Осінь

(Уривок)

Чого в дрімотний мій тоді не входить ум?
Державін.

І

Прийшли жовтневі дні — поволі гай скидає
Останнє листячко з оголених гілок;
Дихнуло холодом — дорога промерзає.
За млин іще біжить не скований струмок,
Але ставок застиг; сусід мій поспішає
На влови у поля, чи у близький гайок.
Від цих бучних розваг терплять озимі ниви,
І будять гавканням собаки ліс сонливий.

II

Тепер якраз мій час: я не люблю весну;
Нудна мені теплінь; я хворію весною.
Чуття і розум сплять у пору цю сумну.
Далеко кращі дні суворою зимою.
Люблю її сніги; в ніч місячну ясну
Я в санях легко мчу, і подруга зо мною.
Під теплим соболем зігрівшися, вона
Стискає руку вам, тремтлива, вогняна.

III

А ще приємніше надіть коньки на ноги
І мчать по дзеркалу застиглих, рівних рік!
А дні зимових свят, дні радості й тривоги?..
Та треба знати й честь; півроку сніг та сніг, —
Адже й ведмедю це, що спить серед барлоги,
Набридне зрештою. Не можна ж цілий вік
На саночках лише з Армідами гуляти,
Чи за подвійним склом при пічці закисати.

IV

Ох, літо лагідне! Любив би я тебе,
Коли б не спека, пил, та комарі, та мухи.
Улітку мислення безвольне та слабе
Від спеки; як поля, ми терпим від посухи;
Лише як напувать та освіжить себе —
В нас інших дум нема, — і жаль зими-свекрухи.
Млинцями та вином її провівши слід,
Їмо на згадку їй морозиво і лід.

V

Звичайно осені не вміють шанувати,
Та я її люблю, читальники мої,
За лагідну красу і за смиренні шати.
Отак мале дитя, нелюбе у сім'ї,
Мене приваблює. Одверто вам сказати,
З усіх часів за рік люблю лише її.
Багато в ній добра; коханець не чванливий,
Знайшов я гарне в ній, ласкавій і манливій.

VI

Як пояснити це? Сподобалась мені
Вона, як іноді, бува, сухотна діва
Подобається вам. Без гніву і борні.
Приречена на смерть, схилилась нещаслива.
Ще сяють усміхом її уста сумні.
Не знає, що її могила жде жахлива;
І грають на лиці ще плями багряні.
Вона живе іще сьогодні, — завтра ні.

VII

Зажурлива пора! очей зачарування!
Мені приємні дні прощальної краси.
Люблю розкішне я природи прив’ядання,
В багрець та золото одягнуті ліси,
В їх вітах вітру шум і свіжості дихання,
І небо в хвилях мли у вранішні часи,
І промені скупі, несмілі ще морози,
І сивої зими віддалені погрози.

VIII

Щоосені завжди я розцвітаю знов;
Для мене корисний міцний російський холод;
До звичок життьових знов чується любов;
Зліта по черзі сон, іде по черзі голод;
І легко й радісно у серці грає кров,
Бажання знов киплять — я знов щасливий, молод,
Я сповнений життя — такий мій організм
(Даруйте вже мені цей зайвий прозаїзм).

IX

Ведуть мені коня; і простором відкритим,
Махнувши гривою, він вершника помчав.
І дзвінко під його розгонистим копитом
Промерзлий лід дзвенить, лід чистий затріщав.
Та погасає день — і в пічці — це ж не літом —
Вогонь палає знов — то світло розілляв,
То тліє-дотліва, — а я сиджу, читаю,
Чи довгі розмисли в душі моїй плекаю.

X

Я забуваю світ, — в солодкій тишині
Я заколисаний уявою моєю,
І прокидається поезія в мені:
Лірична хвиля враз ширяє над душею,
Тріпоче і звучить, шукає, як у сні,
Щоб вільно вилитись міцною течією, —
І тут до мене йде гостей незримий рій,
Знайомі давнішні, плоди таємних мрій.

XI

І думи в голові хвилюються безсонні,
І рими легко так назустріч їм ідуть,
І пальці до пера вже тягнуться в розгоні,
Перо — до аркуша, і вірші потечуть.
Так сонний корабель дрімає у затоні,
Та глянь! — матроси враз кидаються, повзуть
Вниз, вгору — і вітри тріпочуть у вітрилі.
Громада рушила і розрізає хвилі.

XII

Пливе. Куди плисти? . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1833