав виконати все, що в тому листі написано?
Те, що вони задумали з дідом Овсієм та Муровцем, здається, ще нікому не приходило в голову. Навіть князь Володимир, коли вони розповіли йому про свій задум, був неабияк вражений.
— Неймовірно,— сказав він.— Я й сам радо взяв би участь у цьому.
— Княже,— відказав на те дід Овсій.— Не гоже такій людині, як ти, займатися тим, чим має займатися звичайний дружинник. Скажу більше: навіть нам з Ільком це не гоже. Бо один уже старий, а другого видно на весь степ.
Отож князь Мономах знову повернувся до Переяслава, а дід Овсій подерся на сторожову вежу. А от він, Олешко, уже другу добу чаїться в цій місцині. Вдень відсипається в мочарах, а вночі нишком пробирається до Хоролу, щоб в одному місці під берегом вирити таку собі схованку-печерку. Сьогодні зранку, коли підсохла роса, Олешко ще раз прокрався туди, аби переконатися, що нічого не забув. Оглядини були втішні: схованку надійно прикривало вербове коріння, підмите водою. І помітити її може лише той, хто про неї знав. А на той випадок, якщо хтось із половців намислить бовтатися поряд зі схованкою, Олешко лишив очеретину для дихання під водою.
Княжич Святослав знає, як нею користуватися. Згадавши про Святослава, Олешко мимоволі всміхнувся. Що вони колись удвох вичворяли! І скарби шукали, і на мечах билися мало не до крові, бо ж ніхто не хотів поступатися. І на конях навперегони гасали, і змагалися хто далі пірне. Переможений зазвичай вдавав з себе коня і мусив з голосним іржанням — щоб весь Переяслав чув і бачив, хто переміг, а хто програв! — гасати туди-сюди понад берегом головної переяславської річки — Трубіжа. Олешко струснув головою, відганяючи видіння і озирнувся.
Верба, на якій він сидів, схилилася над невеликим мочарем, що всуціль поріс очеретом. В очеретах замріяно кумкали жаби. Неподалік, на лужку, схованому від степу заростями рогози, випасалося трійко стриножених половецьких коней.
Олешко зумисне вибрав саме їх, бо вони не підковані, а відтак нічим не вирізняються від тисяч інших. А от варто лише проїхатися римівським конем, підкованим на всі чотири копита, як серед половецьких вивідників зчиниться неймовірний переполох: як це тут опинився уруський кінь? І що намислив його хазяїн?
Та й самого Олешка важко було впізнати. На ньому був засмальцьований половецький халат, а кудлату половецьку шапку він насунув на самісінькі брови. Так що навіть зблизька важко розпізнати, що він не степовик. А коли й щось запідозрять, він назветься гінцем до хана Курнича від переяславського князя Володимира Мономаха. І навіть листа покаже. А що зупинився саме тут — теж нічого дивного, адже гінець має право зупинятися на відпочинок, де захоче. Особливо коли він добрався до Хорола від самого Переяслава. А це добряча сотня поприщ із гаком.
Нараз він завважив, як ген на обрії стрімголов промчало кількаро кінних половців. Мабуть, то були вивідники, що квапилися туди, де горошинські парубки мали змагатися у молодецьких іграх.
Олешко вдоволено усміхнувся: за сьогодні в тому напрямку прогалопував уже третій гурт. Отже, горошинським хлопцям таки вдалося привернути до себе увагу всього сторожового Степу. А відтак — княжич Святослав має більше можливостей для втечі.
Але перед цим він має втопитися у хорольському чорториї. Так, саме втопитися.
Хоча такому плавцеві, як Святослав, зробити це буде дуже складно. Але так треба. Інакше половці зможуть подумати, що до його втечі причетні мешканці якогось із присульських сіл, і зженуть на них свою злість.
Олешко ще раз озирнувся, аби пересвідчитись, що на овиді все спокійно, а тоді знову прикипів поглядом до верб, що бовваніли віддалік.
Саме під ними нуртувало кілька великих вирів-чорториїв, які затягували у свою круговерть все, що пропливало повз них. А ще з дна били такі крижані джерела, що у найвправнішого плавця одразу судомило руки-ноги.
Звісно ж, княжич Святослав ні в який чорторий кидатися не стане. Він лише розженеться з берега і плигне у той бік, а тоді одразу зверне униз за стрімкою течією. І поки сторожа розбиратиметься, що й до чого, він під водою подолає якихось п’ятдесят кроків і заверне у спокійну, прогріту сонцем заплаву. Саме там, під вимитим вербовим корінням, на нього чекала схованка.
