VII

Наступний день минув спокійно. Настав вечір, погожий липневий вечір.

Кароліна вже трохи забула про Адоніса й пташок. А коли згадувала про вчорашні події, то й сама сумнівалася: чи не примарилось усе це їй?

За вечерею вона була незвичайно слухняна. Згадуючи дідусеве совеня, татусевого кулика, бабусину голубку, Кароліна подумки всміхалася. В її кишеньці віддималася згорнута в кульку хусточка, до якої дівчинка вряди-годи торкалася. Кароліні хотілось розгорнути хусточку бодай для того, щоб упевнитися — вона не снить. Правда, Адоніс не дозволив їй це робити, але ж Адоніс — усього-на-всього звичайний старий годинник. Кароліна певна, що не станеться нічого лихого, як вона розгорне хусточку.

Нічого не станеться…

А раптом станеться?..

Коли нічого не станеться, це свідчитиме про те, що Адоніс — звичайнісінький механічний пристрій для вимірювання часу. Це свідчитиме також про те, що в серцях у дорослих немає ніяких пташок і що речі насправді є такі, якими здаються: стіл — тільки стіл, дорослі — звичайні дорослі, годинник — годинник та й годі.

«Ні, треба неодмінно розгорнути хусточку! — подумала Кароліна. — Я мушу переконатися… В чому переконатися?.. Та в тому, що все це мені приснилося!»

Коли подали десерт, Кароліна вийняла з кишені хусточку. На дівчинку, здавалося, ніхто не дививсь. Вона розгорнула хусточку, поклала на стіл і розгладила долонею.

Тієї ж миті на грудях у рідних з’явилися віконечка, і з них визирнули пташки.

Кароліна потерла очі, проте пташки не зникли. Навпаки — вони знову запурхали по кімнаті.

Даремно дівчинка щипала себе, щоб переконатися, що це не сон.

Дорослі, як і вчора, нічого не бачили й не чули.

Раптом бабуся, важко зітхнувши, сказала, що в їдальні душно, і попросила відчинити вікно.

Кароліна хотіла цьому перешкодити, але не встигла — тато встав, клацнув віконною засувкою, і в кімнату полилося свіже, напоєне запахом зілля й квітів повітря.

Пташки враз замовкли й посідали на меблі — де трапиться.

Кароліна хотіла, щоб вони повернулися в свої гніздечка- віконечка, але для цього треба було б вимовити якісь чарівні слова, а годинник не сказав їх дівчинці. Бідний Адоніс — чи здогадується він, що Кароліна його не послухалась?

Годинник спокійно вибив дев’ять ударів. Дівчинка сподівалася, що, почувши дзвін, пташки впурхнуть у гніздечка-віконечка. Однак їм, очевидно, сподобалась воля, і вони весело запурхали по кімнаті. І щоразу, коли якась із них пролітала повз відчинене вікно, Кароліна злякано заплющувала очі.

Синичка якусь мить посиділа на вікні й повернулась до столу; кулик зацікавлено повів дзьобом у бік високих дерев у садку. А совеня, дідусеве совеня, завмерло, ніби зачароване темрявою за вікном. Воно вдивлялося в ніч своїми круглими золотистими очима. Потім розпростерло крильця і, м’яко змахнувши ними, вилетіло в темний сад.

Дідусь тим часом чистив персика. Зненацька він поклав ніж, приголомшено глянув довкола, потім очі його затуманилися і, зомлілий, він повільно осів на стільці.

В їдальні знялася метушня, переполохані пташки зразу ж повпурхували в свої гніздечка-віконечка. Не впурхнуло тільки совеня — його не було…

Дідуся підняли на руки, перенесли у вітальню й поклали на канапу.

Тітонька Люся махала на нього газетою, бабуся спробувала дати йому води, а тато викликав по телефону лікаря.

