Боброва хатка
— Он як…— поволі мовив Жила і прищуленим оком, мовби цілився з лука, поглянув на Оверка.— А я ж тобі за Голтвою колись життя врятував.
— Тому й не забираю сьогодні твого. Проте хлопця віддай. Нам він більше потрібен. Той базікало казав, що Змій і його слухається.
— То ви хочете, аби Мирко привів Змія до вас? — здогадався Жила.
— Атож. А сам іди, куди хочеш. Або лишайся з нами…
Зненацька кінь Жили зробив велетенський стрибок у бік половців. Оверко ледве встиг ухилитися.
— Тікай, Мирку! — гукнув Жила, вихоплюючи меча.— До болота вті…
З кущів свиснула стріла і Жила затнувся на півслові.
Вітько пригнувся і рвонув по цілині. Знову свиснула стріла. Проте пощастило — вона лише зачепила кінське вухо.
— Зупинись! — гукнув Оверко.— Ми тобі ніякої шкоди не заподіємо!
Вітько пришпорив коня. Він шмагав його нагаєм і гарячково розмірковував, як бути далі. Завернути до Печеніга? Але що може вдіяти один дід супроти трьох половецьких вивідників? Чи чотирьох. Ні, добре мовив Жила — тільки до болота! І не просто до болота, а туди, де стоїть дерево з верхівкою, схожою на місяць-молодик…
І Вітько різко звернув до очеретів.
— Стій! — долинуло позаду. А за мить почувся розкотистий дріб копит. Вітько озирнувся — половецькі вивідники скочили на коней. І було їх уже п’ятеро.
Нараз Вітьків кінь закосував очима у бік одного з протічків. Вітько теж позирнув туди і в нього похололо в грудях — у човні навзнак лежав дід Печеніг. Його закривавлена голова звісилася за облавок.
Тупіт наближався.
— Спинися! — волав Оверко.— Однак не втечеш!
А ось і дерево з місяцем на верхівці. Вітько на ходу злетів з коня. Не втримавшись на ногах, кілька разів перекотився. Схопився на рівні і притьмом кинувся до човна. На щастя, той виявився на місці. Та ще й відв’язаний. У ньому навіть тичка була. Кілька хапливих поштовхів — і горошинський берег щез за очеретами.
— Несіть сюди човна! — гукнув Оверко.— Та швидше, йолопи! А двоє лишайтеся на березі. І глядіть мені!
А в Вітька, як на зло, ніс плоскодонки з розгону врізався в кущ рогози. Доки хлопець вибирався назад, від берега долетів гучний виляск. То переслідувачі кинули човна на воду.
— Ну, тепера не втечеш! — почувся вдоволений Оверків голос.
Так, тепер не втекти. За хвилину-другу половецькі вивідники його наздоженуть. Що ж робити?
Нараз Вітькові на очі натрапив майже непомітний бічний протічок. Намагаючись не зламати жодної очеретинки, Вітько повернув човна туди.
Протічок виявився звивистий і вузький. Хлопець з десяток разів відштовхнувся тичкою, тоді зупинився й почав наслухати.
Спочатку було тихо. Лише очерети таємниче шурхотіли між собою. Та незабаром до цього шурхоту приєдналося плюскотіння. Воно все наростало, але за хвилину почало віддалятися — мабуть, переслідувачі подалися далі.
Тепер Вітько не поспішав. Намагався пливти нечутно. Бо хоч і проскочили переслідувачі, проте за очеретами усе ще лунали їхні голоси. Схоже, половецькі вивідники здогадалися, що Вітько їх обдурив. Незабаром вони попливуть назад і побачать, куди він завернув.
Тож не лишалося нічого іншого, як і далі заплутувати сліди. Вітько спрямував човна до іншого протічка. Кілька разів тичка виривалася йому з рук — потрапляла в трясовину. Доводилося гребти руками назад і визволяти тичку з глевкої пастки.
За тичкою здіймалися хмари намулу і повітряних пухирців. Намул осідав так повільно, що переслідувачам було геть неважко визначити Вітьків шлях.
Вітькові здалося, що він уже цілу вічність кружляє болотом. Проте голоси і плюскіт не стихали, а навіть почали наближатися — схоже, переслідувачі розгадали простенькі Вітькові хитрощі і вже не проскакували зопалу повз ті протічки, куди завертав утікач.