Припікало сонце. Птахи, наполохані Олешковою появою, тепер заспокоїлися і не звертали на нього уваги. Вони перелітали з місця на місце так сповільна й ліниво, що навіть найдосвідченіший вивідник міг подумати, ніби тут нікого немає.
«Ну коли ж вони нарешті з’являться? — вже вкотре запитував себе Олешко.— Чого затягують?» Вони з’явилися тоді, коли сонце викотилося високо в небо.
Нараз із-за овиду вигулькнуло півтора десятка вершників і помчало уподовж Хоролу.
«Невже їх понесе далі? — стривожився Олешко, спостерігаючи, як передні вершники проминули вербовий гай.— Кепсько. Тоді зі схованкою нічого не вийде…»
Ні, основна маса вершників зупинилася там, де Олешко й розраховував. А передні, не зупиняючись, зробили велике коло і лише тоді приєдналися до решти. Мабуть виглядали, чи немає чогось небезпечного для їхнього полоненого.
Олешко нетерпляче засовався на гілці: зараз мало початися найцікавіше.
За ті два роки, що Попович провів поруч зі Святославам, він добре вивчив звички свого зверхника. Щойно кінні перегони закінчувались, княжич власноруч (цього він навчився від батька) вигулював свого коня.
Цікаво, чи змінилися його звички з того часу?
Ні, не змінилися. Олешко завважив, як один з вершників спішився і почав водити коня над берегом.
Наразі він щез. Мабуть, зійшов до затону — бо там вода тепліша — і заходився купати свого коня. А заодно й приглядатися до того місця, де мала бути схованка. І лише потому повинен був кинутися у воду сам.
Олешко кивнув головою. Саме це, схоже, Святослав і зробив. Бо на березі лишилося всього двійко спостережників. Решта зіскочили з коней і кинулися до річки. Напевно, наслідували Святославів приклад.
Олешко заздрісно зітхнув. За такої спеки нема нічого ліпшого від річкової прохолоди! Щоб отак, з розгону, кинутися в неї, пірнути аж до дна, знайти, якщо пощастить, джерело і від пуза напитися холоднющої, щоб аж зуби виламувало, води…
А от після купання князеві завжди хотілося їсти. Отже, зараз має початися полювання…
І справді, незабаром маленькі постаті охоронців знову з’явилися на овиді. З розгону скочили вони на коней і, мов з пращі, розлетілися по степу, аби підстрелити якусь дичину. Бідолахи, навіть гадки не мали, що чекає їх за якусь хвилину.
І вона настала. Наразі ті, хто залишився сторожувати Святослава, забігали, мов навіжені. То мало означати, що князь пірнув у воду, а от випірнути чомусь не поспішав. А що він пірнув у напрямку найбільшого з вирів, то висновок у його охоронців був один: мабуть, той вир підхопив князя і затяг туди, звідкіля не повертаються.
Олешко полегшено зітхнув. Доки сторожі будуть ошелешено дивитися на те місце, доки шукатимуть тіло нещасного княжича, той має підводою допливти до визначеного місця і там зачаїтися.
От тільки невідомо, скільки йому сидіти в тому сховку… Звісно, вода в мілкому, прогрітому сонцем затоні набагато тепліша, ніж на бистрині, проте за якусь годину-другу і в ній можна закоцюбнути.
Нараз один з вершників відділився від гурту і, нещадно шмагаючи коня, помчав від Хоролу у степ. Не інакше, мав сповістити ханським старшинам неприємну новину про наглу Святославову смерть… Перед заходом сонця над берегом Хоролу у супроводі чималого почту пролетів опасистий вершник — чи не сам хан хорольської орди Курнич. Спинився він біля верб і почав люто вимахувати правою рукою — мабуть, то його канчук застрибав по схилених спинах охоронців.
Майже до заходу сонця метушилися половці над берегом. А тоді, як один, рвучко розвернули коней і щезли в синій імлі. .
Коли на небо зійшли рясні зорі, Олешко сторожко, мов степовий лис, прокрався до того місця, де під хорольським берегом мав зачаїтися княжич Святослав. Якийсь час наслухав тишу, бо не був певен — залишили половці сторожу, чи ні.
Проте навколо все мовчало. Тож Олешко схилився над берегом і стиха погукав:
— Княжичу…Княжичу Святославе, прокидайся…Внизу почувся тихий плюскіт і нерозбірливе:
— П-п-пп-омм-о-жжи.
Еге ж, добряче таки змерз княжич, коли навіть вибратися на берег не має сили. Олешко зігнувся, намацав Святославову руку, і смикнув її з такою силою, що Святослав, мов щука з води, вилетів на сухе.