Дорослі, сумні й стурбовані, зовсім забули про Кароліну, яка тихо плакала в куточку, сидячи на маленькому стільчику. Вона себе картала, що не послухалася Адоніса, та було вже пізно. Вона єдина знала, що сталося з дідусем. Але знала вона й інше: якби вона розказала, що дідусь зомлів, бо совеня, яке жило в його серці, полетіло в садок, ніхто не повірив би їй. Навпаки, їй веліли б замовкнути, не казати дурниць і відправили б спати…

Дівчинці лишилося тільки сподіватися, що вранці совеня повернеться до свого гніздечка-віконечка. А як не повернеться? Що ж, вона піде шукати пташку!

VIII

Нарешті з’явився лікар.

Це був поважний чоловік із борідкою. Кароліна його не любила, бо цього лікаря інколи викликали до неї і він виписував гіркі ліки.

Але зараз вона зраділа. Може, лікар вилікує дідуся?

Лікар підняв дідусеві повіки, помацав йому пульс, потім покопався у великому чорному саквояжі, вийняв з нього шприц і ампулу, закотив рукав дідусевої сорочки і зробив укол. Тоді сів біля канапи й став пильно дивитися на дідуся.

Усе це тривало довгенько. Рідні перешіптувались і тихо зітхали.

Нарешті дідусь ворухнувся й розплющив очі.

— Він опритомнів, — сказав лікар.

— Що зі мною було? — спитав дідусь.

— Нічого страшного, — відповів лікар. — Невеличка слабість. Не турбуйтеся, зараз вас проведуть до вашої кімнати, ви гарно виспитесь, і завтра все мине.

Спираючись з одного боку на татову, а з другого на лікареву руку, дідусь почалапав до своєї кімнати й ліг у ліжко.

Якби дорослі були не такі розгублені й налякані, вони, певно, відіслали б Кароліну спати, але в метушні всі забули про дівчинку. Стоячи в кутку, вона бачила, як бабуся скидає з дідуся сорочку, надягає на нього піжаму, пригладжує розкуйовджену чуприну, поправляє подушку під його головою — і все це так лагідно, так ніжно…

Потім вона вимкнула світло, залишивши тільки нічник із синьою лампочкою.

Бабуся зайшла у вітальню. Кароліна подалася слідом за нею.

Лікар давав деякі настанови й запевняв, що дідусь просто втомився; варто трохи відпочити — і все буде гаразд. Дідусь цілком здоровий. Дивно, чого він раптом зомлів…

Лікар виписав краплі, тонізуючу настоянку й пішов.

Проте Кароліна боялася, що ліки не допоможуть — адже дідусеві бракує того, що він, сам не знаючи, втратив: маленького сірого совеняти, яке берегло в його серці молодість…

Тут мама помітила Кароліну й веліла їй іти спати.

Дівчинка повільно пішла сходами нагору.

Адоніс погойдував маятником і цокав, ніби аж поскрипуючи, — Кароліні здавалося, що він пригнічений. Вона не сміла й глянути на годинника. А коли зважилась підвести очі, побачила суворий циферблат і невдоволені очі.

Кароліна спробувала виправдатись:

— Вибач, Адонісе, я не знала…

— Тік-так, ніхто наперед не знає! — відповів Адоніс. — Треба було мене слухатися. Я довірив тобі таємницю, а ти ось що накоїла…

— Пробач, Адонісе, будь ласка, пробач!

— Пробачу я тобі чи не пробачу — що це важить? Важливо тільки те, що совеня полетіло геть! І я не знаю, коли ти його знайдеш…

— Я шукатиму його! — пролепетала дівчинка. — Шукатиму, аж поки знайду!

— Щасти тобі, — мовив годинник. — А поки що йди спати, завтра треба бути сильною й бадьорою.

Кароліна пішла спати. Трохи поплакавши, вона заснула.

Прокинулась дівчинка дуже рано. їй відразу пригадався вчорашній вечір. Навіть не випивши чашки какао, вона побігла спитати, як почуває себе дідусь.

Кароліні сказали, що дідусь почуває себе нібито непогано, але на вигляд ще кволий. Якщо вона хоче, то може його провідати.

