Ведмежа бандура
Спекавшись Вовцюги-Волоцюги, а разом з ним і лисиці Облудниці, наші друзі зайшли на болото.
— Обережніше, коте Хитруне, — попередив згори дятел Ковалик, — тут така трясовина починається, що, либонь, одна чапля знає, де безпечніше пройти.
— А он і чапля, — пирхнув, вилазячи з болотяного віконця (ненароком скотився), їжак Стобурчак.
— Авжеж, вона, — перескочив віконце заєць Лапчак.
Посеред болота на одній нозі стояла чапля Довгов’язиха. Побачивши гостей, вона приязно замахала крилами і витягла назустріч довгу шию.
— Ох, насилечки вас дочекалася! Зрання ж пильную на болоті, боюся й на хвилиночку відвернутись, як ти мені звелів, коте Хитруне.
— Я — звелів?
— Еге ж, так мені лисиця Облудниця переказувала. І рибку, що я наловила, тобі понесла. Чи сподобалася рибка?
— Ага, ось воно що! Гм… смачна була рибка… Але ми поспішаємо, адже хлопчик Чубасик все ще ходить сумний-невеселий. Проведи нас, мила чапле, навпрошки через болото. Ти ж дорогу знаєш?
— На своєму болоті я знаю все, — з гідністю мовила чапля. — Але я ще не затанцювала для кота Хитруна свій найкращий танок…
— Іншим разом, іншим разом я залюбки подивлюся на твій чудесний танок. А тепер нам не можна баритись.
— Я чекатиму тебе, дорогий Хитруне. А зараз простуйте за мною — проведу, ніг не замочите!
Чапля Довгов’язиха швидко зачапала по купинах, вивела на суху землю, а там уже дятел Ковалик чекає. Подякували чаплі, попрощалися, рушили далі.
Підлетів дятел Ковалик до густих, мов повсть, та колючих, мов риб’ячі кості, тернів.
Вигострилися назустріч їм страшні колючки — миша не проскочить, муха не пролетить.
— Х-х-х-а! — погрозливо зашипів кіт Хитрун і вдарив лапою по колючках. Покірно розступилися терни, відвернули колючки.
Мов по шовковій стежці, пройшли крізь них кіт Хитрун, заєць Лапчак та їжак Стобурчак. Вийшли на прогалинку — до дикої яблуні, ведмежої бандури. А на яблуні — дятел Ковалик сидить, від подиву крилами розводить: суха гілка, на якій колись, мов на струнах, полюбляв ведмідь Гуп-Туп-Медолюб грати, покрилася листям, забіліла ніжним яблуневим цвітом.
— Що за диво? — розчепірив голки їжак Стобурчак. — Зроду такого не чули, щоб мертве дерево квітло!
Заєць Лапчак очима закліпав — чи не сниться, бува?
А кіт Хитрун Веселі Вуса підморгнув їм зеленим оком, до дикої яблуні підбіг.
Скочив він на стовбур кривий, смугастою лапою цвіту торкнувся.
— Від Чубасикового сміху квіти розквітли! Під цією гілкою сміх заховано!
— Обережно! — крикнув дятел Ковалик. — Обережно, коте Хитруне, під гілкою в дуплі живе сова Пазуриха. Коли розлютиться…
— Охо-хо-хо!.. — почулося понад тернами. Ширнула крилата тінь, блиснуло щось здаля, продзвеніло жалібно, ніби хлоп’я крізь сльози розсміялося.
І все затихло.
— То вона, Пазуриха, — затремтів заєць Лапчак. — Кудись серед білого дня полетіла.
Кинувся кіт Хитрун до совиного дупла.
— Тут щойно був Чубасиків сміх! Ще дупло від нього тепле! То сова сміх кудись понесла переховувати!
Свиснули крила — щось майнуло вслід за совою.
Озирнулися, а дятла немає…