— З волею тебе, княжичу! — привітав його Олешко. Княжич відповів щось нерозбірливе. Його тіло тіпали дрижаки і зуб не попадав на зуб. Не допомогла й половецька одіж, що її Попович зняв із себе і накинув на княжича.
— Розумію, княжичу,— співчутливо похитав головою Олешко.— Зараз не завадило б розвести багаття. Проте вибач, мусимо якнайшвидше давати звідси драпака… Ти ще не забув, як ми колись гралися в коня?
— Н-нні…
— То сьогодні твоя черга бути вершником.
— Й-яб-би к-кращеп-ппро-ббі-г,— процокотів Святослав.— З-зіг-г-рітт-исся б-б…
— Не можна, княжичу,— рішуче заперечив Олешко.— Зайві сліди нам ні до чого…
Святослав кивнув: мовляв, розумію. Тоді задубілими руками охопив Олешкову шию. Попович зачекав, доки той зручніше вмоститься у нього на спині і попередив:
— Іржати, княжичу, теж не будемо, гаразд?
Не дивлячись на дрижаки, Святослав пирхнув. До нього знову повертався гумор.
Олешко добряче впрів, доки дотарабанив княжича до свого денного сховку.
Стривожено захропіли невидимі в темряві коні, зачувши запах чужака.
— Свої,— заспокоїв їх Олешко і зажадав.— Ну, княжичу, злазь, бо треба й совість мати.— А коли Святослав зсунувся на землю, насмішкувато докінчив: — Не повірю, княжичу, що ти в тій неволі тільки те й робив, що мучився. Тебе ж відгодували, як того гусака на продаж.
— А б-було таке,— згодився Святослав. Тепер він майже не затинався.— Було все — і їсти, і пити, лиш не вільно походити.
— Але на прогульки ти ж ходив,— сказав Олешко.
— Та ходити — ходив,— відказав княжич.— Гуляв, де хотів. Та щойно опинявся біля якогось коня, одразу кілька сторожів виринали, наче з-під землі…
Він глибоко зітхнув, виганяючи з себе останні дрижаки, і вже іншим, теплим і вдячним голосом додав:
— Спаси Біг тебе, Олешку. Не знаю, чи й віддячу тобі колись…
— Ніколи дякувати, княжичу! Краще сідаймо на коні та помчімо до Дніпрових плавнів!
— А чом не до Сули? — запитав княжич. Ноги його вже знову слухались і він одним стрибком опинився в сідлі.
— Ні, княжичу, до плавнів краще. Там нас, коли що, ніхто не шукатиме.
Олешко звернув на слід, що його ще вдень протоптали дикі коні, і вони навперегінці помчали до Дніпра.
За якусь годину в повітрі запахло вільгістю, а тоді попереду затемніли очерети.
Олешко зупинився край плавнів і тричі прокрякав селезнем. На відповідь гучно бухикнув водяний бугай. Ще за хвилину на усіяній зорями воді вималювався силует човна. В ньому сиділо двоє чоловіків.
— Скільки буде двічі по два? — спитав їх Олешко.
— Дванадцять,— відказав один з них.— Тільки чого це ти, Олешку, такий дурнуватий відгук придумав?
— Щоб тобі було про що запитувати,— зблиснув зубами Поповичі обернувся до Святослава.— Це, княжичу, воїньські хлопці. Вони тебе доправлять до самого Києва.
— Мені б краще до Переяслава,— затявся Святослав.— Я ж там стільки не був!
— Немає ради, княжичу,— Олешко застережно підняв руку.— Немає ради! Таке твого батька, князя Володимира Мономаха, повеління. Бо ж у Києві тебе мало хто знає. А в Переяславі одразу запримітять, що ти повернувся. А тоді якийсь половецький попихач сповістить про це степ — і половці вважатимуть князя Володимира порушником угоди. Тож не сперечайся і їдь до Києва. А поки що — бувай!
Все ж не втримався. Олешко, на коротку мить припав до княжичевого плеча. Бо що не кажи, а пречудових юнацьких днів, пережитих разом, з пам’яті не викинеш.
Тоді злетів на коня, свиснув і розтанув у темряві. Олешко поспішав. Треба було встигнути до горошинського гурту, аби перевести молодецькі перегони якомога ближче до Дніпра. Бо хто його знає — може, половці таки щось запідозрять і кинуться навперейми човнові. А молодецькі перегони саме для того й годяться, аби чіплятися до всіх стрічних пересічних. І доки з’ясується, хто є хто, човен із втікачем уже опиниться на київській землі.