Навздогін за злодійкою
Дятле, дятле, мудрий лісовий лікарю! Чи ж тобі, старенькому, наздогнати дужу, хижу сову?
Над верховіттям дерев швидко летить сова Пазуриха. Що несе в гострих пазурах, здаля й не примітиш…
Далеко позаду часто-часто махає крилами дятел Ковалик. Не відстати б, наздогнати злодійку! А тут ще лихо — окуляри згубив, бачити кепсько став…
Викотилось сонце на середину неба — полудень.
Спочиває вітрець — до вечора сил набирається.
Заховалися в холодку гриби — душно.
А ледь примітною лісовою стежкою, поміж ясно-зеленою папороттю чимдуж поспішають кіт Хитрун, заєць Лапчак та їжак Стобурчак: швидше сову розшукати!
— Че-ке-ке-ке! Че-ке-ке-ке!!
То побачила друзів сорока Вітрогонка і не витримала — зачекотала.
— Гей, сороко, чи не пролітала тут сова Пазуриха?
— Сова Пазуриха? Аякже! Бачила! Серед білого дня! Че-ке-ке! Здуріла, мабуть! День від ночі відрізнити не може!..
— Стривай, стривай, а куди вона полетіла?
— Он туди!.. Ні, сюди!.. А може, й не сюди…
От і поговори з сорокою…
Сто одна лісова стежина веде на захід, сто дві — на схід. А на південь та північ — і не злічити. А обрати треба тільки одну! Щире сонечко з полудня вже на вечір повертати задумало. Прокинувся вітрець, стрепенувся: «А що там нового в лісі? Чи знайшли Чубасиків сміх?» Не знайшли, шукають. Ідуть-поспішають по обраній котом Хитруном стежині наші друзі. Щось блиснуло в траві, зупинився Лапчак:
— Коваликові окуляри!
— Певна наша стежинка, — зрадів їжак Стобурчак.
— Підніми окуляри, зайче, Коваликові без них погано, — сказав кіт Хитрун. — Та де він зараз, наш Ковалик? Ходімо швидше!
На темнокорому грабочку сидить зозуля Викрутасиха. Забачила кота Хитруна, злякалася, ухопила якусь галузку та давай її до сучка припасовувати.
— Ку-ку! Ку-ку! Вчуся вже, вчуся! Ку-ку!
— Чого вчишся? — здивувався кіт Хитрун.
— Та тії ж… гнізда вити!
— Покинь, дурна, — чмихнув їжак Стобурчак. — Все одно не навчишся, не з такого роду.
Зозуля боязко глянула на кота Хитруна.
— Скажи краще, зозуле, чи не бачила ти сову Пазуриху? — запитав кіт Хитрун. — А гнізда мостити навчишся тоді, як рак свисне.
— Бачила. До бурелому сова полетіла. Ку-ку!
— Хто знає туди дорогу?
— Я знаю, — озвався заєць Лапчак. — Тільки до бурелому не можна ходити.
— Чому?
— За буреломом, на пагорбі, Мертва печера. Ще покійний батечко, старий Лапчак, казав, що жоден заєць не повертався звідти живий.
— То як — не поведеш? Га, Лапчаче?
— Б-б-боюся…
Завів тоді кіт Хитрун свою дивну тиху пісеньку. Вмить підбадьорився заєць Лапчак.
— Це я — боюся? Ха-ха! Ану — за мною!
І пострибав — повів до бурелому.