Лісовий розбійник
Летить попереду, показує дорогу до сухої яблуні-дички мудрий птах дятел Ковалик. Легко, землі не торкаючись, іде на своїх оксамитових лапах чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса. Войовничо пирхає, котить за ним їжак Стобурчак. А позаду, настороживши довгі вуха, заєць Лапчак вистрибує.
Та ще інколи збоку, поза деревами, мелькне Руда пляма — і щезне відразу. Чи ж не лисиця Облудниця хазяйчин наказ виконує, з кота Хитруна очей не зводить?
От і залишилася позаду велика сонячна галявина, давно не видно могутньої верхівки столітнього дуба, все густішає ліс, все темнішає тінь попід склепінням дерев… Зникла мережана папороть, гострі леза осоки приховали віконця болотяної води поміж купинами.
— Чи далеко, дятле Ковалику, та ведмежа бандура? — запитав кіт Хитрун.
— Ось минемо болото, на тім боці візьмемо праворуч, там побачимо тернові хащі…
Та не встиг доказати Ковалик, як затріщали кущі верболозу і з-за кривої вільхи вискочив, люто клацаючи зубами, сірий лісовий розбійник — Вовцюга-Волоцюга.
— Га-а-а! Ось де ти, коте Хитруне! Ну, тепер начувайся! — і замахнувся на Хитруна важкезною довбнею.
— Бий його, бий! — заверещала за вовчою спиною лисиця Облудниця.
Що ж, страх — поганий товариш…
Дятел Ковалик угору сахнувся, їжак Стобурчак миттю зібгався в тугий колючий клубок, а в бідолахи зайця лапи самі кинулися бігти.
Проте він волів краще загинути, ніж залишити друзів у біді: хоч лапи його дріботіли, сам Лапчак не втік, так і тупцяв на місці.
Ой, біда, ой, пропав кіт Хитрун Веселі Вуса!.. Вже лисиця Облудниця наперед нахабно вискочила: щоб, як торохне Вовцюга кота Хитруна довбнею, як уб’є його, то мерщій Хитруна ухопити, до хазяйки віднести. Вовцюзі — облизня, самій подяку заробити.
Але чому ж зупинився лісовий розбійник? Чому не впала на голову Хитрунові важкезна розбійницька довбня?
Бо сталося диво: примружився кіт-чарівник, і враз поплив зеленкуватий туман навколо Вовцюги-Волоцюги. Заслало туманом вовчі очі. Закліпав Вовцюга, замотав головою, розмахнувся ще дужче та й луснув… не кота Хитруна, а лисицю Облудницю.
І не зойкнула лисиця, по траві покотилася.
Зрадів очманілий розбійник: «Убив кота Хитруна!» Схопив за карк Облудницю, закинув собі на спину і дременув з нею крізь кущі без дороги.
— Не загуби здобич, вовче, — посміхнувся Хитрун.
А вовк, певний, що несе на спині кота Хитруна, мчав до Темного байраку. Еге, буде чим похвалитись хазяйці, а то все Вовцюга — дурень та Вовцюга — телепень. А тепер — нехай знають! І зароїлися у вовчій голові солодкі мрії…
За таку велику послугу поставила його хазяйка старшиною над усіма лісовими розбійниками. Сова Пазуриха служить у нього, Вовцюги-Волоцюги, сторожихою. А стерегти є що: повнісіньку яму свіжої здобичі зносять щодня йому звірята. І лисиця Облудниця служить, тільки не сторожихою, — Облудниця занадто злодійкувата, а так, на побігеньках. Він же, Вовцюга, покрикує на неї: «Швидше повертайся, руда!», а лисиця знай вибачається за колишнє своє глузування, вклоняється низенько та вихваляє Вовцюгу за розум. Усі в лісі Вовцюгу шанують, хазяйка ж звеліла! От життя, так життя, помирати не треба!
«А чи вбив я кота Хитруна, чи не вбив? Бабахну-но ще раз, для певності».
Зупинився розбійник, скинув на землю свою здобич і заточився від подиву…
— Тю, та це ж руда! А куди подівся отой клятий котище? — він струсонув обдерту лисицю. — Ти… той… жива ще?
Облудниця отямилася і вчепилася у вовка.
— Ах ти ж, телепню, дурню безголовий! Та я твої сліпі очі видеру!..
Що тут зчинилося! Зацьковано гарчав вовк, верещала лисиця, і кружляла в повітрі руда та сіра шерсть…
Першою схаменулась Облудниця.
— Я ще тобі віддячу, бовдуре, — куснула вона наостанку Вовцюгу і стала зализувати обдертого бока. — Слухай ти, дурню, якщо кіт Хитрун знайде Чубасиків сміх, хазяйка нам цього не подарує. А вони ж от-от прийдуть до ведмежої бандури!
— Ох, не подарує… — засопів вовк.
— Тож біжи щодуху до свого лігва і чекай. А я, якщо встигну, попереджу сову Пазуриху, нехай віднесе сміх до тебе. Та гляди добре, хазяйка жартів не любить!
І за мить розбіглися, лише сіра та руда шерсть повільно спадала на пом’яту траву.