Кароліна і дорослі

І

Якось улітку Кароліні страшенно набридли дорослі.

Це сталося під час канікул — найкращої пори, коли не треба ні рано вставати, ні ходити до школи, ні вчити уроків, — знай собі вилежуйся під рожевою пуховою ковдрою! Дні такі довгі, теплі, а вечорами можна скільки захочеш сидіти у ві­тальні…

Кароліна жила в дідусевому будинку. Він був великий, з просторими сонячними кімнатами; там стояли шафи, повні запашної білизни, буфети, від яких пахло варенням і айво­вим джемом. Крізь жорству на доріжках старого, трохи за­недбаного садка пробивалася трава, на клумбах буяли лілії, троянди, гладіолуси, мальви й дзвіночки.

У вітах розлогих дерев гніздилося безліч птахів, які аж заливалися щебетом, особливо на сході сонця (Кароліна чу­ла їх крізь сон, лежачи в своїй м’якій постелі) та ввечері, перед тим як лаштуватися спати на гілках.

Дівчинка мала б почуватися щасливою — адже вона вво­лю гуляла, бавилася, бігала по садку. Проте…

Проте одного ясного погожого дня їй прийшло в голову повстати проти дорослих — Кароліна вирішила, що вони не­стерпні.

Правду кажучи, дорослих біля неї було таки забагато. Насамперед, як у всіх — тато й мама.

Тато, як і завжди, цілими днями читав книжки, сидячи в кріслі, виставленому надворі, або в шезлонгу; часом він брав секатор і йшов підстригати бруслину чи буксус. Бабуся гнівалася — вона вважала; що її син зовсім не знається на садівництві.

А мама після сніданку йшла до альтанки. Там їй ніхто не заважав, і вона малювала на великих полотнах яскраві квіти. Час від часу вона клала пензлика і задумливо дивила­ся на малюнок.

Був іще дідусь, який від ранку до вечора бавив час на мансарді, подібній до голубника: чи то щось писав, чи витав у мріях — хто його знає…

Бабуся давала лад дому, тихо снуючи в стоптаних капцях із кухні в кімнати, з кімнат на горище; вона всім клопотала­ся й часто зітхала, що на неї скинули геть усю хатню роботу, проте коли хто-небудь пробував їй допомогти — сердилася.

Було ще дві тітоньки — Франсуаза і Люся: одна лагідна й млява, а друга весела й жартівлива: вона підсміювалася з усіх мешканців дому. До тітоньок часто приходили приятелі. Всі гуртом ішли до альтанки і розмовляли там про книжки, газети, а мама кидала своє малювання й слухала їх.

І нарешті, була Марієтта; вона прибирала в домі й допо­магала бабусі на кухні — фартух її завжди пахнув часником і петрушкою.

Отже, біля Кароліни було чимало дорослих як на одну дитину (бо хіба ж назвеш дитиною Мірлітона — цуценя ті­тоньки Люсі?).

Певно, тому дівчинка тільки й чула: «Кароліно, йди сюди! Не пустуй, Кароліно! Кароліно, ти не забула помити руки? Кароліно, облиш собаку! Кароліно, вийми пальця з рота! Ка­роліно, накривай на стіл! Кароліно, їж охайніше! Кароліно, ти забруднила плаття! Кароліно, принеси дідусеві окуляри! Кароліно, зашнуруй черевики! Кароліно, те, Кароліно, се, Кароліно, Кароліно, Кароліно, Кароліно, Кароліно…»

 

Це був нічим не примітний день. Світило сонце. Родина сиділи за столом. Під кінець обіду Марієтта принесла велике блюдо з ванільними тістечками. Перша поклала собі бабуся. Далі блюдо пішло по колу, і кожен накладав собі десертною лопаткою стільки тістечок, скільки йому хотілося.

