5. Татова обіцянка
Вже давно, майже все Федеве життя, тато збирає гроші собі на мотоцикл, — бо на мотоциклі не тільки швидше можна об’їжджати ліс, а й поїхати куди заманеться.
Того дня тато дуже забарився. Вже й Федь Із лісу прибіг, а тато не їде. Чи не застукав якихось лиходіїв у лісі?
Мама вийшла на ганок трохи спочинути, сіла біля діда Уляна. А Федь заходився ладнати собі баского коня із старої кочерги.
Аж ось і тато приїхав, хоч і голодний, та веселий. Він розгнуздав Буланого і сказав, що був допіру в лісництві.
— Обід перестоявся, — мовила мама.— І чого б то голодному їздити?
— Справа була, а обід не втече. В мене добра новина!
— Яка новина? — підбіг Федь до тата.
— Відгадай!
— До нашого лісу знову диких кіз завезли?
— Не вгадав.
— То, може, завезли оленів?
— Ні, ще не завезли. Бачу, тобі не вгадати. Тож слухайте: у мене незабаром буде мотоцикл.
— Ви його купите, ге? Вже вистачить грошей? — підстрибнув Федь.
— Грошей-то вистачить, але купувати не станемо. Мені лісництво казенного дає.
— Давно пора, — буркнув дід Улян. — Добре, хоч тепера надумали.
А Федь зрадів за тата, — адже тато так давно хотів того мотоцикла. Бо ж ним можна поїхати куди заманеться. То це ж… і до синього моря можна?..
У Федя аж дух перехопило.
— Тату, а ви мене повезете… куди я попрошу?
— А чого ж, звісно, повезу.
— Куди схочу?
— А куди б ти схотів?
Федь переступає з ноги на ногу й нерішуче поглядає на тата. А ну ж як відмовить?
— Знаю, знаю, до Житомира хочеш поїхати. Гаразд, сину, поїдемо.
— А… до синього моря?
Так і є… Тато збентежено усміхається й хитає головою.
— Ні, Федю, до синього моря — то надто далеко.
Федь хилить голову. І нащо було казати — поїдем куди заманеться? Не щастить йому у житті, не щастить та й годі.
— А я думав…
— Ось як виростеш…
— І ви кажете — як виростеш, і дід, і мама… А я зараз хочу…
— Яка головонька, така й розмовонька, — осудливо хитає головою дід Улян.
Але татові шкода Федя. Чим його потішити?
— Я ж привозив тобі книжки про море. З малюнками.
То правда, у Федя є такі книжки, і море на них синє, мов Федева празникова сорочка. І моряки у смугастих тільняшках. Але ж море там намальоване, і на ньому не ревуть гори-хвилі…
Федь починає стиха підшморгувати носом.
Тато замислено дивиться на нього, щось довго думає, а далі й каже рішуче.
— Де наше не пропадало! Гаразд, побачиш своє синє море. Я його сюди привезу.
— Море? Сюди??
— Чи не тямиш, що тато жартує, а ти вже й повірив, — гримає дід Улян.— І нащо б ото малому побрехеньки правити, — це вже до тата.
— Е, ні, не побрехеньки, бо таки привезу. І море, і гори, й великі міста, і все, що є в світі. Тепер мотоцикла не треба купувати, от я й… Чарівника привезу тобі, Федю. Він тобі все те покаже і про все розкаже.
І тато щось стиха став пояснювати мамі й дідові Улянові. Дід тільки крекнув сердито, мовляв, не штука гроші розкидати, а штука зібрати. А мама зраділа, але й розгубилася трохи.
— То ж, певне, дуже дорого.
— Ну й що? Дорога рибка — добра й юшка!
— Гроші — це тобі не полова, не на те вони, щоб по вітру пускати,—невгавав дід Улян.—Користі з того, як з жаби пір’я.
— А нащо нам гроші, коли ми й самі хороші? — підморгнув Федеві тато.— Буде тобі, сину, чарівник!
І Федь повірив. Тато ніколи нічого марно не обіцяє.
Тільки… хіба ж бувають на світі чарівники?
А може, й бувають?