Дівчинка побігла в дідусеву кімнату.

Дідусь лежав на своєму широкому ліжку. Голова його спочивала на високих подушках. Він був дуже блідий. Вітаючи Кароліну, дідусь підняв руку й безсило опустив її на простирадло. Здавалося, дідусь зовсім не має сили. Він заплющив очі й завмер, блідий, непорушний. Ще чіткіше окреслились зморшки в нього на лобі й навколо рота. А руки, що немічно лежали на простирадлі, здавалися висхлими й неймовірно старими.

Треба було щось робити.

Кароліна раптом зрозуміла, що дуже любить дідуся. Їй було боляче бачити його таким сумним і кволим. І в цьому винна вона!

Дівчинка заплакала.

Трохи згодом вона похопилася: хіба не від неї тепер залежить, чи стане дідусь знову здоровий? Тож не можна марнувати часу на плачі. Зараз вона обшукає весь садок. Вона знайде сіре совеня з круглими золотистими очима!

Кароліна вибігла в садок і посвистіла, кличучи Мірлітона. Вони стали шукати вздовж центральної алеї. Кароліна була певна: Мірлітон зрозумів, про що йдеться. Адже тварини розумні й кмітливі. І вона раз у раз заохочувала песика:

— Шукай, Мірлітоне, шукай!

Цуценя шукало; крутячи хвостиком, воно нишпорило в кущах, перебігало з місця на місце, порпалося серед старого листя. Проте совеняти ніде не було. Кароліна з Мірлітоном побігла в глиб садка, де попід цегляною огорожею був живопліт з буксусу. Між живоплотом і стіною утворився ніби тунель — тут Кароліна часто ховалася від дорослих. Вона сподівалася, що совеня знайшло цю схованку і причаїлося в ній. Та марно вона бігала вздовж огорожі, заглядала під кожен кущик — совеняти не було й сліду.

Хоч сядь та й плач! Кароліна й справді сіла на землю, обійнявши Мірлітона за шию. Що робити? Куди йти?

Вона подивилася знизу на крони дерев. На них було дуже багато листя. Легкий вітерець гойдав їхні віти.

Що то за сіра пляма у височині?! Еге, то всього лише торішній листок…

Кароліна з Мірлітоном оглянули кожне дерево, кожен кущик — все було марно.

Настав час обідати, а совеня вони так і не знайшли. Кароліна боялася, чи не вилетіла пташка із садка; тоді її ніколи не знайдеш. До того, Кароліні забороняли виходити за ворота.

IX

В обід за столом не чути було ні жартів, ні сміху. Дідусеве місце було порожнє, і всі сумно поглядали на нього. Кароліна віднесла дідусеві тартинок і фруктів, але повернулася з повною тарілкою — дідусь не схотів їсти. Йому хотілося тільки одного: спати.

«Якщо він не їстиме, то може померти!» — подумала Кароліна.

Серце в неї болісно стислося.

Після обіду Кароліна й Мірлітон знову пішли на пошуки. Як і вранці, все було марно. Совеняти з круглими золотистими очима не було ні в закутках тунелю, ні в дуплах дерев.

Повертаючись додому, Кароліна зустріла лікаря. Він був занепокоєний. Сказав, що не розуміє дідусевої хвороби. Адже в нього нічого не боліло, його тільки гнітила страшенна втома. Йому неймовірно хотілося спати — оце й усі симптоми. «Так не може тривати довго, — додав лікар. — Дідусь ослабне, і хтозна, чим усе це скінчиться».

— Адонісе, Адонісе, благаю, зроби що-небудь! — мовила Кароліна до Адоніса.

— Тік-так, тік-так, що я можу зробити? — скрушно мовив годинник.

— Я мушу знайти дідусеве совеня! Де тільки його не шукала — нема… Вже не знаю, що й робити…

— Тік-так, тік-так! А чи не зазирнути тобі в дзеркальну шафу?