Нарешті хлопець відчув, що сили в нього вичерпалися. Але знав, що ні за яку ціну покладатися на половецьку милість не можна. Краще вже стрибнути в трясовину. Та таку, щоб переслідувачі навіть не мали змоги витягти його звідтіля.
Шукати підходящу трясовину довго не довелося. Нараз тичка увійшла так глибоко, що на поверхні залишився лише її кінець.
Вітько приречено втупився в те місце. Всього десь півметра води, а під нею — бура масна рідина. На вигляд зовсім не страшна. По ній навіть повзали якісь підводні жучки. Та варто лише переступити через облавок, навіть не переступити, а просто перехилитися — і все…
Голоси й шурхіт наближалися. Ще хвилина — і переслідувачі вигулькнуть з-за повороту. Вітько підвівся.
Зненацька за його спиною почулося тихе:
— Бу-у…
Край потічка стояла потвора. Та, котрій Бровко носив горнятко з гусячим жиром.
Велес, дідько болотяний…
З Вітькових грудей вихопився мимовільний зойк. Болотяний дідько хутко приклав до вуст покарлюченого пальця:
— Бу-бу-у…
Тоді увійшов у воду і поплив до Вітька. Не дивлячись на хлопця, забрався з корми в човен і погріб руками до тички, щоб вивільнити її з трясовини.
А за хвилину Вітьків човен з тихим шурхотом врізався в очерети. Дідько болотяний ніби знехотя відштовхувався тичкою, проте човен плив так стрімко, що вода аж бурунилася заним. Кілька разів Велес повертав спотворене обличчя до закляклого хлопця і підбадьорливо гудів:
— Бу-у-у…
Тільки тепер Вітько міг роздивитися його як слід. Велес був низький на зріст і кривобокий, ноги мав короткі і теж скривлені. Голова була сплющена з боків, підборіддя випиналося далеко вперед. На спині — крутий горб. Усе тіло поросло рудою вовною. Проте плечі дідька болотяного за шириною, мабуть, не набагато поступалися плечам Іллі Муровця. І руки були такі ж могутні.
Велес зупинив човна перед однією з непомітних бобрових хаток. Показуючи на неї, сказав Вітькові:
— Бу-у…бу…
Звичайно, Вітько нічого не втямив. Дідько болотяний скрушно похитав головою. Тоді сковзнув з човна і пірнув. Вітько побачив, як той поплив під водою до бобрової хатки і щез у чомусь темному, що нагадувало отвір.
А за хвилину з хатки долинуло:
— Бу-у-у…
Дідько знову вигулькнув з отвору й опинився біля човна.
— Бу! — коротко кинув він.
Лише тоді Вітько доп’яв, що Велес наказує йому заховатися у бобровій хатці. Він набрав у груди якомога більше повітря і, намагаючись не здіймати хвиль, перевалився за облавок човна. Руки Велеса підхопили його і штурхонули з такою силою, що Вітько й незчувся, як опинився в якомусь приміщенні з кулястим склепінням та жердяним помостом на рівні очей.
Він видерся на поміст і уважно роззирнувся. Хатка лише зовні скидалася на боброву. Насправді бобрами в ній і не пахло. Тут мешкала людина. Приміщення було майже кругле й сягало десь зо два метри в діаметрі. Одна його половина була вимощена сіном і прикрита барвистою ковдрою. Іншу половину займав якийсь продовгуватий шкіряний згорток, старе ганчір’я, кілька глиняних мисок та горняток. Серед них стояло і вищерблене горнятко з гусячим жиром. А отвір, з якого випірнув Вітько, слугував, мабуть, за сіни…
Нараз в отворі з’явилася Велесова голова з прикладеним до вуст пальцем. І знову щезла.
А за деякий час в одній із щілину стінах хижі Вітько побачив переслідувачів. Вони пропливли так близько від бобрової хатки, що хлопець міг би дотягтися до них рукою. Попереду сидів Оверко і насторожено роззирався навколо. Вітько навіть очі заплющив, аби не зустрітися з ним поглядом.
А коли розплющив, човна з половецькими вивідниками вже не було видно. Довелося зазирнути в іншу шпарку.
Схоже, переслідувачі теж вирішили нікуди не поспішати, бо їхній човен ледь помітно погойдувався на плесі, що виблискувало проти сонця за бобровою хаткою. Половці звелися на ноги й почали озиратися. Зненацька один з них показав пальцем на вузький протічок між очеретів і зраділо вигукнув:
— Ось він де!
