Чубасик та його друзі
— Дзень!.. — продзвенів синій лісовий дзвіночок. — Дзелень!.. День добрий, Чубасику! Дзень-дзелень! Добрий день!
Синій дзвіночок був дуже задоволений з себе, адже він перший привітав сьогодні у лісі веселого хлопчика Чубасика. І хоч голос у дзвіночка був слабенький, Чубасик почув його і засміявся щасливо:
— Добрий день, дзвіночку! Привіт вам, високі дерева! Світи вам сонце, зелені трави!
— Дзень! — продзвенів ще раз синій дзвіночок. — Дзелень!.. — Йому, дзвіночкові, так хотілося розповісти Чубасикові про лісові новини, але він знав лише два слова: дзень-дзелень, тобто — добрий день.
А ліс уже, радіючи, запрошував Чубасика до себе в гості. Стрункі білоногі берізки простягали йому тремтливі дружні віти: «До нас, Чубасику!» Соковиті трави встеляли м’яким килимом йому дорогу: «Ми з тобою, Чубасику!» Сиво-зелений столітній дуб, зачувши срібний хлоп’ячий сміх, скинув Чубасикові в дарунок молоденького лискучого жолудя. Бо сміявся Чубасик завжди так весело та щиро, що навіть непривітні ворони, похмурі птахи, били лихом об землю і зліталися в танок.
Заєць Лапчак похапцем озув ликові постоли й сміливо вибіг із своєї вбогої луб’ячої халупки, а за ним і зайчиха Лапчачиха і зайчатко Лапчачатко. Адже зараз, коли в лісі лунає дзвінкий Чубасиків сміх, нікому й на думку не спаде кривдити полохливого зайця ані його сім’ю.
Лагідна бабуся — білка Клопотуха — гостинно винесла з комори для Чубасика найсмачніший горіх — стиглий та золотистий. Бо хіба ж не Чубасик допоміг їй ті горіхи збирати на зиму? А подивилися б ви на синичку Чепурушку! Вона так і пурхала над головою Чубасика, видзенькуючи йому найщиріші привітання, і навіть зробила в повітрі мертву петлю, мов маленький льотчик-ас! Це ж бо Чубасик урятував її торік, коли вона жовторотим пташеням випала з гнізда і мало не потрапила в гострі зуби лисиці Облудниці.
— Так! Так-так-так! — почулося з листатого клена.
То мудрий птах дятел Ковалик вистукував телеграму-привітання хлопчикові, що срібно сміється. Дятел Ковалик змалечку вивчив і досконало знав телеграфну мову, хоча й не вживав ніколи тире, а самі лише крапки — така була в нього звичка. До того ж він був знаменитий лісовий лікар.
А старий приятель дятла Ковалика — буркотун їжак Стобурчак — вмить пригладив свої голки, щоб Чубасик ненароком об них не поколовся. Щоправда, кілька голок на спині Стобурчака відстовбурчилося, але на них було наколено червонобоке лісове яблучко.
Ось задерикуватий русявий чубчик замелькав серед кущів, ось чистий веселий голос хлоп’яти задзвенів, залунав лісом. Вибіг Чубасик на велику галявину, а за ним пострибав заєць Лапчак та пошкутильгав їжак Стобурчак. Стали вони в піжмурки гратися, випало водити Чубасикові. От відлічив він до десяти й почав друзів шукати. Їжак Стобурчак зарився під торішнє листя — не помітиш. А заєць Лапчак за старий пеньок присів, та забув свої довгі вуха сховати. Помітив ті вуха Чубасик: «Знайшов! Знайшов! Стрибай-но сюди, Лапчаче!» — та як засміється!.. Враз навкруги квіти пелюстки розкрили, а з-за хмарки здивоване сонце визирнуло. І ніхто не почув, як у високій траві прошелестіло щось, просичало злостиво: «Цей с-сміх!.. Це с-сонце!.. Ну, с-стривай, я тобі нас-с-сміюся!»