Кароліна нетерпеливо чекала своєї черги. Вона дуже лю­била ці тістечка — сніжки зі збитого яєчного білка, всіяні ка­рамельками і политі солодким кремом. Дівчинка сподівала­ся, що, коли блюдо дійде до неї, там буде ще дуже багато сні­жок. Вона дивилась, як наповнюються тарілки дорослих. Ті­тоньки Люся й Франсуаза наклали собі цілу купу сніжок, а неуважний дідусь брав і брав з блюда… Нарешті блюдо пере­дали Кароліні — після неї лишалися тільки тато і мама. Ка­роліна подумала, що з чотирьох сніжок, які зосталися на блю­ді, вона може взяти собі аж три — всі знають, що діти дуже охочі до солодкого. Отже, їй ніхто нічого не скаже. До того ж дорослі, як завжди, жваво розмовляли про щось дуже серйозне й нецікаве і, здавалось, не звертали на дівчинку ніякої уваги.

Кароліна швиденько поклала собі в тарілку три сніжки, три айсберги, покраплені коричневим підпаленим цукром, шкодуючи, що мусить лишити на блюдці останню.

— Кароліно! — строго мовила бабуся.

— Кароліно, ти не сама, — тої ж миті докинув тато.

Кароліна, либонь, мала б вибачитись, удати, що кається, — і їй дали б спокій. Та замість цього, мовби підбурена якимсь чортеням, дівчинка задерла носика й відказала:

— А що, я маю право…

— Яке право? — спитала бабуся.

— Право їсти десерт, — відповіла Кароліна.

Оте чортеня, певно, було дуже задерикувате того дня, бо воно знову смикнуло дівчинку за язика, і вона додала:

— Ви брали перші, і більше за мене, а я голодна!

Що тут почалося!.. Кароліна нікого, крім себе, не любить. Кароліна розпещена. Кароліна — погана дитина. Кароліна і така і сяка!..

Дівчинка низько схилилася над сніжками. Вона відчула, що на очі їй набігають сльози, що вони ось-ось потечуть з-під набряклих повік, і ось вони вже потекли, хлюпнули, покоти­лись по щоках і капнули просто в крем…

«Які ж вони несправедливі, оті дорослі! — подумала Ка­роліна. — Самі брали, скільки хотіли, і ніхто їм не дорікав. А мені, раз я маленька, не можна…»

Тепер вона плакала, аж заходилась. І враз їй перехотілося тістечок, крему, а закортіло втекти до своєї кімнати і впасти на ліжко обличчям у подушку.

— Перестань плакати, — сказав тато, — такі великі дів­чатка не плачуть, коли їм роблять зауваження.

— Та ще й коли винні, — додала бабуся.

— Замовкни і їж, — обізвався дідусь.

— Не їстиму я! — крикнула Кароліна і, засліплена слізь­ми, схопилася з місця, перекинула стільця, на якому сиділа, шпурнула зіжмакану серветку, прожогом метнулась до своєї кімнати і зачинилася на ключ.

Можна уявити собі, які зараз у дорослих обличчя! Мама, мабуть, почервоніла, тато зблід, у бабусі скуйовдилось волос­ся, а дідусь, отетерівши, роззявив рота. Та Кароліні байдуже! їй уже несила терпіти — досить, досить, досить! Вона біль­ше й бачити їх не хоче!..

Зарившись лицем у подушку, Кароліна ридала, а думка про смачні сніжки, залишені на блюді, ні-ні та й зринала знову: чи не поділять їх між собою дорослі? А може, ще й віддадуть Мірлітонові?..

Потім Кароліна про все забула й поринула в своє горе.

Врешті-решт вона й справді повірила, що її хотіли зоста­вити без солодкого і що вона вкрай нещаслива.

II

Аж тут почав бити годинник.

То був дуже старий годинник. Кароліна, скільки себе пам’ятає, бачила його в домі. А бабуся казала, що він стояв тут ще задовго до того, як вона сама з’явилася на світ. Ка­роліна назвала його Адоніс. Їй здавалося, що старий годин­ник живий, і дівчинка часто зупинялася перед ним — поди­витись, як за скляними дверцятами б’ється його кругле й блискуче мідне серце.

Голос у Адоніса був лагідний і мелодійний; він щогодини відбивав потрібну кількість ударів, і дівчинці здавалося, що годинник виспівує час.

Його великий коричневий корпус був схожий на довгу, аж до підошов, тогу з цупкої вовняної тканини, а цифер­блат — на кругле, пласке обличчя — добре обличчя з двома нерівними вусиками стрілок.