— У дзеркальну шафу? — перепитала дівчинка.

— Щиро кажучи, я не бачу іншої ради… Тік-так, тік-так!

— Але ж, Адонісе, совеня не може бути в дзеркальній шафі! Її відчиняли двадцять разів. Крім простирадел, рушників і хусточок, там нічого нема.

— Тік-так, тік-так! Коли я кажу «дзеркальна шафа», то маю на увазі дзеркало, а не шафу, — сказав Адоніс. — У дзеркалах відбивається багато різних речей. Якщо ти відважишся увійти в це дзеркало, може, щось там і знайдеш.

— Але ж я ніколи не зможу увійти в дзеркало! Воно з такого товстого скла!

— «Але ж, але ж!»— обурився Адоніс. — Повторюєш, як та папуга…

Кароліна промовчала. Вона подумала, що, може, Адоніс став забалакуватись через усі ті прикрості, та не насмілилась сказати це вголос.

Бачачи її розгублене обличчя, Адоніс нарешті всміхнувся.

— Тік-так, тік-так! Іноді, за особливих обставин, діти можуть увіходити всередину дзеркал. Таке було з маленькою дівчинкою, ім’я якої тобі, звичайно, відоме. Її звали Аліса. Ти, певно, читала про її пригоди?

— Ні, не читала, — відповіла Кароліна.

На Адонісовому обличчі проглянуло невдоволення.

— Пробачте, — квапливо мовила Кароліна.

— Не перебивай мене, — сказав Адоніс. — Тік-так, тік-так… Отже, цієї ночі, як тільки почуєш, що я вибиваю північ, встань з ліжка, підійди до дзеркальної шафи і легенько натисни руками на дзеркало. А що буде далі, побачиш сама.

— Гаразд, я зроблю, як ви кажете, — відповіла Кароліна.

— От і добре, тік-так, тік-так! А тепер на добраніч. Зараз же лягай у ліжко.

— Я ляжу. Спасибі, любий Адонісе!

Кароліна наділа піжаму, лягла і вкрилася ковдрою. Але вона пильнувала, щоб не заснути. В неї не згасала надія знайти совеня; крім того, в її серці ожило трохи тривожне чекання нової пригоди.

X

Годинник стиха захрипів. Кароліна скочила з ліжка й пішла до шафи, дзеркало якої м’яко поблискувало в сутінках.

Спочатку вона побачила в дзеркалі тільки себе — невеличку худеньку дівчинку з довгим волоссям.

Потім, коли підійшла зовсім близько до дзеркала, їй здалося, що по склу пішли хвильки, наче по стоячій воді, якої раптом торкнувся вітер. Кароліна поклала обидві руки на скло, і вони, замість наштовхнутися на холодну й тверду поверхню, пройшли крізь дзеркало.

Дзеркало було не з води і ніби й не з скла, а з гладенької й холодної плівки повітря! Проникнути крізь неї Кароліні було зовсім не важко. Ще не змовкли лункі удари годинника, як дівчинка опинилася всередині дзеркала.

Перед нею простелилася доріжка, посипана жовтим піском, яка зміїлася поміж чагарником і зникала десь далеко-далеко. Зусібіч лилося м’яке зеленкувате світло.

Кароліна повільно, наче боялася порушити чари, ступила вперед.

Навколо — тиша. Ні в небі, ні на гілках — жодної пташки. Невже тут можна знайти дідусеве совеня?.. Але ж Адоніс сказав, що тільки дзеркало може допомогти. Отож треба вірити. Треба йти вперед…

Кароліна йшла і йшла.

Пісок був м’який і не рипів під ногами. Не чулося жодного подиху вітру. Всі листочки на кущах були нерухомі. Ця тиша й нерухомість налякали Кароліну. їй здалося, що бона опинилась у закляклій, давно мертвій країні. І їй схотілося повернутись до своєї затишної кімнати. Проте це з її вини у вікно їдальні вилетіло совеня з круглими золотистими очима! Ні, треба будь-що знайти його!

