Змова в зеленому байраці
В глибині лісу, далеко від великої сонячної галявини, за густими колючими хащами підступною пасткою причаївся Темний байрак. Недобра слава йшла про це місце. Мало хто зважувався наближатись до нього.
Моторошно, непривітно у Темному байраці. Навіть в ясний день не загляне сюди сонячний промінь. Вітер не гойдає зелених кущів, не торкає дерев, — повсихали дерева, почорніли кущі. Лише непорушно лежить на дні Темного байраку величезний жовтий камінь, голий та холодний, немов стереже чиюсь лиху таємницю.
Біля жовтого каменя, поклавши перед собою важку довбню, сидить сірий лісовий розбійник Вовцюга-Волоцюга. Певне, недаремно прийшов сюди вдень лиходій.
Поруч лупає жовтими банькатими очима сова Пазуриха. І ця ніч полюбляє, чого вдень не спить?
Аж ось затріщало сухе галуззя, і до байраку скотилась захекана, немов за нею хорти гналися, лисиця Облудниця.
— Ох мчала ж я, ох і поспішала ж я! Ти тут, хазяєчко?
— Ну що там, кажи ш-ш-швидш-ш-ше! — прошипіло з-під жовтого каменя.
— Про все дізналася, про все довідалася, люба хазяєчко. Цей дурноверхий заєць Лапчак привів-таки кота Хитруна Веселі Вуса. Завтра кіт Хитрун та інші звірі шукатимуть Чубасиків сміх. Хай пошукають, хи-хи!.. А зберуться вони рано-вранці на великій галявині під столітнім дубом. Всіх бачила, все чула! Скільки мого клопоту на це пішло… Ти ж не забудь про мої старання, хазяєчко!
— Не забуду, Облуднице, за вс-се віддячу. Коли заростуть глухими тернами вс-сі дороги до ліс-су, коли с-сонце не прогляне в гущавину і в пітьмі пов’януть вс-сі квіти; коли змовкнуть пташки, заніміють звірята і забудуть с-свій голос… Тільки мій пос-свист слухатимуть ці нікчеми, тільки моїй волі с-скорятимуться! Вс-сім вам щедро віддячу тоді, коли с-стану хазяйкою ліс-су. Кажи, Пазурихо, чого б ти хотіла?
Сова, що вже потроху стала куняти, стрепенулася.
— Мені б… мені б щоночі тисячу мишей. Ото б зажила, охо-хо!
— Мишей? Дурна, зайченят молоденьких їстимеш. С-самі прибігатимуть до твого дупла. А на закуску — с-солов’ята. Їж с-собі та с-пи. А ти, Вовцюго, чого забажаєш-ш-ш?
Вовцюга-Волоцюга засопів, почухався, зітхнув.
— Хотів би я, хазяйко, щоб мене в лісі шанували. Щоб за розумного мали. А то — тільки бояться…
— Накажу розумним тебе називати, всі твої примхи с-сповняти. Ну, а ти, Облуднице? Ти чого хочеш-ш?
— Нічого я, хазяєчко, не хочу для себе, хочу тільки єдиного: тобі догоджати, тебе тішити. Більше мені анічогісінько не треба. — І лисиця скромно опустила очі.
— Бачу, з тобою найважче с-сквитатись, — просичав з-під каменя голос. — Ну та знай — не заборгую. А тепер с-слухайте мій наказ!
Насторожив вуха вовк, вирячила жовті очі сова Пазуриха, а лисиця аж по землі простелилася.
— Ти, Облуднице, розумна і хитра. Зроби так, щоб жодний звір, жодна пташка не були завтра на с-світанку біля с-столітнього дуба. Та с-слідкуй вес-сь час за котом Хитруном, очей з нього не с-спус-скай.
— Слухаю, дорогенька хазяєчко, — низько вклонилася лисиця і помчала виконувати хазяйчин наказ.
— У тебе, Вовцюго, хоч і розуму брак, та с-сили нівроку. Тож маєш зловити кота Хитруна і принес-с-сти до мене. Живого чи мертвого. Краще мертвого.
— Гар-р-разд! — гаркнув вовк. — Що мені якийсь кіт? Тьху та й годі!
І, схопивши довбню, подерся крізь сухі кущі з байраку.
— А ти, Пазурихо, лети до с-схованки та пильно с-стережи Чубасиків с-сміх! Гляди не проспи, бо прос-с-спиш с-свою голову!
— Не просплю! Охо-хо! — ухнула сова і подалася геть.
Замовк зловісний голос, запала тиша, лише жовтий камінь, голий та холодний, хоронив лиху таємницю…