Двобій
Куди подівся лагідний вітрець? Дужий вітрище рве тремтливі віти дерев, хилить голови золотокорим соснам, хмару за хмарою в червоне сонце шпурляє. От-от впаде на ліс насуплений вечір.
Де ж твоя чарівна сила, коте Хитруне?
— І досі не знайшли Чубасикового сміху, — журиться дятел Ковалик. — Ще й їжака Стобурчака десь загубили…
Викинув стоптані постоли заєць Лапчак, тупає босий.
Раптом спинився кіт Хитрун Веселі Вуса, прислухався.
— Чуєте?..
Насторожив довгі вуха заєць Лапчак — нічого не чує. Тільки вітер шумить.
А кіт Хитрун знову:
— Дзвенить! Дзвенить! Близько від нас Чубасиків сміх! Там, попереду!
— Попереду — Темний байрак, — опустився на гілку дятел Ковалик. — Лихе місце, завжди стороною його облітав. Може, вчулося тобі, коте Хитруне?
— Ні, не вчулося!
Протер окуляри старий дятел, злетів над байраком і — аж крилами затріпотів:
— Ну й диво! На саме дно байраку впав шматочок ясного неба, блакиттю світиться!..
Втоми — мов не було. Кинувся до Темного байраку кіт-чародій, слідом вірний заєць Лапчак пострибав, над ними полетів дятел Ковалик.
— Гр-р-р!!! Аву-у-у…
То погрозливо загарчав з байраку Вовцюга-Волоцюга. А за ним завила-забрехала, мов пес шолудивий, лисиця Облудниця.
— Д-д-далі не піду… — жахнувся заєць Лапчак і зацокотів зубами. — Хоч убийте!.. — і пішов далі.
— То ж наші знайомі озиваються, — посміхнувся кіт Хитрун. — Та чи їх нам боятися?
— Н-н-не з-залякають, — процокотів заєць Лапчак.
Спустилися в Темний байрак. Побачивши в байраці кота Хитруна, прожогом метнулася звідти руда пройдисвітка лисиця Облудниця, дременув, підібгавши хвоста, лісовий розбійник Вовцюга-Волоцюга, навіть довбню свою загубив.
— Ага, розбіглися! — переможно сказав заєць Лапчак. — Ось ми їм!
А на глибокому дні Темного байраку, на тому місці, де лежить жовтий камінь, мерехтить-міниться блакитне сяйво. Немов осяйний острівець пливе холодною нічною водою. Квіти! Ніжно-блакитні весняні проліски!..
— На камені квіти ростуть! — охнув дятел Ковалик.
Підбіг кіт Хитрун до жовтого каменя, вкритого весняним цвітом.
— Тут він, під цим каменем, Чубасиків сміх!
Чорною кривдою блиснули позад чарівника гадючі очиці. Безшумно, непомітно, мов лихо, підповзає гадюка Ненависниця.
Мить… і майнуло в повітрі огидне чорне кільце…
Та враз немов щез чарівник, наче й не було його — веселого пухнастого кота Хитруна. Стоїть перед гадюкою страшний звір, палають величезні зелені очі, блищать гострі кігті, на вигнутій спині шерсть здибилася, із сніжно-білих вусів іскри сиплються. І пливе над жовтим каменем зеленкуватий туман.
— Х-х-ха!!!
Закорчилася гадюка, назад подалася, зачувши грізний голос чарівника, але не відступила. Звилося над землею холодне гадюче тіло, розкрилася отруйна паща:
— С-с-смерть тобі! — засичала Ненависниця і пронизливо свиснула. Від того чаклунського посвисту заліг над байраком морок, загула-закружляла віхола чорного снігу. Зникло все у пітьмі, тільки ледь мерехтять з-під чорного снігу квіти на камені…
Засліпило переляканого зайця, віджбурнуло далеко дятла Ковалика.
Знову і знову різонув повітря гадючий посвист. Чи живий ти, коте Хитруне? Чи, може, подолала тебе лиха чаклунка гадюка Ненависниця?
Кружляє віхола, гусне морок…
Але що це? Лунає з пітьми глузливий голос кота Хитруна:
— Небагато ж у тебе сили, гадюко!
Запалали яскраво-голубим полум’ям квіти на камені, розтанув чорний сніг, мов недобрий сон, розвіявся морок. Отямився заєць Лапчак, повернувся збитий віхолою дятел Ковалик і бачать: стоїть кіт Хитрун Веселі Вуса, оповитий слизькими гадючими кільцями, і смугастою лапою притискає до землі плескату голову Ненависниці.
Все яскравіше палають квіти Чубасикового сміху, все слабшають смертельні гадючі обійми. Ще хвилина — і розпустила кільця, упала, простяглася чорною гіллякою хазяйка лихих та облудливих.
Тут задрижала земля, затріщало, загупало… Невже нова біда?
Ні, то ведмідь Гуп-Туп-Медолюб до Темного байраку поспішає, а за ним колючим клубком котиться їжак Стобурчак.
— Вчасно притупав, ведмедю, — мовив кіт Хитрун Веселі Вуса і зневажливо відштовхнув лапою мертву гадюку. — Треба мерщій жовтий камінь підняти, Чубасиків сміх визволити. А ти часом не скажеш, хто його придушив каменем?
— Я… — похнюпив кудлату голову Гуп-Туп-Медолюб. — Я ж не знав…
— Він не знав, — заступився за ведмедя їжак Стобурчак. — Його лисиця Облудниця обдурила.
— Ну що ж, Медолюбе, підіймай знову камінь, випускай на волю Чубасиків сміх!
— А… живий він?
— Живий. Бачиш — на камені квіти розквітли. Сміх убити не можна!
— Е-ех, розступись! — радісно крекнув ведмідь, обхопив жовтий камінь, напружився, аж лапи в землю вгрузли, рвонув — і підняв на хвилинку.
Спритно метнувся кіт Хитрун під камінь і вихопив легенький дзвінкий промінець — ніби крихітний сонячний клаптик. І в ту ж мить розсипалася на порох переможена, мертва гадюка Ненависниця.