Кароліна опанувала себе й пішла далі. Доріжка не була пряма, вона примхливо зміїлася. На кожному повороті Кароліна сподівалась побачити щось нове, але нічого не мінялося: навколо були освітлені зеленавим світлом кущі й пісок, що танули в імлі. Дівчинка повертала праворуч, потім ліворуч, і їй здавалося, що вона крутиться на одному місці. Цьому не видно було кінця-краю.

«Куди я йду?» — думала Кароліна. Її надії потроху розвіювались.

 

Згодом, обійшовши якийсь кущ, Кароліна побачила вдалині величезну тінь. Дівчинка наддала ходи й опинилася перед якимись дивними дверима. Великі, прямокутні, вони були застебнуті на срібну застібку. Але найбільше дивувало те, що двері були оббиті оксамитом. Де вона їх бачила раніше? Вона вже бачила ці двері — в цьому не було анінайменшого сумніву. Дівчинка навіть пізнала дірочку, що її проїла міль у лівому нижньому кутку.

«Не може бути! — подумала Кароліна. — Таж це палітурка альбому, в якому зберігаються давні родинні фотокартки!»

Справді, перед нею стояв величезний домашній альбом. Їй лишалось тільки повернути штифтик, що тримав застібку, і витягти срібний засув. Альбом відкрився, з’явилась перша сторінка, тобто ті, хто був на першій сторінці: дві повненькі дівчинки із завитим волоссям, які гралися в пісочку. Це, певно, були тітонька Люся й тітонька Франсуаза. Одягнені в однакові платтячка, з м’якими кучериками на головах, вони насипали пісок у відерця й висипали його на край доріжки, а тоді пригладжували купки піску долонями і підводились, горді зліпленими «пиріжечками».

Ось менша дівчинка насипала піску у відерце, а потім висипала його на голову сестрі й засміялася. Старша дівчинка розплакалася й стала терти очі. Тітонька Люся ще раз зробила капость тітоньці Франсуазі! Кароліна відразу пізнала вдачу пустунки Люсі, котру, як розповідав тато, змалку називали Паливода.

Кароліна хотіла б поговорити з дівчатками, але ті явно не цікавились нею й, мабуть, навіть не бачили її.

Дівчинка стала роздивлятися інші фотокартки. Їй не треба було гортати сторінки величезного альбому — вони розсувались перед нею, наче запона з туману.

Ось ясноока білява дівчина в куценькій розкльошеній сукні й черевичках на високих підборах граційно нахилила голівку. Це мама, сфотографована в той день, коли їй виповнилося п’ятнадцять років. Хіба це не диво — побачити маму такою, якою вона була в юності? Яка вона гарна! Кароліна намагалася привернути до себе мамину увагу, але марно: її юна мама, як і на фотокартці, милувалася щойно подарованим браслетом; потім вона сама, без партнера, закружляла у вальсі, легка, як метелик.

А хто цей підліток з розкуйовдженим чубом, з книжками під пахвою? Тато! Тато повертається зі школи в кінці навчального року, несучи купу книжок, якими його нагородили за відмінне навчання й поведінку. Він удає, що це йому байдуже, але очі його радісно сяють.

Кароліна йшла від сторінки до сторінки, поринаючи в минуле дорослих, у яке досі майже не вірила.

Ось дівчинка в смугастому купальнику позує перед картиною, на якій намальована скеля, об котру розбиваються морські хвилі. У дівчинки з-під гривки цупкого волосся світяться веселі очі. Це бабуся.

А ось і дідусь — хлопчик у матросці й коротеньких штанцях. Він котить обруч.

Дідусь! Це ж задля нього, задля свого старенького дідуся Кароліна пустилась у таку далеку й незвичайну дорогу. І той хлопчик, що став її дідусем, не міг, думала дівчинка, бути байдужим до того, що зникло його совеня. Треба було за всяку ціну привернути його увагу.

