На світанку біля столітнього дуба

Хоч бабуся Клопотуха і вистелила Хитрунові м’яку постіль у дуплі столітнього дуба, не спав Хитрун усю ніч, ходив лісом, про щось вітру розпитував.

Аж ось заплутався перший сонячний промінь у кучерявій чуприні столітнього дуба.

Пурх!..

То на галявину прилетіла жвава синичка Чепурушка, дзвінко привіталася й сіла на гілці коло білки Клопотухи.

Щось запирхало в траві, засопло, — прикотив їжак Стобурчак. Дарма що лапи криві, — не запізнився.

Посиділи, почекали, ніхто більше не приходить.

— Що за причина? — стала непокоїтися білка Клопотуха. — Де всі поділися? Обіцяли ж прийти Чубасиків сміх разом шукати.

Тут прилетів дятел Ковалик.

— Доброго ранку! Ух, утомився, запаморочила мені голову лисиця Облудниця: ще до схід сонця полетів я за річку — хвору вербу шукати. Літав-літав, та й не знайшов. Збрехала, напевне. Так-так-так! А чому нас так мало?

Почекали ще трохи, примчав захеканий заєць Лапчак.

— Де ж твоя совість, Лапчаче? — напосіла на зайця бабуся Клопотуха. — Час у дорогу рушати, а він десь вітра в полі ганяє! Ти, може, гриба мухомора гризнув ненароком, очманів? Чи просто проспав?

— Не спав я… бігав усю ніч… замучився… Простіть мені, — ледве пробурмотів заєць Лапчак.

І як же було Лапчакові не бігати, як перед очима — капуста! Отакезна! Ота сама, про яку набрехала лисиця Облудниця. Кинувся неборака капусту шукати, а совість шепоче: «Куди біжиш, зайче? Хіба забув, що вдосвіта треба бути на великій галявині?» Повернувся Лапчак. А в думці знову — капуста. Отакезна! Ні, не витерпів, пострибав шукати. І знову совість муляє: «Вертай швидше додому, ти ж до ранку не встигнеш!» Повернув додому, а в думці — капуста… Отак і кидався то сюди, то туди спантеличений заєць, аж доки зайчиха не перейняла та не присоромила.

Чекали, чекали, але ніхто більше не прийшов на велику галявину до столітнього дуба.

— То скільки нас тут? — запитав Хитрун Веселі Вуса.

— Я, — сказала бабуся Клопотуха. — Я, — статечно озвався дятел Ковалик. — Я, — відкашлявся їжак Стобурчак. — Я, — дзенькнула синичка Чепурушка. — І я… — присоромлено шепнув заєць Лапчак (він досі не міг оговтатись).

Кіт Хитрун повів своїм пишним вусом.

— Ти, бабусю Клопотушко, лишайся тут: дорога наша важка, а ти вже старенька. Ти, синичко Чепурушко, лети на узлісся до Чубасикової хати: пильнуватимеш, щоб якого нового лиха з ним не скоїлося. А ви троє підете зі мною — шукати Чубасиків сміх.

— А чи дізнався ти, шановний наш гостю, де саме маємо шукати? — запитав дятел Ковалик.

— Цілу ніч я пильно слухав таємничий шепіт вітру, прозорі дзвони-передзвони чаклунських трав, ледь чутні розмови чарівних квітів. І сказали вони мені, що є в лісі десь безверха дика яблуня. Давно всохло на ній листя, почорніло гілля, потріскалася кора. А навколо яблуні — густі терни поросли, ні дороги туди, ні стежини… Отам будемо Чубасиків сміх шукати.

— Правда твоя, гостю наш, така яблуня є. Знаю я всі чисто дерева у лісі, добре знаю і ту яблуню-дичку. Ех, яка була яблунька, кращої не знайдеш! Та вдарила блискавка в неї, відчахнула найбільшу гілляку. Всохла гілляка, а на ній полюбляв наш ведмідь Гуп-Туп-Медолюб грати, немов на бандурі. Натисне на гілку лапою та й відпустить. А гілка бринить, мов струна, співає… Та стала вся дичка всихати, покинув Гуп-Туп-Медолюб свою забавку. Заросли терни колючі навколо сухої яблуні-дички, переплелися в міцну огорожу. Давно туди ніхто не ходить, тільки назва лишилася — ведмежа бандура. Треба ведмедя покликати, нехай він терни проламає, бо вам туди не пройти.

— Не треба кликати ведмедя. Шукати Чубасиків сміх ідуть лише по своїй добрій волі. А крізь терни — я проведу. Показуй дорогу, дятле Ковалику!