2. А з мамою краще

Бо ні з ким так не любить розмовляти Федь, як із мамою. Вдома мамі не до розмови, — все часу немає, зате як підуть у ліс, то для Федя справжнє свято. У лісі мама забуває свої клопоти.

Ото виходять, було, ще й сонця не видно, а вже рання пташка росу оббиває. І ліс потихеньку шумить. Мама знає всі лісові голоси. Чують, щось простугоніло тихо та й завмерло в гущавині.

— Що то? — питає Федь.

— То ліс зітхає, — відказує мама.

Фі-у-тіу-іть! — лунає дзвінко. Федь знає: це іволга. Але мама каже інакше:

— То лісова сопілка. Чуєш, як виграє?

— На ній грає дуб? — здогадується Федь.

— Ба ні, біла берізка.

— А дуб її слухає?

— Еге ж, слухає ще й дивується, бо сам не може так ловко заграти.

— Тому дуб сердитий.

— Не сердитий, а поважний. Дуб найповажніше дерево в лісі, він ні перед ким голови не хилить.

Це правда, Федь ніколи не бачив, щоб дуб нахилявся.

— А осика яка?

— Осика, синку, найполохливіша. Поглянь, як тремтить на ній листя, хоча й вітру немає.

І справді, на осиці завжди тремтить листя. Федь плеще рукою по гладенькій корі: «Не бійся, ми тебе не дамо нікому скривдити». А осика все-таки тремтить, така полохлива. Ото чудна.

Він хоче настоптати мухомора, але мама не дозволяє.

— Хіба не бачиш, який він гарний! Червоний мов жар, ще й зверху по шапці мов хто сметаною оббризкав. На нього всі в лісі милуються.

— Таж він з отрутою!

— А ти не бери його, але й не топчи. Піди візьми оті маслючки, он з-під сосни визирають.

— Маслючки слиняві, — кривиться Федь.

— Дарма, зате смачні. Збирай, збирай, на вечерю насмажимо.

— Ух ти, ну й височенний мурашник! — гукає Федь.— А мурашок! Ой, і кусаються ж… Зараз я їм покажу! Весь їхній мурашник розвалю, щоб не були такі злющі.

— Не руш, — мовить мама.— Які ж вони злющі? Вони — працьовиті. А якби хтось нашу лісничівку розвалив?

— Я б йому!..

— Ото ж бо! А ти — «розвалю». Мурашки від гнилизни ліс прибирають.

Потомляться мама з Федем, знайдуть затишну галявинку, сядуть спочити.

— Мамо, а чому в ромену квітка догори дивиться, а в дзвіночків донизу?

— Бо ромен дощу не боїться. Дощ поллє, квітку вмиє, вона ще кращою стане. А що сталося б із дзвониками?

Федь міркує. Напевне б дощ поналивав повнісінькі дзвоники води, вони й відчахнулися б від стебельця. Ні, не можна дзвоникам угору дивитися.

— Мамо, а є хитре зілля?

— Є. Он бачиш — росте.

— То ж м’ята! Я зараз нарву.

Федь зриває кілька стеблин і нюхає. Не пахне. А мама сміється.

— Це глуха кропива, синку. Не схотіла вона бути простою кропивою і прикинулась кучерявою м’ятою. Навіть квітне так само, тільки пахтіти не вміє.

— А проста кропива — ой і лиха ж! Я чув, як вона сичить, — запевняє Федь.

— Може, то ти сичав, а не вона? Кропива не лиха, тільки запальна дуже: як торкнешся, відразу й ужалить. Але шкоди від того немає.

— А є лихе зілля?

— Чом нема. Он у нас на подвір’ї блекота виросла, бо ліс її не приймає. То — лихе зілля, може людину струїти.

— І добре зілля є?

— Доброго зілля найбільше.— Мама зриває високе стебельце з кучерявою голівкою.— Ось — материнка.

— А чому вона — материнка?

— Бо чебрецю рідною матінкою доводиться. Це добре зілля. Давай нарвемо її, я тобі з нею голівоньку змию. А цить-но, синку: вивірка в нову оселю своїх дітей переносить.

Федь завмирає. Руда, аж червона, вивірка біжить по галявинці й тримає в зубах вивірчатко. Маля рудим хвостиком вчепило свою маму за шию, ніби пухнастого коміра на неї повило. Стара вивірка швидко здерлася на гіллястого дуба і зникла. За мить знову вигулькнула — вже сама, перебігла галявину… Глядь — друге вивірча до дуба несе.

— Мамо, а чо’ це вона?

— Бо дітки в неї підросли, то й старе дупло тісне стало. А нове, либонь, просторіше.

— А вивірка розмовляти вміє?

— Авжеж, вміє. Ось зажди, нехай переселиться — сам почуєш.

По третьому вивірчаті стара вивірка не показалася більше. Мама підійшла до дуба й постукала по стовбуру кийком.

— Цок-цок-цок! — озвалася вивірка з дупла сердито.

— Чуєш? То вона каже: «Відійдіть від моєї оселі, бо я вас добренько провчу!»

Федь регоче, а вивірка свариться, немов дід Улян: «Цок-цок-цок! Одійдіть, бо наплачетесь! Бо як вискочу та як вистрибну…»

— Ну годі, не будемо її більше турбувати. Ходімо, синку, бо ми щось мало сьогодні грибів назбирали.

То й що? Зате побачили скільки! Шкода, що гриби та ягоди не родять круглий рік, — може б, тоді мама щодня з Федем до лісу ходила. А вдома порався б дід Улян.

Мама сміється. Таке надумав! Хіба ж дідові змога самому вдома упоратись?