Кароліна почала кружляти навколо хлопчика, ставати між ним і обручем, та хлопчик, здавалося, не бачив її. Вона спробувала схопити обруч, але відчула в долоні порожнечу.

Що робити? Розгублена, Кароліна сіла на узбіччя. Вона так довго йшла, що вже трохи стомилася, а прихилитись нема до чого: дерева, кущі — все було нетривке, наче дим.

Дівчинка щосили загукала:

— Дідусю Поль, дідусю Поль, послухай, благаю тебе!

Дивно було називати дідусем хлопчика, меншого, ніж вона сама. А втім, той хлопчик її не чув…

Хлопчик побіг далі, і Кароліна, пхинькаючи, подалася слідом, майже ні на що вже не сподіваючись.

Раптом хлопчик ніби розчинився в повітрі. А може, це перегорнулась сторінка альбому?

За мить хлопчик з’явився знову. Тепер він стояв біля кам’яного бортика фонтана. Кароліна відразу пізнала той порослий мохом фонтан у їхньому садку. Власне, то вже був не фонтан, а занедбане водоймище, оточене кущами старої ожини. Цей фонтан був такий давній, що дідусь міг хлопчиком сфотографуватись біля нього.

Хлопчик стояв непорушно й уважно дивився на лев’ячу голову, з пащі якої витікала вода.

Кароліна згадала, що раніше, коли фотографували дітей, веліли їм широко розплющувати очі й дивитися в об’єктив: мовляв, звідти от-от вилетить пташка.

Усе було непорушне. Вода нечутно витікала з лев’ячої пащі; хлопчик стояв заклякнувши, з великими, широко розплющеними очима.

Кароліна мимоволі теж затамувала подих.

Аж тут з-за лев’ячої голови випурхнула пташка. Совеня! Дідусеве совеня з круглими золотистими очима!

Совеня всілося на хлопчикове плече. Хлопчик усміхнувся.

І Кароліні раптом сяйнуло:

«Фонтан! Я не здогадалася пошукати біля фонтана!»

Певно, вона знайшла те, що шукала: все навколо несподівано затуманилось, стало невиразним, розчинилося н зеленавому повітрі. Вона вже ледве бачила хлопчика. Ще мить — і він зник.

Кароліна повернулась і пішла назад.

Дівчинка в смугастому купальнику, підліток з книжками, якими його нагородили за відмінне навчання, юна дівчина в святковій сукні й пухленькі дівчатка — всі вони розпливалися хмарками й танули, танули…

На обрії замрів вхід до задзеркального краю — великі сріблясті двері.

XI

Кароліна майже побігла. Тепер їй хотілось якнайшвидше покинути задзеркальний край, що трохи лякав її своїм незмінним освітленням і мешканцями, застиглими в своїх далеких часах.

Нарешті вона добулася до сріблястих дверей і натисла на них долонями, гадаючи, що легко пройде крізь них назад.

Однак дзеркало стало твердим і негнучким, як і будь-яке грубе скло.

Кароліна притулилась обличчям до його гладенької поверхні й побачила з протилежного боку свою затишну кімнату, ліжко з мусліновим покривалом, стілець, на якому лежав її одяг — адже вона роздяглася перед сном. Коли це було? Кароліна так довго ходила в отій дивній країні, що ні в чому вже не була впевнена. Три дні чи три роки вона блукає в задзеркальній країні? Вона не знала.

Дівчинка знала тільки, що дуже хоче повернутися до своєї кімнати. Їй було страшно.

Вона водила долонями по зворотній поверхні дзеркала, сподіваючись знайти бодай якусь щілинку, тріщинку, але скрізь наштовхувалась на холодне і тверде скло. Вона була наче муха, що б’ється об шибку, наче рибина, що замерзла в крижині.

Кароліна заплакала. Вона стала кликати:

— Порятуйте мене, тату, мамо!