З очеретів визирала корма плоскодонки. Вітько і не завважив, коли дідько болотяний устиг її туди загнати.
Половецькі вивідники жваво заворушилися. Задній потягся до тички, щоб відштовхнутися нею від дна. Тієї ж миті позаду вивідників з води вигулькнули дві могутні волохаті руки і рвонули за облавок їхнього човна з такою силою, що всі половці шубовснули у воду.
Випірнуло лише двоє. Не розуміючи, що сталося, вони відпирхувалися і вибалушеними очима дивилися один на одного. Зненацька Оверкова голова щезла під водою. І лише бульки вказували те місце, де він щойно був.
Половець, який залишився живий, жахнюче зарепетував і чимдуж поспішив до напівзатопленого човна. Проте забратися в нього вже не встиг. Волохаті руки знову випірнули з глибини, вчепилися йому в горлянку і потягли на дно…
Усе це відбулося так швидко, що Вітько, здається, навіть оком не встиг змигнути.
Велесова голова знову з’явилася в отворі.
— Бу-у? — запитав дідько болотяний і виставив перед себе три пальці.— Сс-сі?
Вітько зрозумів, що саме цікавило Велеса.
— На березі ще двоє залишилось,— сказав він.— А діда Печеніга вони вбили…
Дідько болотяний зі злості вишкірив широкі рідкі зуби. Тоді потягся до шкіряного згортка і разом з ним щез в отворі. Крізь щілину Вітько побачив, як біля очерету дідько розправив його — і згорток перетворився на невеличке шкіряне човенце. Велес похапцем вставив поперечини, забрався в нього й почав гребти туди, звідкіля припливли половецькі вивідники.
А Вітько зостався наодинці з болотом. Загадково шуміли очерети, в хижці гуляли легкі протяги. Через протічок заклопотано переплив водяний пацюк. Неподалік голосно закрякала качка і почулося лопотіння крил. Вітько сидів на помості, дивився у всі щілини і гадав, як йому бути далі,— чи то дочекатися Велесового повернення, чи витягти з очеретів свого човна і на ньому дістатися до Римова.
І тут почулося віддалене:
— Велесе, дідьку болотяний! Груші на вербі? Хлопець радісно стріпнувся. Сумніву не було — то подавав голос дід Овсій.
За хвилину дід Овсій загукав знову. Цього разу в його голосі вчувалася тривога. А ще за якийсь час його плоскодонка випірнула з очеретів на плесо.
— Велесе! — стиха погукав він.
І доки хлопець роздумував, відповідати дідові чи ні, а коли відповідати, то за кого саме: за себе чи за болотяного дідька,— дідова голова з’явилася в отворі. У напівтемряві дід не розібрав, хто перед ним сидить. То ж з докором почав:
— Ну, Велесе! Що ж ти не відгукуєшся…— І каменем пішов на дно. Випірнувши, вражено запитав:
— Мирку? Як ти сюди?. .
— Мене Велес тут заховав,— пояснив Вітько.
— Щось трапилося?
— Еге ж. За мною погналися на човні троє половецьких вивідників. А ще двоє лишилися на березі…У цю мить з того боку, куди подався дідько болотяний, пролунав розпачливий крик. Згодом— ще один. Дід Овсій прислухався.
— Скидається на те, що немає вже тих двох,— сказав він. Тоді вибрався на поміст і зажадав:
— А тепер розповідай, як ти тут опинився!
Дід Овсій слухав уважно. Час від часу очі його люто зблискували.
— Ну, Оверко! — похитав він головою, коли Вітько розповів про їхню зустріч.— Сам же колись постраждав від половців… А ось і Велес вертається.
Дідько болотяний зостався в отворі, бо місця в бобровій хатці йому вже не лишалося. Він про щось збуджено бурмотів, розмахував руками і бив себе в груди.
Вітько вловлював у тому бурмотінні окремі звуки, та все ж не зміг здогадатися, що хоче сказати Велес.
Проте дід Овсій одразу збагнув, у чому річ.
— Терпи, Велесе,— сказав він і тяжко зітхнув.— Така твоя доля. Ти ж дідько болотяний.
Помітивши Вітьків погляд, пояснив:
— Горошинські жінки кричать, ніби то Велес заманив у болото тих п’ятьох. І порішив діда Печеніга.
— Печеніга? — здивувався Вітько.
— Так.
— Бу-у…ба-а…н-ні! — бубонів дідько болотяний. І по його спотвореному обличчю текли сльози.