«Меду дуже схотілося»
Вечір близько…
Ясне сонечко все поміж хмар пливе, визирне, кине промінчик на зелений ліс та й знову хмаркою закриється: немає в лісі Чубасикового сміху та й самого Чубасика не видно. Шелестить віттям Дерев прохолодний вітрець — не радіють йому дерева, сумно хитають вітами, без Чубасикового сміху знудились.
А по лісу кружляють — шукають дороги до хазяйки лихих та облудливих наші друзі. Лисиця так всі стежки переплутала, що по кілька разів на одне місце вертаються.
Сам кіт Хитрун Веселі Вуса притомився. Заєць Лапчак — на що вже до мандрів звичний, а й той ледве-ледве стрибає, постоли зовсім стоптав. Полетить-полетить та й сяде на гілку дятел Ковалик — спочити хоч трохи. Їжак Стобурчак шкутильгає позаду, заморився, бідаха, захекався, аж кривенькі лапи гудуть, не зоглядівся, як і відстав.
— Агов! Хитруне! Ковалику! Лапчаче! Де ви? Не обзиваються, тільки ліс навколо шумить. Обдивився…
Шурхнуло щось у кущах. їжак Стобурчак туди, — аж там борсук Хропунець виглядає.
— Здоров, Стобурчаче! Не стрічав у лісі мисливців?
— Та хто ж у цю пору полює? Все тобі, сплюхові, мисливці сняться. Умився б краще, — буркнув їжак Стобурчак. — Кота Хитруна з Лапчаком та Коваликом не бачив?
— їх не бачив. От лисиця Облудниця пробігла недавно, ведмедя кудись повела.
— А тобі не приснилося? Облудниця — ведмедя повела… Навіщо?
— А хіба я знаю? Все квапила його: «Швидше йдімо!» Он тією стежкою пішли.
Ой, щось воно неспроста!.. Покотив їжак Стобурчак стежкою, що борсук Хропунець показав, котить, придивляється, ведмежого сліду шукає. А його і знайти неважко: там трава прим’ята, тут гілка зламана, а он трухлявий пеньок вивернуто: відразу видно — ведмідь Гуп-Туп-Медолюб пройшов.
Котив-котив по ведмежих слідах їжак Стобурчак, аж поки самого ведмедя не стрів.
Бреде назустріч ведмідь.
Сердитий такий, що — матінко! Гупає лапами, аж земля вигинається, і все когось лає:
— А щоб тебе! А бодай тебе! Обдурила! Де той вулик? Де мій мед?
— Здоров будь, Медолюбе, — привітався їжак.
— Здоров, Стобурчаче, — знехотя буркнув ведмідь і хотів їжака обминути, але той розпустив колючки — заступив дорогу.
— А чого це ти, Медолюбе, не прийшов на світанку до столітнього дуба? Ми тебе ждали-ждали…
— Проспав, — присоромлено зітхнув ведмідь. — Лисиця Облудниця мала розбудити… Оце тільки недавно збудила. Я питаю: «Чому, сяка-така, не розбудила вчасно? Я ж через тебе перед усім лісом осоромився!» А вона плаче, обдертого бока мені показує: «Не могла добудитись. Ти ж мене, каже, так лапою уві сні дряпонув, що мало не вбив!»
— То ж її Вовцюга довбнею торохнув! Я сам бачив!
— Що?! І тут обдурила? — обурено заревів ведмідь. — Ну, попадеться мені в лапи, з шкури руду витрушу!
— А куди вона тебе, Медолюбе, водила?
— Та… кхм… кхм… До Темного байраку.
— Навіщо?
— Казала, буцімто під жовтим каменем бджоли завелися, підземний вулик собі збудували, і меду в ньому — повнісінько…
— І що ж?
— А там — самі шершні. Як обсіли мене, насилу з Темного байраку втік.
— І як же ти їй повірив? Вона ж — Облудниця, — дорікнув їжак Стобурчак.
— Меду дуже схотілося… — жалібно прошепотів ведмідь і затулився від сорому лапою. — Мало жили не порвав, піднімаючи жовтий камінь… Ну й важезний! Аж у очах блиснуло і у вухах задзвеніло!
— Блиснуло, кажеш? Задзвеніло? Швидше ходімо туди, Медолюбе!
— Знову до Темного байраку? Довіку туди не піду!
— Ех, нема тут кота Хитруна… Та вже доведеться самим… Ходімо, ходімо, Медолюбе, спокутуй свою провину, а я тобі по дорозі про все розповім.