Хитрощі лисиці Облудниці

Заєць Лапчак спочивав після далекої мандрівки, а зайчиха Лапчачиха лагодила його розтоптані постоли.

— Добридень вам у хату, — зазирнула лисиця Облудниця у віконце зайчачої халупки. — У нові мандри збираєшся, Лапчаче?

— Та… збираюся…

— Розваляться твої постоли, доведеться босому тупати.

— Босому то й босому, чи мені звикати, — і заєць Лапчак тихенько моргнув до зайчатка Лапчачатка, щоб воно защіпнуло двері, бо лисиця у хаті — то лихий гість.

— Хороше твоє Лапчачатко, хороше, — з досадою мовила Облудниця. — Відразу видно, що дуже смач… кхе-кхе… розумне. А я оце щось занедужала: бігла через капустяне поле, то мало лапи собі не вивернула об ту кляту капусту.

— Об яку капусту? — підскочив голодний Лапчак. — Де вона?

— Та далеченько звідси, ген-ген аж за селом, за крутою горою. І хто Ті, таку головату, насаджав — не перестрибнеш. І кому вона потрібна? Ну, прощавайте, мені спочивати час.

Одбігла лисиця, озирнулася, — вискочив із халупки заєць Лапчак та й чесонув капусту шукати.

«Шукай, зайче, шукай», — ошкірилася Облудниця.

— Ку-ку! Ку-ку!

— Че-ке-ке!

Зирнула лисиця вгору, а там зозуля Викрутасиха з сорокою Вітрогонкою про кота Хитруна розмовляють. І чепурний він, мовляв, і смугастий, і очі блискучі, і вуса пухнасті… Та все одна поперед одної поспішають —«ку-ку» та «че-ке-ке», — аж виляски по лісу йдуть.

— Ось цитьте! — гукнула лисиця. — Що завтра робити маєте?

— А те, що й усі: Чубасиків сміх шукатимемо!

— А чи знаєш ти, Вітрогонко, як той сміх шукатимуть?

— Ні, не знаю. А як? Як?

— Мовчки! Щоб анічичирк. Бо хоч одне слівце зрониш — все пропаде, не знайти вже нікому Чубасикового сміху. Чи зумієш мовчати, сороко?

— Ох, не зумію, ох, не змовчу, — забідкалася сорока. — Че-ке-ке! Краще не їстиму, не спатиму, тільки не мовчатиму…

— Тоді сиди собі й не рипайся. Та ховайся від очей кота Хитруна, бо сорому завдасть! І ти, зозуле, тікай швидше світ за очі, бо вже кіт Хитрун про тебе розпитував: «Невже вона за все життя жодного гнізда не звила? Ану пришліть її, сяку-таку, до мене, я її швидко навчу!»

Зачувши таке, зозуля Викрутасиха змахнула крилами і геть подалася без пам’яті.

Оглянулася Облудниця, синичку Чепурушку на гілці помітила.

— Здорова будь, кралечко, куди ти завтра збираєшся?

Не схотіла Чепурушка з Облудницею розмовляти, геть полетіла.

— Бач, яка цяця, — розгнівалася лисиця. — Шкода, що я тебе не з’їла, коли ти пташеням з гнізда випала! А все той Чубасик.

Спересердя Облудниця наскочила на їжака Стобурчака і поколола собі носа.

— А добра б тобі не було! Чого під ногами качаєшся?

— Не качаюся, а постіль стелю, щоб виспатися добре. Бо ж на світанку Чубасиків сміх почнемо шукати.

— Шукати? На твоїх кривих лапах? Ой, не сміши мене! Та хто ж тебе візьме? Кому ти потрібен?

— Ось не гніви мене, лиско, бо поколю!

— Тьху на тебе, колючого! — Та й побігла на болото до чаплі.

Стоїть чапля Довгов’язиха на одній нозі, а біля неї купка свіжої рибки поблискує, — видно, на струмку наловила.

— Матінко моя, яка красунечка! А шия! В жодного лебедя немає такої гнучкої та гарної. Що вже красуня, то красуня, кращої зроду не бачила! А… рибка для кого?

— Для кота Хитруна Веселі Вуса. Понесу завтра вдосвіта, — статечно відповіла чапля і заплющила одне око.

— Овва, ти ж нічого не знаєш! Просив мене кіт Хитрун переказати, щоб завтра ти цілий день на болоті чатувала, нікуди не відходила.

— Чому?

— Щоб часом бідолашний Чубасик в трясовину не потрапив. Загрузне — нащо йому тоді сміх? А рибку я сама Хитрунові понесу.

— Добре, — погодилася чапля, заплющила друге око й заснула.

Ум’яла хутенько рибку лисиця Облудниця та й гайнула до дятла Ковалика.

Дятел Ковалик саме повернувся з вечірнього обльоту лісу. Він вранці і ввечері облітав ліс та оглядав хворі дерева. Вже він вичистив на ніч дзьоба, витрусив і повісив на сучок свою стареньку, темну спецівочку, старанно загорнув у м’яке листя подаровані Чубасиком окуляри, які дуже беріг.

— Чого тобі? — запитав у лисиці.

— Я, дідусю Ковалику, до тебе від похилої верби. Там її такі короїди обсіли, хоч стань та вмирай! Благала-просила, щоб ти завтра удосвіта прилетів, може, порятуєш.

— Яка це похила верба? Я всі дерева в лісі знаю, не стрічав такої.

— Та тож не в лісі, то за річкою. Чи ж вона, бідолашна, винна, що не в лісі росте? Порятуй її, всихає.

— Завтра вдосвіта не можу, піду з котом Хитруном Чубасиків сміх шукати.

— Чубасиків сміх всі чисто шукатимуть, а нещасливої верби ніхто не порятує. Чи є та правда на світі?..

Збентеживши старого, лисиця метнулася простісінько до ведмежого барлога.

З барлога чулося жалібне бурмотіння: Гуп-Туп-Медолюб лежав поперек барлога, підклавши під голову колючий корч.

— Ох!.. Ніженьки мої!.. О-ох!.. Спинонько моя!.. О-ох-ох! Увесь карк ніби джмелі скусали…

— То ляжте, дядечку Медолюбе, вздовж, а не впоперек. Під голівоньку лапу підкладіть, а корча викиньте.

— Еге, вздовж… Еге, лапу під голову… Та я ж так засну, що до завтрашнього вечора не прокинуся. А вдосвіта ж треба йти Чубасиків сміх шукати.

— Та ви, дядечку Медолюбе, лягайте ладком, а я вас ще до світанку збуджу.

— А не збрешеш, руда? Бо ж я тоді перед усім лісом осоромлюся.

— Та щоб мені лапи покорчило, коли збрешу! Ані на крок від барлога не відійду, сама на тому корчі сидітиму!

Ведмідь подумав, почухав потилицю, покректав… І, пожбуривши з-під голови корча, простягнувся вздовж барлога.

Та як хропонув, аж комарі розлетілися.

— Спи, спи, — захихотіла Облудниця і побігла додому. По дорозі ще борсука Хропунця налякала, буцімто назавтра мисливці до лісу збираються, то хай зранечку борсученят стереже і всіх сусідів попередить.

Тільки до білки Клопотухи не посміла поткнутися — знала, що та запросила до своєї господи чарівного гостя — кота Хитруна.