Відповіді не було. Та й як могли почути її батьки, що спали в своїх ліжках по той бік дзеркала? Кароліна загубилася в іншому світі. Мабуть, космонавти на Місяці й ті були ближче до звичайного життя…

Кароліна загукала ще голосніше, загрюкала в сріблясті двері обома кулачками.

Це жахливо — бути так близько від своєї кімнати, бачити улюблені речі — і не мати змоги дістатись до них. Невже вона назавжди лишиться в країні втраченого часу і з дня в день робитиме ті самі рухи, як маленькі пухленькі дівчатка, як юна дівчина в святковій сукні, як підліток з книжками і хлопчик з обручем? Ні, це неможливо, це неможливо! І вона щосили закричала:

— Рятуй мене, Адонісе!

І тоді до неї долинуло бамкання годинника.

Потім дзеркальне скло стало м’яким, як желатинова пластинка, що тане на вогні. Ще трохи — і пластинка стане рідкою, а тоді перетвориться на плівку повітря. Проте Кароліна не мала терпцю чекати — вона кинулася крізь дзеркало, розриваючи його, тягнучи за собою липкі шматки й нитки, і впала, важко дихаючи, на ліжко в ту хвилину, коли Адоніс вибив останній удар півночі.

Як бачите, Кароліні здалося, що вона дуже довго блукала по задзеркальній країні серед пам’яток минулого, а насправді була там лише одну мить — час, протягом якого годинник відбивав дванадцять ударів, бо вона увійшла в дзеркало, коли Адоніс почав бити.

Дівчинка хотіла піти подякувати Адонісові, але не мала вже сили.

Вона впала на ліжко й поринула в сон.

XII

Коли Кароліна прокинулась, сонце вже підбилося височенько.

Вона подивилася на дзеркальну шафу і спершу нічого не помітила. Підійшовши ближче, побачила на дзеркалі легенький слід у формі людського тіла. Його було ледве видно. Хтось інший його і не помітив би, але Кароліна знала — то лишився на дзеркалі шрам від рани, якої вона йому завдала.

Дівчинка швиденько вмилася й побігла подякувати Адонісові хоча б усмішкою.

Годинник цокав спокійно, ніби нічого не сталося.

У будинку стояла тиша, але не сонна тиша щасливого спокою, а сумна тиша хвороб і жалоби.

Дідусеві не покращало.

Марієтта кутиком фартуха витирала очі; бабуся, склавши на колінах руки, сиділа згорблена й мовчазна.

Нікого більше не було. Може, мама, тато й тітоньки сидять біля дідусевого узголів’я?

Кароліна боязко запитала про дідусеве здоров’я, але бабуся лише похитала головою.

Дівчинка подумала, що треба якнайшвидше знайти совеня, коли вона хоче врятувати дідуся від наглої смерті.

Фонтан був далеко в глибині садка. Його оточував обмурівок з каміння і щебеню, що в багатьох місцях вилущився.

Кароліна часто чула від дідуся, що той фонтан тільки приваблює комарів і що його давно треба зруйнувати. Але всі заперечували. Їм подобався фонтан з лев’ячою головою, з пащі якої день і ніч тік водяний струмочок.

Як це їй не спало на думку вчора пошукати тут совеня!

Вона обійшла фонтан — повільно, вдивляючись в кожен кущик, що росли навколо нього, в обмурівок; потім присіла й обмацала кожну дірку в камінні. Совеняти ніде не було.

Час минав. Можливо, дідусеві ще погіршало, а совеня не знаходилось!

Кароліна скинула сандалі й перелізла через кам’яний обмурівок. Дно фонтана було трохи замулене й грузьке, і дівчинка ступала дуже обережно, щоб не посковзнутися і не впасти.

І все ж таки вона не втрималась, хитнулася й шубовснула в воду.