Адоніс стояв на сходовій площадці другого поверху і зда­вався Кароліні добрим чарівником, що дбає про мир і спо­кій у домі.

Внизу дорослі, мабуть, ще розмовляли про Каролінину невихованість, обурювались її нечемністю. Або ж, що іще сумніше, зовсім забули про дівчинку. Однак поруч із тихою кімнатою чатував Адоніс, і його лагідний голос трохи розра­джував дівчинку.

 

Може, Кароліна, наплакавшись, заснула, бо їй вчулося, що двері тихенько прочинилися і якась висока, вузька по­стать прослизнула в кімнату.

Неймовірно! Ні, Кароліна, певно, таки снила… До ліжка підійшов Адоніс і нахилив до неї своє кругле біле лице з гар­ними золотистими цифрами.

— Тік-так, тік-так, не плач, Кароліно! — мовив Адоніс.

— Мені так гірко, Адонісе! — жалібно сказала Каролі­на. — Дорослі — несправедливі.

— Тік-так, тік-так, я знаю!

— Вони злі.

— Тік-так, тік-так, не перебільшуй!

— Вони не дали мені сніжок!

— Тік-так, тік-так, ні — вони тільки хотіли, щоб ти зоста­вила й іншим.

— А хіба солодке готують не для дітей?

— Всі люблять солодке, тік-так, тік-так. Витри сльози, усміхнися, і я скажу тобі одну таємницю.

Таємницю?! Кароліну захоплювали таємниці. Певно, са­ме тому вона не раз пробувала крадькома читати листи від нареченого тітоньки Люсі, а також наставляла вуха, коли до­рослі, розмовляючи, стишували голос. А тут Адоніс каже, що розповість їй таємницю! Таємницю, яку знатиме тільки вона! Яка радість!

Кароліна підвелася на ліжку і витерла сльози.

Тручи очі, дівчинка думала, що Адоніс зникне з кімнати, що їй усе це сниться. А сни, як відомо, завжди обриваються на найцікавішому місці.

Проте Адоніс стояв, до того ж біля самісінького ліжка дівчинки.

Кароліна так потерла повіки, аж перед очима в неї затан­цювали червоні цятки — однак Адоніс стояв на тому самому місці, уважний, приязний. І навіть — Кароліна була цього певна! — коли б мав руки, то, певно, пригорнув би її до свого старого мідного серця.

— Хочеш знати мою таємницю? Тік-так, тік-так, — сказав Адоніс.

— Дуже хочу! Скажи, будь ласка, скажи!

— Тік-так, тік-так, гаразд, зараз скажу.

Адоніс нахилився над ліжком і зашепотів до Кароліни. Дівчинка прислухалася. В кімнаті, крім годинникового голо­су, не чути було жодного звуку. Але те, що він казав, здава­лося таким надзвичайним, що Кароліна не вірила своїм ву­хам.

Від подиву в неї аж очі покруглішали й розтулився рот.

Адоніс казав, що всі дорослі, навіть зовсім старі, бережуть на дні серця скалки молодості — адже й вони були колись дітьми, а потім молодими.

Звісно, вони дуже нудні, хвалькуваті, зазнайкуваті, ще й думають, що дітям іде на користь, коли їх сварять, а часом і б’ють. Вони просто смішні з усіма своїми «ти мусиш», «тре­ба», «не можна». Та все ж під товстим шаром самовдоволен­ня, під пуховиком доброчесності жевріє крихітка того єства, яке було у них змалку.

Кароліна похитала головою — не вірилось їй у такі неби­лиці.

— Небилиці? Ні, — заперечив Адоніс. — Коли хочеш, я навчу тебе, як зробити, щоб ти побачила це сама.

Кароліні тільки того й треба було. Ні, вона не повірила Адонісові; те, про що він казав, здалося їй неможливим, але їй кортіло дізнатися, що ж воно за таємниця.

