Чубасиків сміх
Високо підніс над лісом буйно-зелену голову столітній дуб. Могутні віти над усією галявиною розпростер — велетень! В густих кучерях дуба полюбляє спочивати опівдні пустун вітрець, а опівночі гойдаються в його верховітті ясноокі зірки. Найперший вранці стрічає сонце столітній дуб, останній пізнього вечора проводжає.
Вже вечірнє проміння позолотило верхівку столітнього дуба, вже білка Клопотуха очі прогляділа, чекаючи на кота Хитруна та його друзів, — ніхто не приходить.
Пурх!
— Дзінь-дзінь! Добривечір, бабусю Клопотушко! — прилетіла до столітнього дуба синичка Чепурушка. — Хороші вісті: розквітла біла проліска!
— Що ти, яка проліска? Де ти її бачила серед літа?
Глянула білка донизу — Чубасик іде на галявину, а в руках у нього — проліска біла! Все ще сумний-невеселий, дивиться на квітку — очей не одірве.
— Дзінь-дзінь! Сам кіт Хитрун звелів: як розквітне проліска, привести мерщій Чубасика на велику галявину. Дзінь!
— Невже знайшли Чубасиків сміх? — підхопилася білка Клопотуха. — То де ж вони?
А ось і вони!
Попереду чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса, за ним заєць Лапчак прудко вистрибує, моторно їжак Стобурчак котиться, вгорі дятел Ковалик — весело окулярами поблискує, і гупає-тупає, аж дерева хитаються, щасливий Гуп-Туп-Медолюб.
Підбіг чарівник до Чубасика — завмерли всі…
Блиснув раптом легенький ясний промінець і освітив Чубасикові сумні очі…
І в ту ж самісіньку мить залунав, задзвенів, розсипався по вечірньому лісі веселий, визволений Чубасиків сміх.
Ви, мабуть, пам’ятаєте той червневий день — найдовший день року? Зачепилося здивоване сонце останнім промінням за верхівку столітнього дуба: «Як? Чубасик знову сміється?!» І зупинилося над обрієм.
— Егей! Гей-гей! Чуєте? Наш Чубасик знову сміється! — ревонув ведмідь Гуп-Туп-Медолюб і вдарив навприсядки.
— Чубасик сміється! — замаяла мережаними крилами папороть.
— Сміється! — заплескали ромашки в жовті долоньки з білими пальчиками.
Кинувся було всіх обнімати їжак Стобурчак, та вчасно схаменувся, колючок засоромився.
— Так-так-так! — вистукував урочисту телеграму до всіх лісових мешканців дятел Ковалик. — Так-так! Так!!!
Несміливий завжди заєць Лапчак гордовито озирнувся і навіть хвацько підкрутив ріденького вуса —«знай наших!».
А старенька білка Клопотуха плакала від щастя.
Сміється Чубасик, насміятися не може. Аж у далеких темних хащах відлунює срібно його сміх. З жахом забився у лігво нічний розбійник Вовцюга-Волоцюга. Затремтіла серед бурелому сова Пазуриха. Кинулася з лісу навтьоки ошелешена лисиця Облудниця…
Та хіба ж од сміху втечеш?
А чудесний гість лісу — чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса — підморгнув лукаво, уклонився низько і помахав усім смугастою оксамитовою лапою:
— До побачення, друзі! Смійся, Чубасику! Та стережіться лихих і облудливих!
Догоріли в грубці дрова. Посивіли, розсипалися гарячі золоті жарини…
Зітхнула Марійка, стрепенулася.
— От якби він до мене прийшов!
— Хто?
— Та він, чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса.
— А я з тобою. Хіба ти й досі не здогадалася?
— То це ти?!.
Простягнула Марійка руки, щоб торкнутися пухнастого, смугастого чарівного кота Хитруна. Та його вже немає…
Залишилася — казка.