Вода скаламутилась, по її поверхні попливли травинки, листочки, гілочки; тоненькі й покручені, мов волосся русалок, водорості захилитались біля Кароліниних ніг. їй треба було на щось спертися, аби підвестися. Вона окинула очима обмурівок і кущі ожини. От би вхопитися за гілку! Та вона не могла дотягнутися, рука її діставала тільки до лев’ячої голови. Дівчинка вхопилася за цю голову й почала підводитись. Однак голову було поставлено дуже давно, і вона так потріскалась од сонця та дощів, що не витримала Кароліниної ваги, і дівчинка знову впала у воду.

Вона трохи забилася, але навіть не подумала про це, бо за лев’ячою головою раптом угледіла грудочку — оксамитово- сіру! Грудочка ворухнулася. Совеня! Воно змахнуло крилами й розплющило круглі золотисті очі.

Дідусеве совеня знайшлося! Яка радість! Аби тільки воно не знялося й не полетіло…

Совеня, може, і хотіло б утекти, але не могло: його ніяк не піднімали мокрі крила. Воно сиділо на обмурівку й кричало:

— Ух, ух, ух, ух, ух!

Кароліна рвонулася — де й узялася сила! — підскочила до совеняти, миттю скинула фартушок і накрила ним совеня.

Приголомшена пташка трохи поборсалась і затихла.

Кароліна понесла її додому.

Побачивши Кароліну — босу, з мокрим зібганим фартушком у руках, — бабуся аж зойкнула. Та хай би вона хоч сердилася, хоч сварилася, хоч гримала — Кароліні було байдуже. Вона прожогом кинулась до дідусевої кімнати. Дівчинка наче й не почула татового зауваження, щоб вона ходила тихше. Вона підбігла до ліжка, на якому куняв блідий схудлий дідусь із чорними колами під очима.

Кароліна розгорнула фартушок, узяла совеня й посадила його дідусеві на груди.

Совеня радісно ухнуло: воно, певно, було щасливе, що знову опинилося біля свого гніздечка. Ще мить — і воно впурхнуло у віконечко на дідусевих грудях і згорнулося клубочком у дідусевому серці.

Дідусь розплющив очі. Його обличчя враз проясніло, порожевіло. Він усміхнувся до Кароліни й, зблиснувши очима, сказав, що охоче чого-небудь поїв би. Чи не зосталося полуниць, що їх він учора хтозна-чому не схотів їсти?

Він підвівся з подушки й сказав, що почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.

Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.

День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.

 

За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав:

— А що зі мною все-таки було?

— Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато.

А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала:

— Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці.

Дорослим це здалося дуже дотепним жартом.

Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні…

 

Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом.

— Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так…

— Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна.

— Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком.

— Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна.

— Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься, що все це тобі приснилося. Я знаю — так було завжди, відколи я стою в цьому домі.

— А щось таке траплялося з іншими дітьми, які росли в цьому домі?

— Аякже! Однак не сподівайся, що вони можуть тобі щось розповісти тепер, відколи виросли. І ти також виростеш, Кароліно, адже ти так швидко ростеш! Скоро станеш дорослою дівчиною. Міряючи все життя час, я маю його…

— А мені не дуже хочеться рости, — сказала Кароліна.

— Невже ти хочеш назавжди лишитися такою, як нині, такою, як оті діти із задзеркальної країни?

— Ой, ні! — вигукнула дівчинка.

— Отож ти виростеш. І це буде чудово… А коли ти станеш дорослою, в тебе будуть діти.

— Я ніколи їх не сваритиму, — сказала Кароліна.

— Ха-ха-ха-ха! — засміявся Адоніс.

Потім він знову став серйозним.

— Я з ними розмовлятиму вночі, — сказав Адоніс. — Ти про це не знатимеш. Ти навіть забудеш, що я вмію розмовляти, і вважатимеш, що я — лише старий механічний пристрій для вимірювання часу. Саме так! І не суди надто суворо дорослих, бо й сама колись станеш дорослою.

— А яка пташка буде в мене? — спитала Кароліна.

— Про це дізнаються вже твої діти, — відповів Адоніс.

Він випростався в своїй дерев’яній тозі, і Кароліна збагнула — їхню розмову скінчено. Адоніс більше нічого не скаже.