— Тік-так, тік-так, це не легко, — вів далі Адоніс. — Тре­ба звечора не спати, дочекатися, поки я продзвоню дванадцять разів. І приготуй чисту-чисту, добре випрасувану хусточ­ку — полотняну, білу-білісіньку. Коли настане північ і всі, крім тебе, спатимуть, приходь до мене на сходи, розгорни на долонях хусточку і чекай, коли пролунає перший удар. Тоді мій голос осяде золотим пилком на твою полотняну хусточку. Тільки-но я перестану дзвонити, хутко згорни її, зав’яжи дбайливо й поклади під подушку. Якщо хтось і побачить, то ніколи не здогадається, що лежить у хусточці. А завтра ці­лий день пильнуй хусточку; а як увечері всі сядуть за стіл, розгорни її — і побачиш…

— Що побачу? Адонісе, скажи, будь ласка!

— Ні, сьогодні я більше нічого не скажу, — відповів го­динник. — Ти сама побачиш, що буде далі. А зараз устань і йди у садок. Піди погуляй. Ти вже втішилась, чи не так? І не забувай про сьогоднішній вечір. І про ніч. Я призначаю тобі побачення.

Адоніс тихо вислизнув з кімнати. Він знову став на своїй площадці, і звідти приглушено долинуло його цокання.

III

Кароліна подалася в садок.

На щастя, тато з дідусем гомоніли про щось у вітальні і не бачили, як вона йшла; правда, сандалі вона несла в руках і кралась навшпиньках. Проте бабуся, яка завжди все помі­чала — на той час вона якраз складала тарілки у буфет, — гукнула:

— Кароліно, ходи сюди, я щось тобі скажу!

Та дівчинка, вдавши, що не чує, навіть не оглянулася.

Мама сиділа в альтанці, проте не малювала, а про щось розмірковувала. Вона була дуже сумна. Може, її картали за те, що в неї невихована донька?

Кароліна підійшла до плетеного крісла й знічено обізва­лася:

— Добридень, мамо!

Все ж таки мама — наймолодша серед дорослих; інколи навіть здавалося, ніби вона жалкує, що мусить поводитись, як поважна жінка, ніби їй хотілося б ще побути дитиною — пустувати, бавитись…

— Кароліно! — сказала мама. — Ти спала?

— Ні, — відповіла Кароліна, — я плакала.

— Постарайся бути трохи слухнянішою.

— Я постараюся…

В мами тепло світилися очі, на чоло спадало пасмо біля­вого волосся, і вопа була така добра, що Кароліна раптом пройнялася до неї довірою, і їй страшенно схотілося розповіс­ти мамі про Адоніса, про побачення, про таємницю. Але вона вчасно похопилася: добра чи ні — все одно мама доросла, а будь-кому з дорослих довірятись не можна. Крім того, якіцо таємницею з кимось поділишся, це вже не таємниця. Та й хто знає: а що, як Адоніс розгнівається на Кароліну і не дасть чарівного пилку?

Отож дівчинка тільки ніяково стисла пальці.

Мама знову взяла в руки пензлика.

Був полудень, в саду стояла липнева спека і тиша. Терпко пахло зіллям, троянди посхиляли голівки під пекучим сон­цем.

Кароліну обіймало лагідне, тепле повітря, аж співати хо­тілося. Мугикаючи, вона побігла до цуценяти Мірлітона і ра­зом з ним пішла гуляти. Час від часу дівчинка кидала палицю чи камінець, Мірлітон мчав до них, приносив Кароліні, а во­на кидала ще й іце.

Надійшла година полуденка, коли давали печиво з сунич­ним варенням. Бабуся, ніде правди діти, варила дуже смачне варення. Кароліна завжди з насолодою ним ласувала. Цього разу вона їла охайно-охайно — хотілося, щоб більше її не сварили, щоб мирно скінчився день; тоді їй легше буде до­чекатися півночі.

Знизу не чути було Адонісового цокання, але щопівгодини на весь будинок лунав його дзвін. Для Кароліни це було ні­би нагадування про її таємницю; їй здавалося, що Адоніс дзвонить тільки для неї, і дівчипка з вдячністю думала про нього.

Настав час вечеряти. Бабуся сказала:

— Кароліно, ти не хочеш накрити на стіл?

