Мертва печера

А що з дятлом Коваликом?

Хоч і загубив окуляри дятел, хоч і крила стомились, — не відстає від Пазурихи старенький.

Промайнула сова Пазуриха над лісовим озерцем — і дятел за нею. Запетляла сова поміж високими соснами — і дятел петляє. Долетіла сова до бурелому, озирнулася навкруги, жовті банькаті очі вирячила: чи немає погоні?

Сховався дятел за сухий ясеневий стовбур — не помітила його сова Пазуриха, вдень недобачає.

Дивиться дятел — шугонула просто до пагорба, що за буреломом. «Еге, адже там — у Мертвій печері — лігво лісового розбійника Вовцюги-Волоцюги!» Сіла сова Пазуриха біля Мертвої печери, перед нею кості жовтіють з бідолашних звірят, що Вовцюзі-Волоцюзі на зуби потрапили.

— Охо-хо! Вовцюго! — ухнула Пазуриха. — Чубасиків сміх до тебе перенесла, забирай швидше, бо пазури тліють.

З лігва-печери вискочив сірий лісовий розбійник.

— Перенесла? Встигла-таки Облудниця попередити! Давай сюди, сховаю.

Щез вовк у чорній печері і довго не повертався на білий день: мабуть, глибоко заривав Чубасиків сміх.

А дятел Ковалик все дивиться, все примічає, хоч окулярів йому ой як бракує! Аж тут замелькала поміж поваленими стовбурами руда пляма, і на пагорб до Мертвої печери скочила лисиця Облудниця.

— Принесла? Ніхто не помітив, куди летіла? Ох і бігла ж я, ох і мчала ж! Ледве ніженьки тримають… А де сірий телепень?

Нарешті виліз із Мертвої печери Вовцюга-Волоцюга.

— Ти вже тут, руда? — загарчав він. — Гар-ря-чий який отой клятий сміх, усі лапи пообпікав, поки сховав. Тепер уже не знайдуть, дзуськи!

— Хо-хо! Тепер не знайдуть! — підтакнула сова.

— А глибоко зарив, недотепо?

— Ну-ну, ти не дуже, — огризнувся Вовцюга. — В найглибшому, найтемнішому кутку Мертвої печери. Я ж — Вовцюга, а не якась там пустоголова сова. Немарно хазяйка крала, тепер може бути спокійна — збережу!

Дослухається дятел Ковалик, слова не пропустить. Хазяйка? Украла Чубасиків сміх? Хто ж вона? Треба швидше Хитрунові сказати…

Знявся дятел у повітря, та зачепив ненароком суху гіллячку — шелеснула вона.

— Нас підслуховує дятел! — вереснула лисиця Облудниця. — Лови його, Пазурихо! Держи його!

Вище, дятле! Швидше, дятле!

Та не має вже сили Ковалик, втомився, а тут ще не розглядів — об сухий стовбур ударився, каменем падає на землю… Кинулася на нього сова Пазуриха, вчепилася гострими пазурами… От і кінець твій настав, старенький лісовий лікарю…

І враз — немов смугаста блискавка майнула:

— Х-х-ха!!!

Аж пір’я посипалося, аж загуло в совиній вухастій голові. Очманіла сова розчепірила крила, сидить, жовтими очима лупає. А над нею — кіт Хитрун. Лискуча шерсть на ньому здибилася, спина грізно вигнулася дугою… Сова й дихати перестала.

— Ех ти, Пазурихо! А ще й приказка є—«Сова — мудра голова!» Де ж твоя мудрість? Чого це тебе потягло на злодійство та на розбій? Ловила б собі мишей, чого ще треба?

Мовчить сова, тільки головою крутить і очима лупає.

— Хто тебе навчив? Кому служиш?

Мовчить сова.

А біля дятла Ковалика вже заєць Лапчак клопоче, на дзьоба окуляри йому накладає.

— Живий, Ковалику?

— Живий, добре, що наспіли. Чубасиків сміх у Мертвій печері… Якась хазяйка його вкрала…

Кинулися друзі до Мертвої печери, тільки ошелешена сова Пазуриха залишилася сидіти одна серед бурелому. Коли не отямилася, то, може, й досі сидить…

Стрибнув сміливо Хитрун Веселі Вуса в чорну пащу вовчого лігва. Та недовго пробув він у Мертвій печері, повернувся назад і приніс із собою одним одну квіточку — проліску білу, і ту нерозквітлу.

— Правда твоя, Ковалику, був у найтемнішому закутку печери Чубасиків сміх, але дуже недовго. Проросла там одна лише проліска, навіть розквітнути не всигла. Понесли сміх та вже, видно, до самої хазяйки. Тепер нам буде найважче.

Пурх! Дзінь-дзінь!.. То прилетіла — не побоялася! — до Мертвої печери синичка Чепурушка.

— Насилечку вас розшукала. Чубасик сумує, Чубасик журиться, вже й на білий світ дивиться не хоче. Чи скоро сміх знайдете?

— До вечора мусим знайти, — сказав кіт Хитрун. — Вертай, синичко, до Чубасика та віднеси йому цю проліску. Коли проліска почне розквітати, веди мерщій Чубасика до столітнього дуба.

Підхопила білу проліску синичка Чепурушка і понесла її до Чубасика.