Кароліна зітхнула: ще й питають! Хай би вона відповіла, що не хоче, — таке піднялося б!..

Вечеря минула спокійно. Звісно, не обійшлося без «не клади ліктів на стіл», «не криши хліб», «доїдай шинку». А так нічого лихого не сталося. І груші в сиропі, подані на де­серт, теж були непогані. Потім дідусь із тітонькою Люсею грали за маленьким столиком у шахи, тато, бабуся і мама спо­кійно про щось розмовляли, тітонька Франсуаза читала, а Мірлітон спав.

Це був звичайний вечір. На садок спадали сутінки. Об абажур билися метелики.

Кароліна сама до себе всміхалася, гортаючи альбом з марками і думаючи, що вже десята година і що незабаром, незабаром…

— Кароліно, йди спати, — сказала мама.

Кароліна відразу послухалась, навіть не попросившись, як завжди, посидіти ще чверть години. Вона встала, всім по черзі побажала на добраніч і пішла до своєї кімнати. Минаючи Адоніса, вона по-змовницькому йому підморгнула.

Дівчинка зайшла до вапної, старанно вмилася і навіть почистила зуби, що не часто з нею траплялося. Адже опів­ночі в неї побачення! Їй хотілося бути гарною і охайною. Вона довго зачісувалась, напахтила волосся туалетною во­дою тітоньки Люсі (їй це забороняли, але хто там дізнається!). Вона перебрала тюбики й коробочки тітоньки Франсуази — якоїсь хвилини навіть ладна була нафарбувати губи, але враз передумала. А що, як це не сподобається Адонісові? Поди­вившись у дзеркало, Кароліпа вирішила, що вона гарна. На­решті дівчинка повернулась до себе в кімнату, але двері ли­шила прочинені. Вона лягла в ліжко і вся напружилася, аж задерев’яніла — будь-що треба було не заснути!

Знизу долинав брязкіт тарілок, грюкіт стільців, приглу­шені голоси, дзявкання Мірлітона, чути було, як чхає дідусь.

Кароліна любила слухати голоси і кроки людей: це дода­вало їй упевненості, вона не почувала себе самотньою в тем­ряві. Але цього вечора їй не терпілося, щоб усі швидше пі­шли спати. І коли вже вони перестануть швендяти? Коли набридне їм грати в ті шахи? А раптом опівночі вони не спатимуть — що тоді? Нарешті Кароліна почула, як дорослі бажають одне одному доброї ночі й піднімаються сходами. Проходячи повз Каролінину кімнату, мама заглянула в прочи­нені двері. Кароліна заплющила очі й прикинулась, ніби спить. Мама пішла далі; всі двері позачинялися.

Кароліна увімкнула нічник, встала й попрямувала до ша­фи — взяти чисту полотняну, гарно випрасувану хусточку. Потім сіла скраєчку ліжка й стала чекати, поглядаючи на свій новенький будильник, щоб не проґавити дванадцятої й бути напоготові, коли залунає Адонісів голос.

IV

Кароліна намагалась не заснути, але її повіки ставали дедалі важчі, трохи боліли очі, і вона кілька разів позіхнула. Вряди-годи вона поглядала на свій будильник, і їй здавалося, що час плине дуже повільно.

«Який дивний той час! — думала дівчинка. — Коли гуля­єш, він минає так швидко, що не встигнеш розгулятися, як треба йти додому, а коли нетерпляче чогось чекаєш, наприк­лад, кінця уроку математики або, як сьогодні, надзвичайної пригоди, він наче спиняється…»

Дівчинка на мить заплющила очі, щоб вони відпочили.

Можливо, вона задрімала. Очі її розплющились саме в ту мить, коли Адоніс тихо захрипів — так завжди бувало перед тим, як він мав видзвонювати удари; може, він був старий і трохи застуджений? А може, прочищав отак горло, щоб мати дзвінкіший голос?

Кароліна скочила з ліжка, босоніж кинулась до годинни­ка і ледве встигла розгорнути на долонях свою гарненьку хус­точку.

Адоніс повільно, співуче відбив дванадцять ударів.

Перед очима в Кароліни затанцював золотий пилок, але вона питала себе, чи це не той сонячний пилок, що ріже очі, коли хочеться спати. Бабуся тоді каже: «Кароліно, мабуть, у нас уже побував добрий гном».

Це той гном, про якого співають у дитячій пісеньці:

І є там такі ще слова:

Тим часом годинник віддзвонив; тепер він стояв і спокій­нісінько собі цокав.

Кароліна пильно подивилася на Адоніса, проте він навіть не підморгнув їй.

Дівчинка зрозуміла, що більше нічого не буде і що їй уже час лягати спати. Вона згорнула хусточку, зав’язала всі чо­тири кутики, поклала її під подушку, лягла і вмить заснула.

Їй снився Адоніс, золотий пилок і сад, залитий місячним сяйвом.

V

Прокинулась Кароліна пізно. Сонце, яке вривалося крізь жалюзі, покреслило кімнату золотими смугами. Надворі, ма­буть, було жарко.

Кароліна знайшла під подушкою старанно зав’язану хус­точку і зраділа: від самого початку пригоди вона боялася, що снить. Але пилок Адонісового голосу лежав у хусточці, і їй лишалося тільки чекати вечері, щоб випробувати його чарівну силу.

Вона швиденько вмилася, почистила зуби і зайшла в кухню. Там Марієтта мила посуд. Кароліна привіталася й квапливо проковтнула сніданок — три тартинки й велику чашку какао.

Потім вона побігла в садок, знайшла Мірлітона й стала з ним гратися.

День минав спокійно. Час від часу Кароліна торкалася кишені фартушка, де лежала зав’язана хусточка, — упевни­тись, що вона не загубилася.

На обід була теляча шинка і її улюблені тістечка із шоко­ладом. А потім у гості прийшли з батьками Каролінині по­дружки: Еріка й Маріель. Кароліна бавилась з ними в пі­жмурки і в котика та мишки.

Вечір довго не наставав. Та врешті сонце схилилося до обрію, і на цей раз бабусі не довелося двічі повторювати, щоб Кароліна накривала на стіл.

Усі почали вечеряти. Кароліна їла і все м’яла в руці свою хусточку.

«Коли ж краще її розгорнути? — думала вона. — Мабуть як подадуть солодке».

Коли бабуся поставила на стіл блюдо з фруктами, Каролі­на зважилася. Вона крадькома розгорнула хусточку на ко­лінах.

Дівчинка турбувалася: хоч і вірила Адонісові, та все ж боялась, що ця дивовижна пригода їй приснилася.

Але те, що вона побачила, коли розгорнула хусточку, було надзвичайне, просто приголомшуюче! Та, щоб усе до пуття розповісти, треба перейти до наступного розділу.

VI

Коли Кароліна розгорнула хусточку, з неї знялася ле­генька хмаринка. Вона пропливла над столом і вмить розта­нула в повітрі.

І тут сталося диво дивне!

Дорослі, як і досі, сиділи й спокійнісінько собі гомоніли. А тим часом у кожного з них на грудях, там, де серце, з’яви­лось по маленькому віконцю — такому, як ото бувають у на­стінних годинниках: зелені по краях і заокруглені зверху.

Всі віконця враз одчинилися, і з них виглянуло по живій пташці; вони розтуляли дзьоба й лопотіли крильми.

Кожен з дорослих мав по пташці, проте всі пташки були різні: на маминих грудях з-поміж складок рожевої сукні виглядала синичка; вона витягала шийку, крутила голівкою і роззиралася на всі боки. Над верхньою бічною кишенею в тата — він звичайно клав туди сигарети — вистромив довгого дзьоба кулик; він струшував чубчиком зовсім як тато, що любив закидати головою назад свого довгого чуба. На бабуси­них грудях надувала воло й туркотіла голубка, на грудях ті­тоньки Люсі сидів зяблик, на грудях тітоньки Франсуази — горлиця.

Але найчудніша пташина визирала з віконечка на грудях дідуся. Це було попелясте совеня з куцим дзьобом і кругли­ми золотистими очима — такими круглими, що здавалося, ніби воно в окулярах.

Пташки весело щебетали, перекрикуючи одна одну. Однак тільки Кароліна чула їхнє «ру-ру-ру», «куїк-куїк-куїк», «тіу- тіу-тіу», «плюїт-плюїт-плюїт», «кік-кік-кікі», «ух-ух-ух»…

Дівчинка дивувалася: як цього галасу не чують дорослі? Справді, годі було повірити, що дорослі розводять свої балач­ки і не бачать, що там, де в них серце, сидять пташки, і не чують їхнього щебету.

Старий Адоніс не обманув: Кароліна побачила, що кожен із дорослих носив у себе в грудях ніжну й веселу пташку. Отже, ці пташки лишились їм у спадок од часів, коли вони були ще дітьми. Щоправда, дорослі й самі про це не зна­ють… Але ця таємниця свідчить, що вони не такі вже й старі і не такі вже й недобрі…

Нащебетавшись у своїх гніздечках-віконечках, пташки випурхнули з них і почали літати над столом. Вони дзьобали кришки хліба, краєм крил черкали волосся дорослих.

Потім вони закружляли по всій їдальні, посідали на люст­ру. Люстра загойдалася, а разом з нею загойдалися тіні, і дідусь сказав:

— Тут протяг. Кароліно, піди подивись, чи зачинені две­рі у вітальню.

Кароліна, спідтишка всміхаючись, пішла до дверей і, коли поверталася, теж не могла стримати усмішки. Тато строго спитав, чому це вона пирхає в серветку. Кароліна, ясна річ, не сказала чому, але не образилась на тата, а ще дужче зве­селіла.

Вечеря кінчалася. Пташки, мабуть, уже втомилися, під­летіли до своїх господарів і посідали — ця на плече, та на голову, а та на руку. Вони вже не співали, а посхиляли го­лівки. Кароліна зрозуміла, що вони сонні. І справді, дівчинка побачила, як пташки впурхують до своїх гніздечок-віконечок і вмощуються в них.

Годинник вибив дев’ять ударів, віконця зачинилися і вмить зникли, наче їх і не було.

Родина підвелася з-за столу.

Кароліна, як і позавчора, взяла свій альбом з марками, але замість мріяти про подорожі в міста і країни, назви яких були написані на маленьких паперових квадратиках, вона задумалася. Дівчинка була така тиха, що мама занепокоїлась, чи вона не хвора. Бабуся порадила напоїти її відваром вер­бени, а тато сказав, щоб вона лягала в ліжко. Кароліна слух­няно згорнула альбом, сказала всім на добраніч і пішла до своєї кімнати.

Вона зупинилася перед Адонісом.

Годинник цокав і, здавалося, вдоволено всміхався.

Кароліна сказала, що їй було дуже цікаво побачити пта­шок, але Адоніс не відповів.

Дівчинка ніжно погладила гладенький дерев’яний кор­пус годинника і легенько поплескала його по боках.

Вона лягла, але довго не засинала. Заплющивши очі, вона бачила маленьких пташок, що жили в серцях мами і тата, бабусі і дідуся, тітоньок Франсуази і Люсі.

І раптом їй забаглося випустити їх на волю ще раз. Та чи ж можливо це? Чи лишився в хусточці золотий пилок?

Аж тут двері тихенько прочинилися. Кароліна подумала, що то мама прийшла поцілувати її на сон. Але то був Адоніс. Він мовчав. Стояв великий, темний, майже суворий. І в його цоканні вчувалося: «Ні, ні, ні, ні, ні, ні».

Кароліна благально мовила:

— Адонісе, любий, хай іще раз відкриються гніздечка- віконечка з пташками! Один-єдиний раз!

— Ні, ні, ні, ні, ні, ні!

— Завтра ввечері, будь ласка, дуже тебе прошу!

— Ні, ні, ні, ні, ні, ні!

Адоніс зник із кімнати.

«Я так мало бачила тих пташок, навіть не встигла їх доб­ре роздивитися, — подумала Кароліна. — Цікаво, чи голубі очі в бабусиної голубки?»

Вона вважала, що Адоніс надто вже суворий. І їй закор­тіло не послухатись годинника і ще раз, один тільки раз ви­кликати пташок. Аби лише зостався пилок у складках хус­точки…